Повноліття як вирок

Одна з гірких сторін нашого сьогодення: дітей, які не мають родини, дедалі більше. З кожним роком зростає кількість тих, від кого батьки відмовилися або судом позбавлені батьківських прав. І попри існуючу в Україні мережу державних інтернатних закладів, проблема соціального сирітства залишається проблемою. То не треба бути дипломованим психологом, щоб зрозуміти: тільки у родині дитина може сформуватись як повноцінна особистість.

Чи помічали ви, що вихованці навіть найкращих інтернатів більше вживають слово «ми», ніж «я», фактично не виділяючи себе з колективу? Чи багато з них знає, як приготувати елементарний салат у той час, коли їхні ровесники запросто варять супи і випікають печиво? А ще я знаю дівчинку, заповітною мрією якої є власна кімната, де б вона могла переставляти меблі на свій розсуд. Але мрії цій не судилося здійснитися найближчим часом, бо всі ліжка в інтернаті стоять рядами і переставляти їх не дозволяється...

Соціальна і психологічна адаптація, набуття трудових навичок і почуття відповідальності — не менш важливі речі, ніж повноцінне триразове харчування. От тільки без такого природного середовища, як звичайна сім’я, забезпечити їх у тисячу разів складніше. Крім того, статистика, на жаль, свідчить: багато колишніх інтернатівців потрапляють за грати, серед них також великий відсоток бомжів і самогубців...

КОЛИ ЧОЛОВІКИ НЕ ВИТРИМУЮТЬ

Коли дивишся на цих жінок, які ризикнули у наш нелегкий час взяти на себе відповідальність за народжених кимось дітей, мимоволі дивуєшся їхній стійкості. Саме жінки — абсолютна більшість вихователів сімейних дитбудинків. Причому багато хто з них виховує дітей без чоловічої підтримки. Принаймні тата є лише у двох з шести сумських дитячих будинків сімейного типу. Інші — хто раніше, хто пізніше, — не витримали, пішли. Не зупинило навіть усвідомлення того, що на плечі дружини відтепер лягає подвійний тягар...

Сімейний дитбудинок Чернявських — це велика родина для 16 дітей. Сім’я Глушко стала рідною для п’ятнадцяти, у Світлани Федоркiної — 8, у Галини Сілованської — 11, у Москаленків — 19, у Ольги Нені — 25... І вони не ділять дітей на «своїх» і «чужих». Усі рідні, за кожним однаково болить душа. Сумщина займає одне з перших місць в Україні за кількістю будинків сімейного типу. Загалом за більш як десять років, що минули від початку створення таких своєрідних родин, їхня кількість досягла в Україні лише сто шести. І хоча в них виховується 1098 дітей, проте ця цифра видається досить мізерною, коли зважити, що сьогодні у країні живе близько 130 тисяч соціальних сиріт! Хоч як це дивно, поки що у нас така форма родинного виховання дітей соціально не захищених категорій особливого поширення не набула, хоча за кордоном існує вже понад півстоліття.

ПОДВИГ БЕЗ ПРАВА НА ВІДПУСТКУ

Положення про створення дит ячих будинків сімейного типу, затверджене 1988 року, мало на меті забезпечити надійний соціальний захист дітей-сиріт і можливість виховуватися у сімейному оточенні. Тим часом про захист самих батьків-вихователів фактично не йшлося: для них не передбачалося нi відпустки, ні пенсії.

Дивлюся на своїх сумчанок, які вже більш як десятиріччя піклуються про «державних» дітей. Декому з них уже давно пора підлікуватись, декому потрібна хірургічна операція. Покладатися можуть лише одна на одну: «Побудь з моїми дітьми, поки я у лікарні». І знову — якомога швидше повернутися, і, підв’язавши прооперований живіт, мотатись по господарству...

До того ж — діти виростають, і їм уже мало ліжечка у загальній кімнаті. Діти одружуються, — і їм потрібно десь жити. І що з того, що вихованцями сімейного дитбудинку вони вважаться до 18 років? Переступивши усі вікові рубежі, для матерів вони залишаються «своїми»! А дитбудинок продовжує поповнюватись меншими, бо повинен зберігати відповідний статус.

За правилами, коли діти, взяті на виховання, досягають повноліття, допомога на них уже не виділяється, і жити вони повинні окремо. Але де? Хоча для них і передбачені державою пільги, проблема не завжди вирішується легко. От і виходить так, що повнолітні продовжують жити у сімейному дитбудинку. Жінкам ще дорікають, що тим самим «урізається» частка дітей, на яких державні кошти виділяються...

Спасибі Міжнародному благодійному фонду «Житло і надія для дітей», який виділив кошти на придбання добротних помешкань для цих родин. Але повністю це питання не вирішене.

В іншому сімейному дитбудинку, у Федоркіних, тече дах. Давно вже пора замінити двері і лінолеум. Грошей на ремонт немає, а оббивання чиновницьких порогів так нічого і не дало. Світлана Федорівна досі не може забути, як тоді, коли її син лежав при смерті, вона ніяк не могла випрохати належні їй кошти, щоб забезпечити лікування. На допомогу прийшли такі ж самі матері, як вона, — ділилися, чим могли...

З байдужістю чиновників їм доводиться стикатися нерідко. «Не треба було їх стільки набирати», — зазвичай кажуть Ользі Нені. Та тільки ж у самій Сумській області майже 3 тисячі сиріт, а таких мужніх жінок, як вона, — всього-на-всього десять...

МАМИНА ЗІРКА

Днями у місті Ромни Сумської області відбулися урочистості з нагоди 100-річчя від дня народження Олександри Деревської, яку називають «роменською Мадонною». На невеликому пам’ятнику, встановленому на її могилі, викарбувані слова: «Ти — наша совість, наша молитва — мамо. Земний тобі уклін. Твої діти». А далі — імена тридцяти одного сина і сімнадцяти доньок різних національностей. Втім, коли 1972 року створювався фільм про жінку, яка присвятила своє життя вихованню дітей, осиротілих під час війни, його творці підрахували: через дім Деревської пройшли не 48, а 62 дитини! У Лейпцігу, на Міжнародному кінофестивалі, цей фільм дивилися глядачі з Англії, Франції, Італії, США та багатьох інших країн і були вражені. Невдовзі керівництво СРСР прийняло рішення присвоїти цій незвичайній жінці звання «Мати-героїня». ЇЇ іменем у Ромнах названо вулицю і школу-інтернат. А ще — небесну зірку.

У день 100-літнього ювілею Олександри Деревської до Ромен прибули її діти, а також внуки і правнуки — з усіх кінців колишнього Радянського Союзу. Ті, кому на заваді стали здоров’я та вік, надіслали вітальні листи і телеграми. Цього дня багато подарунків отримали вихованці Роменської школи-інтернату для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, — обладнання для комп’ютерного класу від обласної влади, сучасний телевізор — з Києва, від Фонду «Надії та Добра».

Присвятивши себе дітям, Олександра Деревська ніколи не мала часу для себе і померла від застарілого поліартриту. Прийшла мить, коли навіть чоловік, який мужньо тримався, допомогаючи їй, врешті не витримав і покинув родину. Проте вона пробачила йому і перед смертю запитувала старшу доньку: «Як там він, Омелян? Чи здоровий?» Діти не зізналися, що насправді батько помер місяць тому...

ЗАКОН ЗАМІСТЬ ПАМ’ЯТНИКІВ

У рамках Всеукраїнського фес тивалю для батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу, що пройшов на Сумщині, відбувся також Всеукраїнський семінар. Відкриваючи його, голова Державного комітету у справах сім’ї та молоді Валентина Довженко наголосила на важливості саме сімейних форм виховання сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, необхідності їхнього розвитку. У квітні нинішнього року Постановою Кабінету Міністрів України затверджено нову редакцію Положення про функціонування дитячих будинків сімейного типу. Новий нормативний акт передбачає, зокрема, зарахування років, протягом яких людина виступає в ролі вихователя сімейного дитбудинку до трудового стажу; обмеження кількості дітей, які передаються на виховання; обов’язкове виділення коштів на оздоровлення дітей, виплата компенсації за невикористану відпустку, поліпшення житлових умов тощо. Валентина Довженко назвала прогресивною таку форму родинного виховання, як прийомна сім’я. За її словами, експеримент зі створення прийомних сімей, що проводиться у Запорізькій області та у деяких інших районах показав хороші результаті, і така практика буде поширюватись далі.

Під час семінару було також представлено проект програми розвитку сімейних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на найближчі роки. Основні її завдання — подальше удосконалення законодавчої бази щодо функціонування дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей; здійснення їхнього соціального супроводу та розширення їхньої мережі; сприяння реалізації життєвих перспектив вихованців цих родин, створення належних умов для всебічного розвитку тощо. Результатом має стати заміна інтернатного виховання на більш демократичні — сімейні — форми опіки над дітьми, реалізація у повному обсязі прав, свобод та інтересів дітей, визначених Конвенцією ООН про права дитини. Права батьків- вихователів нарешті теж захищені краще. А це для них куди важливіше, ніж просто красиві слова з нагоди свята. До речі, коли їм кажуть «вам за ваш подвиг материнства треба ще за життя пам’ятника поставити», сумчанки — мами сімейних дитбудинків — зазвичай відповідають: «Ставте. Ми його здамо на металобрухт і купимо щось для дітей».