Повернення президента

27 травня у Києві був у шістнадцятий раз розіграний Кубок України з футболу. Третій рік поспіль у фіналі перемогло київське «Динамо», здобувши почесний приз вже у дев’ятий раз. Кожний із переможних фіналів був несхожий на інші. В кожному фіналі був свій неповторний сюжет, своя інтрига, своя драматургія. Це стосувалося не тільки гри команд на футбольному полі, а й того, що відбувалося навколо головного футбольного матчу вітчизняного сезону.

Останній фінал прогнозовано звів між собою двох перших призерів чемпіонату, які були на попередніх етапах передбачливо «розведені» так званим рейтинговим жеребкуванням. Зайве говорити, що кубкова перемога була б для донецького «Шахтаря» хоч якою компенсацією за практично втрачений чемпіонський титул. «Динамо» ж у свою чергу було не проти зробити у рік свого вісімдесятиліття «золотий дубль», здобувши і титул чемпіона і Кубок. Власне, і в «неювілейні» роки перемога в усіх вітчизняних турнірах є майже буденною задачею для динамівців.

Дотримуючись ними самими заведених правил, керівники донецького «Шахтаря» привезли на фінал до Києва майже тридцятитисячний глядацький «десант», а в Донецьку все було підготовлене для урочистої зустрічі команди із виграним Кубком. В цьому сенсі для «Динамо» все виглядало простіше. Відсвяткувати перемогу у фіналі можна було б одразу за стадіоном, де столиця урочисто відзначала традиційний День Києва.

До кульмінації сезону обидва фіналісти прийшли не у найкращому стані. Чимала кількість травмованих футболістів, психологічна втома після довгого сезону разом із ще низкою причин зробили у травні гру «Шахтаря» і «Динамо» не дуже привабливою. Виглядало, що обидві команди дограють сезон із останніх сил. Хоча з іншого боку, і в Донецьку, і в Києві є чимало талановитих молодих гравців, які цілком могли б отримати шанс показати себе у вирішальних іграх. Але тренери двох провідних українських команд молодим останнім часом не дуже довіряли, покладаючись на перевірених виконавців. Інша справа, що значна частина цих виконавців ще не можуть чи вже не можуть грати на належному рівні.

Як наслідок за всю першу половину гри фіналісти Кубка не спромоглися хоча б один раз влучити м’ячем у «рамку» воріт суперників. Гравці сумлінно бігали один за одним, cходилися у жорстких єдиноборствах за м’яч, але організувати щось схоже на гострі атаки не могли. За сорок вісім хвилин (арбітр додав три) м’яч лише кілька разів пролітав близько біля воріт. Приблизно те ж саме було й у другій половині фінального матчу. Залишалось лише чекати вирішальної помилки когось із суперників, що на мокрому від травневої зливи полі було цілком ймовірно. Ось і намагалися команди виключити всі непотрібні випадковості, більше заважаючи суперникам, ніж граючи самі. Можливо, далася взнаки відсутність Матузалема у складі «Шахтаря» та Реброва у складі «Динамо». Без своїх лідерів обидві команди виглядали досить посередньо. Все йшло до того, що буде нульова нічия і серія одинадцятиметрових.

Але динамівцям пощастило. Після подачі з флангу у виконанні Корреа м’яч зненацька влучив у поперечину воріт «Шахтаря» відскочивши просто на ногу Клеберу, який незграбно проштовхнув знаряддя гри у ворота. І лише після того, як «Динамо» повело у рахунку, команди стали грати більш розкуто, створюючи небезпечні моменти і водночас припускаючись помилок. Першими помилились кияни: захисник Родріго одержав друге попередження і був вилучений з поля.

Захопившись атаками, донеччани пропустили другий м’яч. П’ятеро захисників «Шахтаря», сподіваючись один на одного, дали можливість Гусєву наблизитись до воріт і забити красень-гол. Потім були відчайдушні атаки «Шахтаря», який за рахунку 0:2 зумів зібратися, і Елано забив м’яч у відповідь. Уже у доданий арбітром час динамівців після удару головою Левандовського врятував Шовковський, відбивши м’яч iз верхнього кута воріт.

А потім був фінальний свисток арбітра Шандора, який зафіксував перемогу «Динамо» над «Шахтарем» iз рахунком 2:1. Після чого на полі з’явився Президент України Ющенко, який і вручив Кубок переможцям. На цьому моменті варто зупинитися докладніше.

Ще під час першого розіграшу Кубка України навесні 1992 року організатори планували, що трофей переможцю вручить особисто президент України Кравчук, за кілька місяців до того обраний на цю посаду. Проте, Кравчук не скористався запрошенням і приз вручав інший президент — футбольний. Тоді ним був Банников. З обранням президентом України Кучми, відомого любителя футболу, традиція вручення Кубка України главою держави таки встановилася. Проте, наступний президент Ющенко не виявив жодної зацікавленості у футболі. Злам стався торік, коли Ющенко побував на іграх збірної України під час Кубка світу в Німеччині, ближче познайомився із футболістами, тренерами, керівниками футбольних структур. Потім було надання Україні право провести разом із Польщею фінальний турнір Євро-2012, за яке особисто виступив наш Президент. І нарешті 27 травня Президент України вручив Кубок київським динамівцям!

Символічно, що сталося це за кілька годин після врегулювання політичної кризи, коли всі керівники країни разом пішли на футбол. Гадаю, що ніхто не заперечить, що провідних політиків на чолі з Президентом приємніше бачити всіх разом на футболі, ніж окремо на мітингах. І якщо Президент повернувся до футболу всерйоз, значить у футболі нашому все буде гаразд. І не тільки у футболі.