Повернення

На пам’яті нинішнього покоління — Великий український вихід, тобто масове переселення людей після Чорнобильської катастрофи із забруднених радіацією районів у чисті зони. Наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття така доля спіткала сотні тисяч сімей, і чи не найбільше їх було на Житомирщині. Хтось отримував квартири в містах, комусь надали будинки із садибами у селах, дехто сам будував собі оселі за державні гроші — так поліщуки роз’їхались по Україні, та й по світу. Проте навіть у місцях, віднесених до зони безумовного обов’язкового відселення, залишалися люди.

НАЙВПЕРТІШІ ВІДМОВИЛИСЯ ПЕРЕСЕЛЯТИСЯ

Село Базар Народицького району — велике, відоме з давніх часів як населене містечко на перехресті торгових шляхів, де до аварії на ЧАЕС мешкало понад 2300 людей. Після того як сюди занесло радіацію, знелюдніло, хоч і не зовсім: із слів сільського голови Олександра Будька, упродовж років після катастрофи найменше тут жило 240 осіб. На початок грудня року нинішнього в списках сільчан було вже 537 людей. Поселяються люди в родинних гніздах або підшукують придатні для життя будинки. Щоб все було по закону, рішенням місцевої влади помешкання надаються для тимчасового проживання з відповідною реєстрацією жильців, наприклад, на рік. Якщо люди осідають в селі, угоди з ними продовжуються. Квартплата у Базарі, як на нинішні часи, чисто символічна — 21 коп. за 1 кв. м площі помешкання. Будько не приховує, що таким чином приваблює сюди людей — можливість мати домівку.

У селі — ледь не квартали залишених садиб, де будинки дивляться на світ крізь вибиті шибки вікон, веранд чи дверей. Віє від них пусткою і невимовною тугою. Але буквально поряд є вулиці й вулички з гарно вбраними обійстями, ошатними будиночками і впорядкованими городами. Повертаються, говорить сільський голова, ті, хто колись жив у Базарі й після аварії на ЧАЕС отримав житло в інших краях. Повертаються також діти тих, хто тут залишився, та ті, хто тут колись народився й виріс. До таких належить і сам Будько, колишній прапорщик-військовик, який головує в селі вже чотири роки. Також приїжджають з приміської зони Києва, Ірпеня, хтось — з ближніх сіл. Дехто з киян не проти завести собі тут дачу — до Києва близько 150 км. Та парадокс у тому, що 97 сімей продовжують перебувати на черзі для отримання житла на так званих чистих територіях. Оскільки за Базаром зберігається статус населеного пункту в зоні безумовного обов’язкового відселення (так званої 2-ї зони).

ЛЮДЯМ ПОДОБАЄТЬСЯ, ЩО НЕДАЛЕКО ВІД КИЄВА

...На оному з обійсть щось лаштує молодий чоловік, а до нас виходить повновида молода господиня. Тетяні Готовській 26 років, її чоловіку Федору — трохи більше. Хазяйка охоче веде розмову: «Сама я із Запорізької області, з Енергодара, там народилась. Федір із села Бродник, що недалеко від Базара. Переїхали два роки тому, бо в Запорізькій області дорогі хати. Садимо город, тримаємо курей. Хочемо, як належить у селі, завести качок, гусей. Чоловік за спеціальністю тракторист, але зараз працює у Києві охоронцем, їздить туди маршруткою. Є гараж, хлів. Дочці Аліні сім років, вона вже ходить до місцевої школи, маленькому Серьожі лише сім місяців. Я сама закрійниця за спеціальністю, але поки такої роботи в селі немає. Плануємо тут жити, і сподіваюсь, що Базар буде відроджуватися, більше з’явиться роботи, отже, думаю, інші люди також тут житимуть».

Ще одна жительки, 24-річна Тетяна Васьківська, — з Овруцького району. Вона вийшла заміж за хлопця з Бродника. Розповідає: «Коли народилося дитя, то переїхали до Базара. Дали хату. Тримаємо двох свиней і курей. Чоловіку Дмитру 26 років, він працює помічником лісничого в Базарському лісництві, я господарюю. Синочку Сашку вже два роки. Живемо, мені тут добре».

Молодий вчитель Сергій Щербина повернувся до Базара у 2006 році після закінчення Житомирського державного університету імені Івана Франка. Каже: «Батьки залишалися тут — мати працює теж в місцевій школі. Оселився я із сім’єю в окремому будинку. Кілька тижнів тому дружина Ірина народила доньку, яку назвали Марією. Приїхав, бо, з одного боку, тут батьки, але, крім того, в місті дуже важко вирішити проблему житла. Бо якщо його там винаймати, то треба віддати за це всю зарплату. А в селі зі вчительською зарплатою прожити можна».

Окремий оазис — школа. Головний двоповерховий корпус дивиться на вулицю рядами нещодавно вставлених пластикових вікон і дверей. Біля школи (якраз була перерва) граються діти; побачивши незнайому людину, чемно вітаються. Наразі, розповідає «Дню» директор Костянтин Пінчук, у школі навчаються 143 дитини, з них 10 — в дошкільній групі. Укомплектовані всі 11 класів, які повинна мати загальноосвітня школа І — ІІІ ступенів. Із самого Базара школярів — 56, інших підвозять на автобусі з навколишніх сіл. На наступний рік намічається, що до 1-го класу прийде 9 дітей, і 6 з них — з Базара. Серед вчителів — 5 молодих вихованців місцевої школи, які повернулися і працюють після закінчення різних педагогічних навчальних закладів.

НЕВИЗНАЧЕНИЙ СТАТУС БАЗАРА

Будько впевнений, що на державному рівні слід прийняти рішення про перекваліфікацію ступеня забрудненості цієї зони в бік його зменшення і надання їй статусу зони добровільного відселення (інакше кажучи — 3-ї зони). Це надасть змогу розвивати інфраструктуру села, оскільки зараз, згідно із законом, робити тут капітальні вкладення не можна. А голова хоче, щоб до Базара підвели газ, хоче збудувати нову бібліотеку, лазню й ще багато чого.

Начальник Управління з питань надзвичайних ситуацій і захисту населення, постраждалого внаслідок аварії на ЧАЕС, Житомирської облдержадміністрації Володимир Сплавський сказав «Дню», що згідно з експертними висновками, наданими фахівцями Національної академії наук України, Національної комісії з радіаційного захисту населення і територій, Міністерства охорони здоров’я та деяких інших установ, шість населених пунктів Народицького району, віднесених до 2-ї зони, в тому числі Народичі, Базар, є чистими в радіаційному плані, й їм можна і потрібно надати статус територій 3-ї зони (зони добровільного відселення). Сплавський також вважає, що це слід робити не зволікаючи, оскільки фактично люди приїжджають, селяться (в Народичах вже проживає дві з половиною тисячі осіб, і лише 250 сімей має право на отримання житла в чистіших зонах). Їм потрібно десь працювати, отже, необхідно вкладати кошти в розвиток виробництва та інфраструктури. Такі населені пункти вже стають певними центрами тяжіння і для навколишніх сіл, перспективи яких досить складні. Загалом із 73 населених пунктів Житомирщини, з яких повинні були обов’язково відселяти людей, повністю це вдалося зробити в 30 селах. Люди, що залишаються жити в 2-й зоні (і навіть 3-й), говорить посадовець, бояться, що зі зниженням статусу зони вони втратять певні пільги, бодай фактично мізерні або такі, що реально не можуть всім надаватися. Зокрема, на отримання житла — за наявності в області майже 600 сімей, які продовжують мешкати у зоні безумовного обов’язкового відселення, — на Житомирщині у нинішньому році для чорнобильців виділяється лише 10 помешкань.

У Житомирській обласній раді було здійснено кілька спроб розглянути питання про зміну статусу тієї чи іншої зони в бік зниження кваліфікації рівня радіоактивної забрудненості, та жодного разу не завершилися. Щоправда, в середині листопада нинішнього року депутати облради прийняли звернення до Верховної Ради й Кабміну з пропозицією внесення відповідних змін до Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», де, в тому числі, йдеться про необхідність посилення відповідальності громадян, які отримали житло в «чистій» місцевості, але продовжують проживати на радіоактивно забрудненій території. Як Сплавський, так і Будько сподіваються, що в разі, коли цей документ в столиці візьмуть до уваги, питання зон почне вирішуватись швидше.

Отже, маємо вкрай суперечливу ситуацію: частина людей ще сподівається отримати якісь дивіденди з того, що вони залишились в зонах, яким у свій час присвоїли певну категорію радіоактивної забрудненості, натомість фахівці стверджують, що в більшості подібних місць жити вже безпечно.