Повернення...

Семенівка — село поблизу Слов’янська. Наслідки від бойових дій тут дуже значні: приватні будинки, магазини — зруйновані, постраждало господарство. Немає води, світла, газу. Від селища практично нічого не залишилося. Це — момент, коли на городі можна знайти не бузину й капусту, а залишки від снарядів та патрони. А деякі міни ще навіть не розміновано.

Люди живуть здебільшого у своїх родичів недалеко від села, в Семенівку приходять лише вдень. У кожному городі — окопи. Так терористи готувалися до відступу. У кожному будинку сліди від «життя з бойовиками». Коли вони прийшли сюди, одразу заселилися в будинки місцевих мешканців. Обкрадали їх ы тероризували. Проносили поранених у приватні будинки  намагалися там надати їм допомогу. А після себе «на згадку» залишили продірявлені стіни та стелю, підлогу, залиту кров’ю...

ІРИНА ПЕРШОЮ ПОВЕРНУЛАСЯ У СЕМЕНІВКУ  ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ЗРУЙНОВАНЕ  БОЙОВИКАМИ СЕЛО ЗВІЛЬНИЛИ

Про це — історія Ірини. Коли бойовики заселялись у її будинок, вона вимушена була поїхати. «Якщо хочеш жити, їдь!» — сказали вони їй. Що було потім, вона не знає. Коли повернулася після звільнення селища, то від будинку практично нічого не залишилося. Покидаючи дім, терористи забрали все, включно з особистими інтимними речами.  «Навіщо їм знадобилися моя нижня білизна? Сусіди розповідають, що з ними жила якась жінка, певно, забрали для неї, — дивується Ірина. — У моїх сусідів були кури, то ополченці крали їх і роздирали прямо  хаті, на килимі. Тому й не забрали, певно, ці килими із собою, бо вони всі в курячому пір’ї та крові. А так — забрали все».

Ірина приїхала в селище першою. Тиждень жила сама в спустошеному селі, потім почали приїздити сусіди. Деякий час Ірина жила в них, однак учора у сусідів обвалився дах, і тепер їм немає де жити. Мешканцям обіцяли кімнату в гуртожитку, однак Ірина відмовляється: «У мене була садиба, а тут — кімната. Усе одно тут залишиться смітник. Мені варто це оновити. Ми не просимо допомогти грошима, хоча ми їх давно не бачили. Нам би хоча б якусь допомогу. Покрівлю для даху, наприклад, — говорить вона. — Скоро зима, що нам робити далі, як жити? Невже про це ніхто не думає?»

Історія з будинком у неї не проста. У ньому вона жила із братом та мамою. У жовтні матір Ірини вбили, написавши в справі «нещасний випадок». Будинок матір не встигла переписати на дітей і не склала заповіт. Тепер, не маючи жодних документів щодо права власності, Ірина залишається сам на сам із законодавством. Брата ж вона відправила в Крим ще з початку воєнних дій. Каже, що так званим біженцям там не допомагають, і він фактично працює за їжу. «Спробує назбирати кошти якісь, але...» — зітхає жінка.

Гуманітарна допомога сюди надходить рідко. «Мені принесли упаковку чаю, три пачки «Мівіни» та чотири пачки з приправами. Що мені із цим робити, якщо  немає ані світла, ані газу, ані води? Добре, що нещодавно приїжджали журналісти, то привезли трохи нормальної їжі. За це я їм дуже вдячна, — говорить жінка. 

—  А знаєте, від чого страшно? Страшно від того, що тут залишилося повно безпритульних собак, які дивляться на тебе голодними очима і ледь не кидаються...

А тим часом у сусідній Миколаївці, яка постраждала менше, вже почалося життя. «Ми зажили», — коментує Любомира. Люди починають повертатися додому. Вікна заколочують тим, що є: деревом, склом. Відкрилися магазини АТБ і «Бруснічка». Працює пошта. З’явилися гроші в банкоматах. Майже не залишилося нічого від блокпостів. Разом із тим, туди, де розташовано дачні будиночки, просять не заходити — міни все ще в землі.

Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День». Київ — Слов’янськ — Семенівка — Миколаївка — Київ