Потрібні «свіжі сили»

Нинішній показник безробіття в регіоні становить 7,3%, при цьому ще 2000 року він сягав 9% (для порівняння, у Франції цей показник перевищує 10%). Крім того, в області зафіксоване підвищення рівня працевлаштування: 2006 року цей показник становив 42— 43%. Загалом же протягом першого кварталу поточного року комплекс різноманітних послуг у центрах зайнятості Донбасу отримали понад 80 тис. незайнятих громадян.

Щоправда, постійна робота дісталася лише кожному четвертому з них (19,7 тис. осіб), а ще 9,4 тис. були задіяні лише у тимчасових роботах. Це при тому, що із ряду спеціальностей кількість вакансій у Донбасі вдвічі перевищує кількість безробітних, а щорічно в області створюється понад 100 тис. нових робочих місць. Просто, як показує практика, сьогодні безробіття на Донеччині вже не є причиною нестачі вакансій — навпаки, їхній ринок є вельми солідним, просто якість ледве не половини робочих місць далеко не найкраща.

ПАСТКИ РИНКУ

За словами самих безробітних, у тому, що деякі вакансії роками залишаються незаповненими, винні самі ж роботодавці. Як правило, такі «безнадійні» вакансії не викликають відгуку через дуже маленьку зарплату, яка іноді буває навіть нижчою прожиткового мінімуму (при тому, що сьогодні середня зарплата по Донецькій області перевищує вже 1300 грн.). Більше того, потенційним працівникам можуть не підходити умови роботи, коли їм пропонується працевлаштування без оформлення або зарплатня «в конверті».

За даними директора Донецького обласного центра зайнятості Тамари Козенко, сьогодні близько 50% усіх робочих місць регіону створюється у сфері оптової та роздрібної торгівлі, й саме там, як правило, нерідко зустрічаються випадки оформлення працівників «без трудової». І якщо ще вісім—десять років тому цим грішили в основному центральні ринки Донецька, то зараз несумлінні роботодавці перекочували до віддалених районів регіону (як правило, до шахтарських міст), де людям потрібна хоч якась робота, й вони погоджуються на будь-які умови та потрапляють у пастку. Як правило, у цих випадках дуже часто затримують зарплату, а крім того керівництво не піклується про забезпечення соціальних гарантій для своїх працівників.

Ще однією пасткою є невідповідність попиту на робочі місця та пропозиції роботодавців. За статистикою, сьогодні у Донбасі важче за все працевлаштуватися службовцям (16,5% безробітних цієї категорії й лише 5,9% вакансій для них) і людям, які не володіють навичками будь-якої професії (8,6% тих, хто потребує роботи та лише 3,2% пропозицій для них). Ще сумніша ситуація у сільському господарстві області, де сьогодні зафіксований конкурс у п’ять осіб на одне робоче місце. Зате трохи кращі справи з робочими спеціальностями — 22,4% безробітних і 20% робочих місць, однак якщо загалом розглядати лише промислову сферу, то виявиться, що безробітних у ній удвічі більше, ніж можливих вакансій.

Проте в Донбаса є й своя, регіональна, особливість: на підприємства постійно потрібні висококваліфіковані фахівці у сфері промисловості, галузях народного господарства й соціальній сфері, а ринок безробітних може запропонувати юристів, бухгалтерів, менеджерів і фінансистів, які фактично є не запитаними. Згідно із статистикою, найменш успішними в аспекті працевлаштування в області сьогодні вважаються спеціальності «економіка підприємства», «менеджмент», «біологія», «екологія й охорона навколишнього середовища», «метрологія», «цивільне будівництво» й... «українська мова». Випускники цих начебто престижних факультетів масово залишаються у розбитого корита й роками не можуть влаштуватися на роботу. При цьому, за словами працівників центрів зайнятості, провиною тому не самі вузи, ліцензії яких дозволяють готувати фахівців усіх цих категорій, а батьки абітурієнтів, які женуться за престижними назвами спеціальностей, абсолютно не уявляючи, що чекає на їхню дитину після закінчення навчання.

Більше того, є ще одна проблема: велике вивільнення старих кадрів, які просто не можуть працювати з новим обладнанням, адже вони не навчені новітнім технологіям, а на зміну їм просто немає «свіжих сил». Наприклад, на одному лише Маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча, минулого року у зв’язку з автоматизацією виробництва було вивільнено 4,5 тис. пенсіонерів, однак фахівців, які могли б прийти їм на зміну й обслуговувати нове обладнання, підприємство знайшло далеко не відразу. Зараз комбінат надає своїм потенційним працівникам можливість безкоштовно вивчитися в маріупольських вузах на обраній спеціальності та після закінчення навчання отримати гарантоване робоче місце на заводі. Але більшість підприємств регіону наявністю такого «замовлення на фахівців» похвалитися не можуть, і в підсумку виходить така різниця між числом вакансій і кількістю тих, хто бажає ці вакансії зайняти.

БЕЗРОБІТТЯ — ЖІНОЧОЇ СТАТІ

Індустріальна специфіка Донбасу немало впливає також на гендерний аспект регіонального безробіття: згідно із статистикою, більше за всіх від браку робочих місць сьогодні страждають жінки, питома вага яких серед загальної кількості незайнятих громадян області становить 71%.

За словами Т. Козенко, ця тенденція зберігається вже протягом кількох років. Надзвичайно погані справи у шахтарських містах області (загалом таких міст — 14), де були закриті вугільні підприємства. Раніше жінкам була віддана вся інфраструктура, що обслуговує шахти, тепер же роботи немає взагалі. Безумовно, постраждали від закриття цих підприємств і чоловіки, однак багато хто з них пізніше зміг знайти роботу у шахтарській столиці або в сусідній Росії (сьогодні й в Україні, і в Росії вакансій на підприємствах вугільної промисловості більше, ніж тих, хто виявляє бажання працевлаштуватися), а ось жінки так і залишилися охороняти вистиглу домівку. У результаті сьогодні в таких містах, як Єнакієве, Ждановка, Кіровське, Шахтарськ, Сніжне, Торез, нараховується понад дві третини безробітних жінок. Гірше за все справи йдуть у м. Новогродовці — там жінок, які не можуть знайти собі роботу, цілих 84,5%.

А найкраще справа з розв’язанням проблеми безробіття йде лише у Донецьку й Макіївці — конкурс у цих містах становить 0,5% людини на місце. Для порівняння, у м. Селидові на одне робоче місце претендує сім осіб, у Шахтарську — 4 людини, а у м. Новогродовці — 11 осіб.

Не менш сумна ситуація склалася і в аспекті працевлаштування молоді. Сьогодні на Донеччині безробітних молодих людей у загальній кількості незайнятих громадян у середньому більше половини (52%). При цьому фахівці фіксують зниження рівня звертань молодих людей у центри зайнятості, однак це не може свідчити про зменшення кількості безробітних цієї категорії — просто молодь не вірить у те, що їй можуть допомогти у центрі зайнятості та намагається шукати роботу власними силами.

ВІД БЕЗВИХОДІ — ДО СТОЛИЦІ

Як правило, молоді люди вирішують проблему із працевлаштуванням радикально: якщо нічого не виходить у Донецьку, вони їдуть до Києва або намагаються працевлаштуватися за кордоном. За статистикою, лише 2006 року в Київ прибуло понад 24 тисячі «переселенців», які вирушили до столиці в пошуках кращого життя. Що ж до закордону, то в одній лише Чехії нараховується понад 42 тисячі працівників, що приїхали з України, причому на кожні 10 тис. українських мігрантів з України припадає вісім тисяч нелегальних працівників.

У результаті кількість населення в Донецьку через міграцію скоротилася на 1,1 тис., а у Кіровограді — на 3,8 тис. За словами заступника голови Донецької облдержадміністрації Бориса Адамова, який опікується питаннями працевлаштування в регіоні, ці показники прямо характеризують економічний стан згаданих регіонів: там, де становище не вельми райдужне, працівників залишається все менше. До речі, цікаво, що за останній рік 1,5 тис. «трудових мігрантів» вирушили підкоряти Крим і, зокрема, місто Севастополь — очевидно, цей регіон відкриває нові перспективи перед тими, хто не зміг знайти роботу в себе вдома. Як зазначив Б. Адамов, Донбас також викликає інтерес у плані роботи у жителів інших регіонів. Особливо цей інтерес виявляють західні регіони, жителі яких охоче влаштовуються на роботу у сфери будівництва та машинобудування Донецької області.

Загалом же, проблема трудової міграції характерна не лише для України, але й для інших країн пострадянського простору: вважається, що в них можна набрати дешеву робочу силу, й тому наші працівники користуються за кордоном великим попитом. Саме тому фахівці різних країн домовилися вирішувати проблеми спільно й навіть провели наприкінці березня в Києві спільну конференцію з цього приводу. Головною тезою конференції стала пропозиція «надати громадянам гідну роботу вдома», однак, як зауважує Т. Козенко, сьогодні мало хто може дати точне визначення поняттю «гідна робота». Тут треба об’єднати й високий показник зарплати, й забезпечити достойні умови праці, й урахувати гендерний аспект, і не забути про особисті потреби працівника, але поки це вдається лише небагатьом підприємствам, і, як правило, їхні всі вакансії вже зайняті.

ЯК БОРОТИСЯ З БЕЗРОБІТТЯМ

Сьогодні фахівці Донецька вирішили зробити перший крок до ліквідації цієї проблеми, й поки що опікуються одним із головних питань: як підняти престиж професій, що мають регіональну специфіку, та підвищити мотивацію донеччан до працевлаштування в себе на батьківщині. Першим кроком на шляху до цього стала програма зі створення нових робочих місць (згідно з дорученням Президента, в Україні щорічно має створюватися не менш ніж мільйон нових робочих місць, і частка Донбасу в загальному плані — 108—109 тис.). Однак регіон у цій справі поки відстає: в першому кварталі в області було створено 25,6 тис. нових робочих місць, а мало бути принаймні на півтори тисячі більше — відставання від графіка становить 1,5%.

Ще один крок — формування регіонального замовлення для вузів із урахуванням потреб Донеччини: для абітурієнтів, які вступають до ВНЗ на спеціальності, які потрібні Донбасу, буде передбачена ціла система пільг, а після закінчення навчання вони автоматично будуть забезпечені першим робочим місцем.

Що ж стосується підвищення мотивації громадян улаштовуватися на запропоновані вакансії, то в цьому аспекті передусім слід вирішити проблему виведення з тіні трудових відносин на багатьох підприємствах, але в цьому аспекті зусиль однієї лише місцевої влади недостатньо. Тут багато що залежить від самих роботодавців, але дуже небагато таких, які погоджуються на пропозицію фахівців центрів зайнятості спільно розробити програму заповнення «довготривалих вакансій» і піддаються на вмовляння підвищити зарплату або надати легальне працевлаштування потенційним співробітникам. І незважаючи на те, що сьогодні списки підприємств, які потенційно можуть бути винні у наданні нелегального працевлаштування, перевіряються обласною прокуратурою, проблема виведення працевлаштування з тіні в області не вирішена.

Проте, за словами фахівців, вирішувати цю проблему повинна сьогодні не лише влада та роботодавці — самі громадяни також не повинні сидіти, склавши руки. Якщо вони зможуть примусити роботодавців поважати себе, і будуть не лише намагатися відповідати їхнім вимогам, але й висувати вимоги відносно якості своєї роботи, тоді можна говорити, що перший крок до ліквідації проблем із працевлаштуванням у Донбасі буде зроблено. Поки ж близько 200 тис. донеччан не просто пам’ятають про поняття «безробіття»: їм, на жаль, довелося стикнутися з нею на практиці.