Погляд «всеукраїнської народної вчительки»

Що ми знаємо про Запоріжжя? Кожен українець, відповідаючи на це запитання, згадає досвід багатовікової історії та назве регіон осердям українського січового козацтва. Говорячи про це місто, ми часто зазираємо в глибочінь віків. А як щодо сьогодення? Соцопитування показують, що за настроями та поглядами громадян наразі Запоріжжя є однією з найвразливіших точок на мапі України в плані протидії російському ідеологічному та інформаційному впливові.

Про роль Запоріжжя в історії України, про ментальність запоріжців та про причини русифікації ми поспілкувалися з мешканкою міста, яку головна редакторка «Дня» Лариса Івшина називає «всеукраїнською домашньою вчителькою з історії» Ганною Черкаською. Її історичний блог http://uahistory.com/topics/author/hanna з «живими» деталями про цікавих особистостей читають десятки тисяч підписників. Хоча пані Ганна понад 30 років пропрацювала вчителькою української мови та літератури, а також журналісткою та радіоведучою, захоплення історією України давало стимул для неперервного пізнання. Дослідниця багато років вела програму «Історичний календар» на обласному радіо винятково про українські події, зустрічалася з нащадками видатних родів, а також багато подорожувала країнами колишнього Радянського Союзу та відвідала всі музеї, пов’язані з українством.

Ганна Черкаська переконана: всілякий народ стоїть на книзі. Не буває народу без історії. А надто це стосується українців, яким намагалися нав’язати свої історичні наративи чужинці.

«У НАС БУЛО ДУЖЕ ДРУЖНЄ НАСЕЛЕННЯ»

— Пані Ганно, як загалом змінюється ментальність мешканців Запоріжжя? За соцопитуваннями, погляди запоріжців доволі близькі до поглядів мешканців Донбасу. Як у вас упродовж тридцяти років змінюються настрої?

— Якщо говорити про ментальність Запоріжжя, важливо почати з географічного положення. Місто називається Запоріжжя, але територія історично називалася Запорожжя. Це всі терени, на яких існували козацькі січі. Це було пограниччя, тут не було жодного міста, лише зимівники. І умов для розвитку освіти, звичайно, теж не було. Проте була єдина культура — українська, було багато товмачів та драгоманів (військових перекладачів. — Ред.), люди шанували мову та віру. Важливо, що було шанування людини в собі. У нас кожна людина — це особистість. У нас не було навіть стаціонарних церков, щоб ходити до храму та бити поклони, — в наших козаків були лише походні церкви. Менше з тим, кожна людина носила Бога в собі. Отаке непоказне, а глибоке внутрішнє.

У нас було дуже дружнє населення. Нижче за Запоріжжям, де протікає річка Григорівка, починалася територія ногайських татар. І коли бувала посуха та неврожай, запорожці давали ногайцям можливість випасати свої табуни на нашій території. До річки ходили всі разом. Знали, як звуть ногайських хазяїв, віталися з ними та розмовляли.

Коли ж прийшли росіяни, то проявили зверхнє ставлення до всіх колоніальних мов. Кого вони підкоряли, до тих і дотепер ставляться з презирством. Чому росіяни в нас у Запоріжжі і зараз не вивчають української мови? — Вони гидують, їм огидно. Оцю цілковиту ментальну різницю, ці абсолютні відмінності відзначали ще Дмитро Чижевський з Миколою Костомаровим.

Коли до нас прийшли росіяни, то перший наказ Потьомкіна був: «прислать всякой сволочи да поболее», щоб заселити їх на нашій території. Тоді й почалося велике будівництво міст. Що цікаво, українцям було дозволено селитися лише по той бік річки Московки — там, де вже не було міста. 1913 року проводився перепис населення, який вказує, що на той час у нашій місцевості було 95,5% селян. Українських дворян у нас було мало, й геть не було поміщиків і міст аж до приходу росіян. Урбанізацію здійснювали росіяни, понад те, українцям було заборонено оселятися в містах. Відтак не існувало жодної української школи та жодної української церкви. Хочеш, щоби твоя дитина вийшла в світ? Роби з неї росіянина. По суті, така поліетнічність і порушила нашу рівновагу.

Достатньо лише поглянути, ким заселяли наші землі (починаючи з ХVІІІ ст. — Ред.). Наприклад, німцями-менонітами, яким релігія забороняла брати в руки зброю. Отже, вони апріорі вороже ставилися до українців-козаків, для яких зброя була просто необхідністю. В нас були й арнаути, й мусульмани, й болгарські села з македонських мусульман, які терпіти не могли православних українців. Також поляки й чехи, які були католиками. Причому російський уряд дав цим переселенцям величезні пільги, їх переселяли до нас цілими селами, які цариця потім роздавала своїм поміщикам. Вона і з Росії привозила села: звідси в нас чотири села розкольників-старообрядців, 16 сіл — тамбовських сектантів. А також — духобори, іконоборці, молокани. Були і з мордовських сіл — абсолютно не українці. Тому говорити про наші традиції за цих умов, на жаль, не випадає.

«ОСЬ КОГО ВОНИ ЗНИЩУВАЛИ ПЕРЕДУСІМ — ОСВІЧЕНИХ ЛЮДЕЙ!»

— У ХХ столітті кількість росіян у Запоріжжі лише збільшилася?

— Авжеж! Якщо перед революцією 1917 року в нас було 53 тисячі мешканців, то коли почалося будівництво ДніпроГЕСу та сотень заводів, до нас прислали зеків із усього Союзу. Тобто, по-перше, не українців, по-друге, без освіти. Ось кого вони знищували передусім — освічених людей! Й коли в Запоріжжі почали будувати заводи, то виявилося, що спроєктувати їх немає кому. Тому шостий виселок у центрі міста, в якому і я живу, спроєктували та побудували спеціально для американських спеціалістів, які тут будували заводи. Це ж як треба було знищити своїх!

І от уже перед Другою світовою війною в Запоріжжі було 350 тисяч мешканців. Лише уявіть собі: з 50 тисяч — 350, причому здебільшого це були росіяни. А після війни — повторення тих само процесів по колу. Зеки працювали на дуже небезпечних заводах. Наприклад, у нас був завод скловолокна, то в робітників у легенях осідали частинки скла. Працівники таких заводів більше як 10 — 15 років не виживали. Вони відпрацьовували свій термін, а далі їхати їм не було куди, тож їм давали житло і вони залишалися в Запоріжжі. Натомість до міста прибувала наступна партія... Тому можна говорити, що наше місто було запрограмоване на злочинний елемент та на злочинницьку ментальність. Мені від цього дуже боляче! Я тут народилася і все життя тут живу. Але, на жаль, так воно є.

«ВІДБУЛАСЯ ПОВНА ЗМІНА МЕНТАЛЬНОСТІ»

— Яку роль відіграло Запоріжжя в історії України й наскільки сьогодні ця роль є впливовою, на ваш погляд?

— Збереглося багато хорошого. В нас було багато дружби серед людей  — міцної та відбірної. Наприклад, коли Михайло Кричевський загинув за свого кума Богдана Хмельницького. Чи, скажімо, Максим Кривоніс, як припускають за однією з версій, шотландець — ну, здавалося б, який з нього українець? Але людина залишалася українцем до кінця! Також маю відзначити величезне шанування свого роду. Приміром, є в нас така цікава родина князів Ружинських, чия династія налічує понад 500 років. Батько-гетьман та троє синів-гетьманів прислужилися Україні настільки, що Богдан Ружинський у польського короля добився визнання земель Козацької республіки. Потім за цими документами в середніх школах Франції навіть вивчали історію козацької республіки. До речі, є такий дурний вислів: «Там, де два українці, там три гетьмани». Нема в нас такого, це нав’язують нам спеціально. Але саме Ружинські — батько, брат його батька та троє синів — це справді п’ятеро гетьманів з однієї родини. Чи, скажімо, родина Забіл дала нам двадцять козацьких полковників. І зараз це продовжується!

Першим, хто утворив Українську Гельсінську спілку, був генерал Петро Григоренко з запорізького краю. Першу в Запоріжжі УГС створив Володимир Шовкун, який був видатним істориком.

Тобто ментальність збереглася — люди залишилися монолітними. Як шанували віру, традиції та культуру, так і зараз шанують. Але, на жаль, ця здатність постійно розмивалася чужорідним впливом. Не мало бути такого великого ДніпроГЕСу. За царату проєктувалися три невеликі станції, які не пошкодили б нашого рельєфу та не змінили б нашу екологію. Але Сталін хотів знищити тут усе, що нагадувало козацтво та нашу історію. Уявіть собі: вони підняли воду настільки, що у нас весь Великий Луг (історична назва місцевості, яка належала Запорізькій Січі. — Ред.) було затоплено. А Великий Луг — це наші могили.

Згадайте, як Дарій І зі скіфами воював. Скіфи завжди відходили, навіть інколи залишали їжу перському цареві. А Дарій їм відказував: «Ви боягузи, ви боїтеся прийняти бій!» Натомість скіфи відповідали: «Знайди наші могили і подивись, чи ми боїмося». Тобто єдине, що було в кочового народу, — це рідні могили. І всі ті могили, вся наша спадщина, всі церкви — це все пішло під воду.

Історики, які це відкопували в швидкому авральному порядку, старалися щось зберегти. Цим процесом керував Дмитро Яворницький. Та мало що вдалося зберегти. Це був розстріляний Музей Дніпробуду. Після війни нічого з тієї спадщини до нас не повернулося. Все вивезли і все загинуло по дорозі. Нас знищували, упокорили всі пороги.

Також я надибала в краєзнавчому музеї такий наказ: висадити на Хортиці різні рослини. В тому переліку немає того, що росло тут споконвіків! Наші місцеві дуби вирізали, а натомість посадили привізний каштан, якому тут дуже погано, він не виносить нашої атмосфери. Тут з’явилися катальпи та ялини, яких ніколи не було в наших степах. Відбулася повна зміна ментальності, навіть на біологічно-ботанічному рівні.

Усе, як у Лесі Українки: «І вже не говорило: чужина». Так і тут усе ставало чужим. Від Великого Лугу залишилася тільки назва. Тут усе знищено. І мені це дуже боляче! Щоправда, в нас була єдина англійсько-українська школа та діти, які на знак протесту спілкувалися українською. Це люди, які знайшли в собі українство. Адже наші люди довго шукають шлях. Степовики довго в пошуках. Але потім до останнього віддані своїм переконанням.

— Які ще історичні постаті сьогодні є такими, що презентують українське Запоріжжя? Як Стус для Донбасу чи як Хвильовий для Харкова.

— Не було умов для їхнього розвитку. Японці кажуть: «Інтелігент — це той, за ким стоять три дипломи». Тобто диплом прадіда, діда та батька. І тільки за таких умов ти можеш вважатися інтелігентом. Тому геніїв у нас, на жаль, не було. Але були надзвичайно талановиті люди.

Скажімо, дворянин Марко Безручко з козацького містечка Токмака. Він допоміг врятувати державність Польщі та того самого Юзефа Пілсудського. В Бердянську народився Опанас Сластіон, який був українським художником та архітектором. Він усе життя малював наших кобзарів-бандуристів, бо вважав, що вони — наші історики й що завдяки їм збереглася історія України. (Опанас Сластіон також відомий школами Лохвицького земства. — Ред.)

Надзвичайно цікавий історик Яків Новицький, який створив наш історичний музей. Сам із Запоріжжя, він був старшим за Дмитра Яворницького, який вважав його своїм побратимом та учителем і часто приїздив до нього в гості.

Була цікава особистість Микола Корф — барон, якому належало село під Запоріжжям. Він був педагог від Бога особливої вдачі. Створив у нас народні школи, а перший з’їзд учителів Росії відбувся саме в його маєтку. Був у нас і такий унікальний поет, як Вася Діденко, автор вірша з пісні «На долину туман упав» — він мав унікальний талант! Був у нас і Олександр Поль, нащадок двох гетьманів, який на свої гроші зібрав історичний музей Катеринослава (тепер — місто Дніпро. — Ред.). Він також оплачував й дослідження Яворницького. І Поль зібрав не лише експонати, а навіть послав Яворницького в Каїр зробити креслення Каїрського музею. За тими кресленнями і понині в Дніпрі стоїть козацький музей.

Також звідси родом й чоловік Ліни Костенко, директор кіностудії ім.Довженка та друг Довженка — Василь Цвіркунов. І Ліна Костенко частенько приїздила зі своїм чоловіком саме сюди.

«УКРАЇНЦЯМ СПЕРШУ ТРЕБА СТАТИ УКРАЇНЦЯМИ»

— Як так вийшло, що ви в 80-х роках зацікавилися історією? Що вас до цього спонукало? Адже ви понад 30 років працювали в школі вчителькою мови та літератури...

— Почалося все з того, що оголосили, начебто створилася Україна. А українською мовою на радіо нікому було ні передачі писати, ні програми вести. І тому я цим зайнялася. Я працювала на «Великому Лузі» та на обласному телебаченні. Щодня вела в прямому ефірі програму «Історичний календар» винятково про українські події. Я їх ретельно вибирала, гортала енциклопедію Володимира Кубійовича, старі діаспорні видання календарів та виписувала кожний день з них по реченню.

І зараз я практично щодня викладаю дописи в Фейсбуці, але я не встигаю їх публікувати. В мене дуже багато матеріалів! Я проїздила весь колишній Радянський Союз: під час кожних канікул вибирала місце, в який музей поїхати та побувала в усіх музеях, пов’язаних із українцями. Я своїми руками торкалася автографів Тараса Шевченка та Ліни Костенко в Музеї літератури. Також часто зустрічалася з нащадками родів. Якось так сталося, що це мене цікавило й цікаво про це розповідати іншим.

— Чому, на вашу думку, розуміння історії сьогодні є важливим для українців? Ахтем Сеітаблаєв нещодавно на Українському радіо сказав, що всім кримським татарам доводиться бути трішки істориками, щоб аргументовано доводити своє право на Крим. Українцям теж потрібно бути істориками?

— Українцям спершу треба стати українцями. Відчути: я українець.

А всіляка історія починається з книги. Всякий народ стоїть на книзі. Не може бути народу без історії! Тим паче що історію нам завжди писали окупанти — ми не писали своєї історії.

У нас перша історія, яку можна було читати, це книга Миколи Аркаса «Історія України-Руси». До речі, син Аркаса емігрував до Канади і там написав «Історію Південної України» — це єдина історія в нас, яку треба прочитати нашим кримським татарам. Де, коли та які народи там жили. В нього був такий багаж величезний! Бо батько цієї родини, адмірал, створив у Севастополі першу міську бібліотеку. Вона й понині існує, якщо її москалі не розгребли. Тому та сім’я мала величезні традиції! І оцей Микола Аркас-молодший читав лекції з історії України, уявіть собі, алеутам та ескімосам.

Тому історія — потрібна. Але історію потрібно писати українцям.

— Є приказка, що історія навчає. Як вам здається, чи історія навчає українців?

— Усе залежить від людини. Якщо ти хочеш і поставиш собі мету — вивчити історію свого рідного краю чи історію України в світовому контексті — вивчиш. До речі, в нас чомусь часто виривається шматок історії України з світового контексту, начебто Україна одна-єдина на історичній мапі. І, не дай Боже, я напишу щось про того самого Томаша Масарика чи Юзефа Пілсудського, то починаються звинувачення: ви не українка! Люди, з усього можна брати щось корисне та вчитися. Але для того, звісно, слід визначитися, яку ти маєш мету.

«У НАС НЕМАЄ ДЕРЖАВИ. В НАС Є ЗЕМЛЯ З МОГИЛАМИ БАТЬКІВ»

— Спираючись на історичний досвід, куди, на вашу думку, має рухатися Україна?

— Україні треба просто вистояти. Ми зараз практично не держава. Тому говорити про якийсь рух складно. Те, що загубив Петлюра та Грушевський, це величезний злочин. Зараз просто хочеться, щоб Україна вистояла...

Найстрашніше, що може нас очікувати — бути донором для Росії. Як у Стуса: раби рабів. І, тим паче, на жаль, у Запоріжжі я не зустрічала людей, які сумніваються в тому, що це все належить Росії. Вони вважають, що аж до Одеси — це Новоросія та «исконно русские земли». На жаль, вчителі української мови, виходячи з класу після уроку, розмовляють з учнями, між собою та з власними дітьми російською. В нас немає держави. В нас є земля з могилами батьків...