Повернення власників

СЕКРЕТ ВЕЛИКИХ ВРОЖАЇВ

— Якось незручно говорити про успіхи в сільському господарстві, коли після урожайного року в країні раптом виявився дефіцит зерна. Проте якщо подивитися на стан справ не тільки сьогодні, а й на перспективу, як ви оцінюєте хід аграрної реформи?

— Дніпропетровщина почувається упевнено, оскільки в області є достатня кількість зерна до нового врожаю — близько 71 тисячі тонн. Хоча нестабільна ситуація в інших регіонах не може не позначитись на нас, а тому губернатор М. Швець вимушений був вжити «превентивних» заходів і взяти під контроль вивіз зерна за межі області. Думаю, що Дніпропетровщина впорається і з іншою проблемою, яка виникла через надто несприятливі погодні умови нинішньої зими, адже на полях вимерзло до 80 — 90 відсотків озимих і ці площі довелося пересівати. Можливо, це і буде ще одним випробуванням на міцність аграрної реформи, яка, на мою думку, на Дніпропетровщині здійснюється особливо вдало. Адже за останні три роки від її початку на село пішли інвестори й область за обсягом інвестицій в сільське господарство — всього понад 300 млн. гривень — вийшла на перше місце в Україні. Дніпропетровськ взагалі не бідне місто, якщо порівнювати його з іншими обласними центрами. Багато хто з бізнесменів зумів тут заробити великі гроші, але сьогодні всі сфери поділено і часто гроші нема куди вкладати. Ось вони і спрямували фінансові потоки на село. А це в свою чергу дало можливість влити в господарства мільйони гривень додаткових коштів. Утворилися такі могутні сільгосппідприємства як «Агросоюз», «Чумаки», імені Горького, «Степова» тощо. Вони працюють вдало тому, що зуміли залучити великі кошти. Завдяки цьому і великі врожаї. Ну а якщо інвестор вклав гроші, то він ніколи не допустить, щоб ці кошти пропали — йому обов’язково потрібна віддача. Свого часу я спостерігав дуже цікаву картину. Пам’ятаєте, наші «нові» ходили із золотими ланцюгами на шиї? Так ось, сидить такий «новий українець»-інвестор на краю поля і уважно дивиться, як працює техніка. А все тому, що там його кровні гроші...

— Інвестор на село пішов в основному після того як почалося розпаювання землі і майна, в той же час цей процес супроводжувався масовими порушеннями, а різні інстанції — місцеві адміністрації, суди, прокуратури — були просто завалені скаргами селян. Чи вдалося забезпечити законність під час здійснення аграрної реформи?

— Пік реформи вже позаду. Зрозуміло, було чимало скарг і проблем, адже ділили не що-небудь, а землю. Було проведено і роз’яснювальну роботу. Дійсно, нерідко люди з’ясовували стосунки з керівниками господарств через суди та прокуратури, тому що не все просто було. У тому числі і в самому законодавстві. Але кому було встановлено земельні наділи — як правило 5 — 7 гектарів на людину — вони вже отримали. Зараз проблеми лише у тих, хто доводить, що і йому належить отримати землю. Але це вже не масові, а, швидше, поодинокі випадки, з якими ми розбираємося. Усього ж у нас в області 237 тисяч селян мали право на отримання державних актів, 70 відсотків із них ці акти вже отримали. Процес відбувається повільно з «технічних» причин, але ось де виникла проблема, так це з розділом майна. У середньому колишнім колгоспникам дістався майновий пай розміром приблизно 6 тисяч гривень. Але це грошова оцінка, реально ж розділити майно не так-то просто. Як, наприклад, поділити комбайн або трактор, виробничі споруди? Тим часом на село прийшов інвестор, він купує для новоутворених сільгосппідприємств солярку, засоби захисту, іноді насіння. Але при цьому користується тракторами, комбайнами, вантажними машинами, що ще залишилися в господарствах і поступово амортизуються. Президент, звичайно, визначив, що амортизаційні відрахування мають складати не менше 1 відсотка і треба цю проблему терміново вирішувати на державному, законодавчому рівні, інакше селяни врешті-решт незабаром залишаться без техніки та майна, з голими руками. На мій погляд, варто б було зробити інакше — інвесторам потрібно було віддавати техніку в оренду, скажімо, на 5 років, з правом її викупу. Адже техніку все одно не можна поділити, нехай він її бере, але компенсує селянам грошима.

«ЗРІВНЯЛІВКА» 6 ГА

— Є думка, що розпаювання майна треба було впроваджувати одночасно з розпаюванням землі. Адже за два роки голови КСП, розуміючи до чого йдуть справи, встигли багато що розпродати, худобу порізати, а гроші покласти в кишеню — їдеш, а вздовж доріг — розорені ферми, на яких навіть дахи познімали...

— Тут є різні погляди. Багато хто, наприклад, і сьогодні каже, що не землю треба було паювати, а тільки майно. Майно, дійсно, створювалося і зароблялося руками селян, і поділити його можна навіть із урахуванням трудового внеску. А земля існує від Бога. При цьому один відпрацював на землі 40 років, а інший тільки прийшов у господарство, але всі отримали однаково — по 6 га. Я пропрацював у сільському господарстві багато років і бачив, що більшість селян у нас працьовиті та здібні люди, але є ж і ті, хто просто горілку п’є — який із нього господар? Але і таким людям дали ріллю...

— Сьогодні вони можуть віддати землю в оренду, а згодом і продати в найгіршому разі — адже тільки через купівлю-продаж можна встановити реальну вартість землі, від якої розраховується і все інше. Хіба не в цьому суть ринкових перетворень?

— Але і тут не все так просто. Коли піде вільна купівля-продаж землі, вийде в полях «шахівниця». Земля порізана на дрібні наділи і з’єднати їх в єдине ціле буде нелегко. Один продає, а інший — ні. Як ви будете обробляти технікою за таких умов? Паювання вже відбулося — тепер виходить потрібен ще й закон про міну земельних ділянок, щоб потім їх можна було об’єднати в більш-менш великі наділи?

— Таким чином, ви вважаєте, що земельну реформу потрібно було здійснювати інакше?

— Нещодавно я з канадцями розмовляв. У них можна купити землю несільськогосподарського призначення цілком вільно, але з ріллею, як з’ясовується, вони поводяться обережно. Придбати ріллю, навіть в оренду, може тільки фахівець із відповідним дипломом про освіту. І така практика існує у багатьох країнах, де люди розуміють яка це цінність — родюча земля. У нас також багато хто з аграріїв-практиків пропонував давати ріллю через конкурсну комісію і в довгострокову оренду, скажімо, на 49 років. Тоді в орендаря з’являється зацікавленість зберігати та поліпшувати родючість землі. Адже не секрет, що зараз землю беруть у оренду, як правило, короткострокову, «вичавлюють» її і повертають селянам. Так і працюємо в останні роки на виснаження. У селян є наділи, які вони самі не в змозі обробляти, а той, хто бере у них землю в оренду, далеко не завжди піклується про те, що з нею буде далі. Тут треба законодавчо вирішити питання, щоб договір оренди укладався не менш, ніж на 10 років, а забрати його можна було тільки через суд. Тоді і запитати можна — що ти вклав у землю і в якому стані повернув. Це як «золоте правило» у лісорубів — зрубав дерево, посади два натомість. У землі нашої великий потенціал, але його потрібно зберегти. Наприклад, ще в 1996 році було ухвалено закон про плату за землю, до якого «приліпили» ще 33 поправки, за якими можна не платити. Збирають по Україні цієї плати 1,8 млрд. гривень, але куди йдуть ці кошти? А повернути їх слід на поліпшення землі — на вапнування, гіпсування, боротьбу з підтопленням тощо. Цікаво, що цільова програма з питань збереження землі є, а грошей на неї немає. А подивіться, що робиться з розорюванням земель, адже розорали навіть схили берегів річок, чого робити через загрозу ерозії ніяк не можна. У нас розорюванність землі становить 60 відсотків і сам Президент нещодавно порушував питання про це на всеукраїнській нараді аграріїв.

— Чи означає це, що ми пішли «не в тому» напрямі?

— Ні, так сказати не можна. Шляхи в аграрній реформі могли бути різними, але напрям в цілому вірний. Адже я працював керівником у сільському господарстві ще тоді, коли під час посівної чи жнив посеред ночі викликали на засідання в райкомі і розбирали на бюро: хто не так посіяв чи не так корів подоїв. Вся ця система дріб’язкової опіки, коли чиновники вчили селян господарювати на землі, пішла в минуле, і слава Богу. Сьогодні їдеш у сільський район, а керівники господарств або фермери самі тобі розказують: буду робити так, тому що вважаю за потрібне і вигідне. Кожен виходить із тих конкретних умов, у яких живе, і діє з власної ініціативи. Реформа розв’язала руки сільгоспвиробникам і, безсумнівно, дала ефект, хоч щоб там говорили її противники. Приватна власність є по всьому світу, тому не треба винаходити велосипед...

«90 ВІДСОТКІВ НАШИХ ГОСПОДАРСТВ — ПРИБУТКОВІ»

— Наскільки ефективніше стало господарювання в нових умовах?

— Досить сказати, що середня рентабельність господарств по області становить 14,5 відсотка і в минулому році вже 90 відсотків із них були прибутковими. Але Дніпропетровщина сильно відрізняється від інших областей. Сьогодні область вирощує високорентабельні культури, наприклад, соняшник, які в інших регіонах України через нестачу капіталів не можуть собі дозволити. Нещодавно у нас були голови фермерських асоціацій з усієї України і всі дивувалися, що на Дніпропетровщині є господарства, що мають по 20 тисяч га землі. На Західній Україні — це цілий сільгоспрайон. Звичайно, ви правильно помітили, що в селах можна побачити і зруйновані ферми, але це тому, що, мабуть, не врахували чогось при проведенні реформи і найбільше постраждало тваринництво, причому по всій Україні. Ситуація була важка. Якщо раніше в області було 500 тисяч голів великої рогатої худоби, то сьогодні її поголів’я становить 350 тисяч і це з урахуванням того, що стан справ пішов на краще. Свого часу практично повністю було знищене вівчарство. Тільки зараз господарства завозять овець із Кавказу, з Асканії-Нової. Зате дуже динамічно відновлюється поголів’я свиней, птахів і пік падіння в тваринництві ми все- таки пройшли. Але здебільшого область сама себе забезпечує продуктами, чого не було і в радянські часи. Магазини та ринки заповнені. Є навіть перевиробництво, тому що падає ціна. За яких причин — це інша річ. Частково тому, що низька купівельна спроможність у загальної маси населення, але треба брати до уваги й те, що багато худоби тримають не сільгосппідприємства, а індивідуальні господарства — по 5 корів і 10 свиней. Тому 65 відсотків м’яса нині виготовляється саме в цьому секторі. Адже ніяких обмежень, як було іноді за радянської влади, сьогодні немає — бери та вирощуй. Для нас головна проблема в тому, щоб не везли з інших країн, а купували вітчизняні продукти.

«ПРОБЛЕМА ФЕРМЕРСТВА ЯК ТАКА ВИЧЕРПАНА»

— Якщо я правильно розумію, то ситуацію в сільському господарстві визначає все-таки не тільки крупнотоварний виробник, а й фермерські індивідуальні господарства?

— Фермерство на Дніпропетровщині розвинене непогано. Усього в області нараховується 3544 фермерських господарства і вони обробляють 350 тисяч га землі — приблизно по 100 га на господарство. Але я б хотів, щоб ви спеціально це відмітили — на мій погляд, із виходом указу Президента від 3 грудня 1999 року сама проблема фермерства як така вичерпана. Вона існувала, поки були колгоспи і КСП — фермери були альтернативою їм. Такими острівцями приватної власності в морі колективного сільського господарства. Нині ж у ході аграрної реформи це зіставлення стало штучним. Є тільки сільгоспвиробники — ПП, ТОВ, ЗАТ, ВАТ тощо, які працюють в однакових умовах. Інша річ, що є великі та дрібні господарства, але кожне з них у ході конкуренції займає свою нішу, в залежності від того, може чи ні залучити інвестиції, наскільки вдало господарює на землі. Деякі фермери діють дуже вдало, можна навести приклад ПП Антоненко з Криворізького району, господар якого в минулому році зібрав на 650 гектарах по 85 центнерів пшениці — абсолютний рекорд. І це при середньому урожаї 31,6 ц/га по області.

— Ще спочатку аграрної реформи її противники говорили про те, що ліквідація колгоспної системи призведе і до повного розвалу соціальної сфери на селі. Наскільки виправдалися такі прогнози?

— Розвалу, звичайно, не сталося, але ситуацію простою не назвеш. Добре, що з самого початку було прийнято правильне рішення — соціальні об’єкти не розпайовувати. Але й самі селяни, й керівники господарств швидко зрозуміли, що такі об’єкти — садки, школи, клуби — треба обов’язково зберегти. Ось тільки передати їх для збереження на баланс місцевих рад слід було відразу, а не через два роки. Проте деякі проблеми, наприклад, із шкільними автобусами, доводиться вирішувати методами адміністрування.

БЕЗРОБІТНЕ СЕЛО

— І все ж аграрна реформа, напевно, не могла не породити соціальні проблеми, яких раніше на селі не було?

— Головна з них, напевно, безробіття — раніше її не було. Наскільки я пам’ятаю, робочі руки завжди були потрібні на селі, а зараз — їх надлишок. Я це пояснюю тим, що з притоком інвестицій почали активніше впроваджуватися новітні технології обробки землі, а також високопродуктивна техніка. Якщо раніше наш трактор Т-74 обробляв 4 гектари за зміну, то зараз американський — 50 га. Пара комбайнів «Домінатор» робить те ж, що більше десяти комбайнів «Нива». Тобто продуктивність праці на такій техніці зростає в кілька разів, а, отже, не треба вже в колишньої кількості трактористів і комбайнерів. До того ж нові господарі, що купують імпортну техніку за 150 тисяч доларів, бояться довірити таку машину сільському, часом нетверезому, трактористу, а привозять фахівців із міста. Крім того, потрібно враховувати, що безробіття на селі виглядає по- особливому, адже сама праця там носить сезонний характер, і після закінчення робіт селяни сьогодні цілими селами реєструються в центрах зайнятості як безробітні та офіційно отримують допомоги. При цьому справжніми безробітними, як у місті, вони по суті не є. Собі на життя заробляють влітку, в усіх, як правило, є чималі індивідуальні господарства, а за свій земельний пай вони отримують ренту — із 7 га приблизно 300 доларів. Тому працівники служб зайнятості обгрунтовано ставлять питання про зміну законодавства. Можливо, потрібно вводити статус одноосібника або щось подібне. Про цю проблему знають і депутати Верховної Ради, але поки все залишається без змін. Одночасно на селі з’явився пристойний прошарок справжніх нероб — тих, хто отримує ренту за свій наділ і промишляє сумнівними заробітками. Не можна не помітити і того, що село, як і раніше, старіє. Знову намітився плин людей...

— Чому ж надходження інвестицій на село не сприяє вирішенню цих проблем?

— Цілком можливо, що це лише питання часу. Зверніть увагу, як приватний капітал вплинув на життя міста. Якщо зараз когось привезти із зав’язаними очима на центральний проспект Дніпропетровська, хоча б у один із супермаркетів, то він, опинившись там, цілком може сказати, що потрапив у Західну Європу. Зміни у нас сталися такі, що коли я буваю навіть у сусідньому Запоріжжі, у мене відчуття, неначе я повернувся років на 10 назад, майже у часи соціалізму — ті ж радянські магазинчики, скромні вітрини. Запорожці й самі жартують, що їхній центр нагадує передмістя Дніпропетровська. Адже це результат того, що процеси капіталізації в нашій області йдуть активніше. Напевно, і притік інвестицій на село швидше, ніж у наших сусідів дасть позитивні результати.

— Останнім часом у нас часто говорять про те, що завдяки аграрній реформі Україна може стати «житницею Європи». Наскільки обгрунтована така думка?

— Хочу нагадати, що в радянські часи Україна в урожайні роки вирощувала близько 48 млн. тонн зерна. Це майже по одній тонні на людину — таке завдання ставила Продовольча програма, прийнята в 1982 році. Так що збирати такі і навіть набагато більші врожаї цілком посильне завдання — лише б були під це ресурси. Але ми і з урожаєм у 36 млн. тонн відчували певні проблеми зі збутом зерна в Європу — там нас дійсно бояться як конкурентів. Наше зерно беруть тому, що воно дешеве. З другого боку, продавати на експорт свою сільгосппродукцію нам просто необхідно, щоб у господарств були кошти. Головна біда полягає в тому, що сільгоспвиробники, які не мають у своєму розпорядженні власних ресурсів, вимушені продавати трейдерам урожай «під корінь» за руйнівними для них цінами. На Дніпропетровщині під егідою облдержадміністрації ми вирішили створити торговий дім, який шляхом закупівель міг би впливати на ціноутворення, вигідне для сільгоспвиробника, незалежно від того, урожайний рік чи ні. Так що проблема полягає зовсім не в тому, щоб виростити величезний урожай, а в тому, щоб по-господарському ним розпорядитися. Тоді й ефект від аграрної реформи всі ми відчуємо набагато швидше.

ДО РЕЧI

Хто виоре наші ниви?

Агропідприємства Рівненщини, за інформацією головного управління сільського господарства і продовольства області, заборгували орендодавцям сім з половиною мільйонів гривень за користування землею. Аби не накопичувати борги, окремі сільгоспструктури порушують питання про розірвання договорів оренди із власниками паїв. Незважаючи на це, селяни не поспішають виділяти належні їм ділянки в натурі і господарювати самостійно, бо не мають чим обробити наділи. Земля, якої так довго чекали люди, нині нікому не потрібна.

Степанида Дем’янівна Малійчик вже в літах, і спрацьована, як зізнається сама, ще за радянських часів. Якби тридцять років тому їй дали землю, то знала б, що з нею робити. Тепер її паєм розпоряджатимуться діти. Вони, фактично, і мали б заплатити за виготовлення Державних актів на право власності на землю — по 85 гривень за кожен. Ця сума надто значна для сімейного бюджету працівників сільськогосподарського кооперативу, де у рахунок зарплати надають послуги, виписують зерно, корми, добрива. Живих грошей люди не отримують роками. Крім того, на чотирьохсот працюючих у Великому Мидську припадає чотириста п’ятдесят літніх людей та дітей. Із місцевого кооперативу «Мрія», виділивши належні їм паї у натурі, вийшло восьмеро землевласників. Всього у Костопільському районі виготовили Державні акти і розпочали господарювати самостійно шістсот, а на Рівненщині — 18 тисяч селян. Як правило, йдеться про заможні родини, у котрих є техніка, чи, бодай, коні. Для більшості ж людей із отриманням акта на право володіння землею починаються справжні проблеми: чи далі триматися сільгосппідприємства, чи пристати до тих, хто має комбайни, трактори, чи обробляти свій гіркий наділ вручну? Отримавши, завдяки співпраці обласної влади із Проектом підтримки приватизації землі в Україні, державні акти на право власності на землю безкоштовно, мешканці Великого Мидська самі вирішуватимуть долю своєї землі. Володимир Кошудько, наприклад, хоч роботи й не боїться, але чотирнадцять гектарів поля без техніки не догляне.

— В нашому селі є більше сотні коней, двадцять один трактор, чотири комбайни. Мушу з родиною приставати до якогось гурту, — розповідає Володимир Васильович.

А його сусід Василь Сергійович планує господарювати одноосібно.

— У кооперативі «Мрія» все на неврожаї списують, — міркує пан Василь. — Звісно ж, у великому гурті великі втрати, а на своєму подвір’ї все на очах.

— То працювати на землі вигідно?

— Як кому, — загадково відповідає Василь Сергійович, і додає: — Така важка праця мусить забезпечувати селянину і хліб, і до хліба.

Слова би Василя Сергійовича, кажуть фермери із десятилітнім стажем роботи, та Богові у вуха. Ні цінова, ні кредитна політика щодо аграрного виробництва в Україні не стимулює його розширення. Навіть, здавалося б гуманний Указ Президента «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян — власників земельних ділянок та земельних часток-паїв», яким передбачено підвищення орендної плати за землю до півтора відсотка від її вартості, по суті, підрубав корені господарств середньої ланки. Сільськогосподарсько-виробничий кооператив «Мрія», наприклад, за час дії Указу заборгував орендодавцям 80 тисяч гривень. І хоча сума ця не така вже й значна, Дмитро Ігнатюк, директор кооперативу, визнає, що гроші ці зависли надовго: навесні вільних коштів взагалі немає, а після жнив видно буде. У північних районах області (до яких належить і Костопільський), де землі малородючі, тепер орендувати великі площі невигідно. Минулого року, вперше за останні двадцять літ, через низькі закупівельні ціни на продукцію місцеве сільгосппідприємство стало збитковим. Отож, замість вищої плати за землю, люди отримають обіцянки погасити заборгованість. А ще — проблему — куди подітися зі своєю землею, якщо ні альтернативних виробничих об’єднань, ні обслуговуючих кооперативів у віддаленому від райцентру селі поки що немає. «Куди не підеш, — жартують тутешні дотепники, — однаково пропадеш». Сільський голова Григорій Ромашко все-таки вірить, що земля не облогуватиме. Засіваючи ниву, люди чекатимуть, коли вона буде мати реальну ціну.