Пошук примирення, а не «перемир’я»

У приміщенні Дипломатичної академії України при Міністерстві зовнішніх справ два дні 21—22 квітня тривала міжнародна конференція під назвою «Примирення в Україні та майбутнє Європи». Конференція охоплювала чотири тематичні блоки: мир і примирення: глобальні виклики війни в Україні; травматичний досвід комунізму в Східній Європі: осмислення і подолання; визначення плану дій щодо примирення в Україні: стратегії та небезпеки; примирення у міжнародному контексті: цінності, суспільне благо та ціна свободи.

В одному із пунктів конференції зазначено підсумкове завдання — визначення плану дій щодо примирення в Україні, що вже свідчить про практичну націленість обговорень. І треба визнати, що саме представниками східних регіонів було озвучено і основні больові точки, і конкретні шляхи для діалогу. Українські переселенці, свідомі в розумінні механізму конфлікту на їхній рідній землі, створюють нові смисли, окреслюють болючі пункти, які суспільство має заживляти, а не розтравлювати, піддаючись маніпуляціям.

Може здатись, що говорити про «примирення» не на часі. Тим паче в перегукуванні з дещо дискредитованим словом «перемир’я», в період, коли триває війна, і майже щодня гинуть українці від куль ворога. Примирення, порозуміння, пошук спільних знаменників, як намагання консолідувати українське багатонаціональне суспільство, легко сплутати з пасивністю, заплющенням очей на проблему з наївним маренням, що якось воно мине, обійдеться. У темі примирення міститься небезпечне трактування — пасивне приєднання до переможця. Примирення і порозуміння не є перемир’ям. Примирення — це пробачення заради спільного пошуку істини. У більш глибинному сенсі — це і є проява любові, як раціонального виходу із конфлікту або розв’язання спротиву протилежних позицій.

Безумовно, у центрі конференції був зокрема виступ професора кафедри історії слов’ян Донецького національного університету Олени Стяжкіної. Для мене її виступ був ще й знаковим — жінка з російським прізвищем і з начебто проросійського регіону (моєї Батьківщини) лише зараз була почута, коли вся біда вже трапилася. Виступ Олени Стяжкіної — не просто рефлексія, а глибинний аналіз причин трагедії, що розгорнулася на Донбасі, з чіткими і вірними акцентами. Історик провела аналогії теперішньої ситуації в Україні з Другою світовою війною, чітко визначивши, що наразі в Україні триває вітчизняна війна, яка в англійському варіанті слушно називається Patriotic War. Це дійсно війна патріотів (при чому незалежно від етнічної належності) із зовнішнім ворогом, окупантом і агресором. У жодному разі не можна конфлікт на Донбасі називати внутрішнім чи громадянським. Справді, на Донбасі, як і взагалі по Україні, існував соціальний протест, який на сході було використано проросійськими силами і спрямовано у зовсім іншому, руйнівному плані. Соціальний протест російськими технологами було вдало замасковано під сепаратистський рух. І треба визнати, що світ інколи транслює саме російське представлення трагедії. Росії вигідно позиціонувати війну на Донбасі як громадянську, а не вітчизняну, адже, по-перше, у такому випадку нівелюється факт злочину Кремля, по-друге, Україна відмежовується від світу, втрачає шанс на інтеграцію до світової спільноти, тим самим «зависаючи» між полюсами і епохами.

Донбас має свою інформаційну суб’єктність, і це зовсім непогано, адже дозволяє зі спекулятивних міфів про начебто непочутий Донбас, у той час як саме Донбас «проштовхнув» деяких одіозних персоналій «на гору», починаючи від Леоніда Кучми 1994-го року та закінчуючи Віктором Януковичем 2010-го, перейти до здорового і адекватного діалогу. Треба згадати ще й про важливий ефект, який супроводжує таку здорову інтеграцію поглядів і бачень — синергія розвитку. До цього моменту ми бачили, як транслюється думка, що Донбас — це саме «ДНР» і «ЛНР», які власне є купкою бандитів, яких підтримує російська армада. Це не Донбас. Це шлак Донбасу. І тут знову виникає аналогія з Другою світовою війною — якщо б ми формували свою уяву про фашистів з німецьких газет того часу, то яке б у нас було до них ставлення? Не забуваємо і прикрий досвід того ж Ліона Фейхтвангера, який написав видану за один день згідно з наказом Сталіна книжку «Москва. 1937-й рік». Тоді письменник зі світовим ім’ям, обласканий увагою Кремля, зробив Вождю велику послугу — обілив його в очах світу, забруднивши самого себе. І Фейхтвангер був не самотній у цьому плані. Багато хто в світі не помітив не лише сталінських репресій, але й геноциду з мільйонами видушених українців та низкою переселених народів. Суть такої інфантильної політики світу влучно описано у вірші «Європа мовчала» Олександра Олеся.

Росія, яка ще перед агресією розвинула істерію про жертви «хунти», що зрештою вилилося в репортажі про «розіп’ятих хлопчиків», сама була готова до таких вчинків. Саме тому так легко росіяни вірили в ці жахливі нісенітниці, бо самі були готові їх коїти. І те, що зараз коїться на Донбасі, зокрема в безлічі катівень, є цьому підтвердженням. Коли розпочалась агресія Росії, ворог втілив найстрашніші картини своїх пропагандистських закликів у життя.

Термін «примирення» вимагає також визначитися, хто з ким має миритися. Пані Олена стверджує, що Україна має шукати примирення не з Росією чи Європою, а між собою. У цьому плані штучне представлення Донбасу як окремого регіону, що прагнув відокремитись від України, грає на руку Москві. Саме Москва проваджувала образ донбасівця як тупуватого «совка», який голосує за зеків, і від якого всі біди. Слухаючи Олену Стяжкіну — корінну донетчанку, на її прикладі варто замислитись, чи достатньо Донбас було представлено на вищих щаблях саме такими, як вона? Справді, ми бачили Януковича і його синів, чули гуркіт шахтарських касок, і буремні бандитські 1990-ті асоціюються насамперед із Донбасом. Створювався образ чогось злого і недалекого, чужого і навіть ворожого, таким чином формуючи готовність у певний момент відмовитися від нього, відторгнути. І тепер, коли ми говоримо про діалог з Донбасом, то знову ж таки маємо визначитись — з яким саме Донбасом? Хто має представляти Донбас? Російські агенти, бандити, що взялись за безкоштовно роздані Росією автомати, чи справжні українські громадяни? На Мінських перемовинах Донбас також представлено бандитами, терористами. Закономірне питання: чому там немає представників справжнього Донбасу — патріотів України?

Отже, ми маємо шукати точки дотику, а не відгороджуватись від тих, хто відверто підтримує ворога, знаходячись при цьому на нашому березі. Таке абстрагування від злочинців, наче їх не існує, це не примирення. Це тло для прогресування зла. Треба провести чіткі лінії, за якими ворог є ворогом, злочинцем, злодієм, і ставлення до нього має бути саме таким. Ми інколи граємося (а в дечому і загралися) в демократію там, де треба мислити категоріями карного кодексу. Антиукраїнська позиція — це не просто погляди, на які має право громадянин. Це злочин. Це небезпека для держави. Філософія примирення, що апелює до християнських цінностей, там де треба брати меч, віддає відлунням богословських проповідей, а не реальними і дієвими формулами до єднання.

Що треба для єднання? Для єднання потрібно згуртовуватися навколо єдиного вектору. Так сталося, що саме війна, саме агресія, саме небезпека, що поставила українців на межу виживання, спровокувала нечувану до того жертовність і спільність духу. У цьому плані аналогією може слугувати історія єврейського народу. Євреям приписують низку якостей — розум, таланти, підвищену здатність до адаптації. Один відомий єврей якось сказав, що якщо його націю не чіпати, то ніяких талантів вона не проявить, і саме там, де вони потрапляють в умови необхідності виживати, проявляються виняткові якості цього народу. Зокрема — природна схильність до гуртування. І це при тому, що не можна назвати євреїв якоюсь особливо дружньою нацією. Швидше організованою і здатною до акумуляції зусиль у напрямку єдиної цілі. Вижити — найпотужніший стимул до цього. І саме перед нами — українцями — стоїть це першочергове завдання. Вижити не лише фізично, але саме як нація, як суб’єкт світової спільноти, як нащадок глибинного історичного пласту і унікального досвіду.