Поза війною як на війні

«Тогда считать мы стали раны, товарищей считать» — ця лермонтовська строфа сьогодні набуває нового значення в ході боїв з терористами на сході країни. Адже й для формувань наших Збройних Сил запекле протистояння таким атакам, із застосуванням новітніх засобів ураження, обертається чималими втратами. Понад тридцять кадрових офіцерів-лікарів ГВМКЦ — Головного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний шпиталь» Міністерства оборони України протягом останніх місяців виїжджали до польових шпиталів, медичних бригад та інших військово-медичних підрозділів у зоні АТО для прямого сприяння колегам у наданні пораненим високоспеціалізованої допомоги. Безпосередньо в клініках і відділеннях шпиталю за цей період перебувало на лікуванні понад 1300 поранених і хворих військовослужбовців. Понад 500 захисників Вітчизни, які дістали поранення і   каліцтва, продовжують тут лікування і сьогодні.

* * *

Шпитальне містечко, в обрамленні дерев і квітів, на одному з широких плато Печерська... Зовсім поряд, на трасі бульвару Лесі Українки, в обидва боки не замовкаючи мчать потоки машин. А тут, у контурах чисельних лікувальних корпусів, дорогу до яких, разом із центральним входом із боку вул. Щорса, розпочинає і старовинна фортечна брама, відчуваєш якусь іншу тривожну реальність. На доріжках установи зустрічаєш раз у раз молодих хлопців у кріслах-візках або на милицях, їх однолітків із перев’язками, шинованими кінцівками. З багатьма рідні та близькі. І люди, нерідко крізь біль, не занепадають духом, усміхаються. Воїни підбадьорюють відвідувачів, а ті, своєю чергою, скоріше щасливі, аніж охоплені турботами та хвилюванням про сина, чоловіка або брата — адже їм, зусиллями ратної медицини, незрідка всупереч безпосередній загрозі смерті, збережене життя. Хай багато що для одужання ще має статися...

Вийшло так, що шпиталь, створений провидінням і розумом великих попередників більше двох з половиною сторіч тому, переживає в своїх стінах четверту війну. Від битв 1812 року, коли в київському військовому шпиталі було зосереджено понад дві тисячі постраждалих російських солдатів, а потім, понад сторіччя опісля, з серпня 1914-го, в дні Першої світової війни було прийнято — одного дня майже одночасно — в свої палати і операційні, включаючи і філії, особливо в розпал Брусиловського прориву, чотирнадцять тисяч поранених... Розпочалася Велика війна, і шпиталь, у різних точках країни, а потім знову в Києві, перетворився на найбільший дивізіон порятунку воїнів. І ось нинішньої зими, з переходом у весну та літо, грянув і сьогоднішній травматичний стрес, знову ж таки, що в лікарських викликах часу безпосередньо позначається на завданнях і викликах самовідданого колективу військових медиків.

— Все в наших нових програмах і діях розпочалося із загострення подій у центрі Києва, коли після Майдану, внаслідок сутичок на Грушевського, з обох сторін стала застосовуватися вогнепальна зброя, і шпиталь як військово-медична установа вищого рівня, через самої своєї природи і можливостей, був відразу ж покликаний для рятівних завдань, — говорить заступник начальника Військово-медичного центру полковник Геннадій ПЕРОВ. — Наприклад, лише в два перших гостро критичних дня, з 18 до 20 лютого цього року, у відділеннях шпиталю було надано радикальну допомогу понад 80 важко потерпілим. Але поступово ставало ясно, що це лише початок безсонних жнив. Під градом куль і снарядів, а медичною мовою — під шквалом пошкоджень, в зоні АТО, опинилися тисячі бійців армійських з’єднань Збройних Сил України, Національної гвардії, прикордонних військ, добровольчих батальйонів. Профільні навички й уміння військових лікарів у сферах реанімації та інтенсивної терапії, невідкладної хірургії, травматології, анестезіології, променевої діагностики, офтальмології, інших ургентних напрямів стали відразу ж запитаними, як у самих клініках, операційних, перев’язувальних кімнатах шпиталю, коли в особливо драматичні дні і ночі «борти» доставляли сюди за добу до 100-150 поранених і важкохворих, так і на передовій лінії військової медицини, включаючи консультативну та хірургічну допомогу Харківському та Дніпропетровському шпиталям. Окрім того, в системному плані, ГВМКЦ надає постійне цілеспрямоване сприяння — медичним і лабораторним устаткуванням, включаючи апарати штучної вентиляції легенів, іншими засобами невідкладної допомоги і, зрозуміло, кадрами — одному з польових шпиталів.

У ПРОТИБОРСТВІ

— У цілому, це, вочевидь, і новітня повість медичних діянь і перемог. Але в першій половині дня в усіх хірургічних клініках ідуть операції. Час, зрозуміло, також обмежений, можна знайти лише ближче до вечора. Як правило, це й інколи неймовірна наукова правда, підготована самою історією клінік: тут ніколи не припинялося навчання і вишукувалися новинки. Але як особливі острови висококваліфікованої лікарської роботи, разом із іншими службами, тут, мабуть, виділяються клініка гнійної хірургії і центр нейрохірургії. Це цілком зрозуміло: рани, як правило, забруднені, і їх перебіг загоєння супроводиться запаленням і загрозою сепсису, а з іншого боку, при черепно-мозкових пораненнях успіх вирішує віртуозний високопрофесійний рівень спеціалізованої клініки, — говорить  Геннадій Перов.

Знаходжу, за покажчиком, відділення гнійної хірургії. У начальника відділення полковника медичної служби, кандидата медичних наук Сергія Анатолійовича САПИ стомлений вигляд, він нещодавно завершив чергову операцію. Але в його словах своїми очима бачиш підсумки надзусиль; серед понад шістдесятьох хворих із вираженими гнійними запаленнями, наслідками опіків, несприятливим перебігом ран, септичними станами жодна людина у відділенні не загинула. Хоча, на жаль, довелося виконати і ряд ампутацій.

Літопис відділення, офіційно відкритого 1979 року, власне кажучи, окрема сага. Перед розмовою переглядаю розділ про нього в багатотомній роботі генерал-майора медичної служби М. П. Бойчака «История Киевского военного госпиталя». Хірурги Ф. Новиков, Н. Безлюда, Я. Кукуруз, А. Любинецький, Р. Пульняшенко, С. Горєлов, А. Шудрак — ось тільки декілька славних осіб у цій одіссеї. Наприклад, Я. Кукуруз, військовий хірург, який пройшов Афганістан, уперше застосував тут антимікробні шовні нитки, застосував вакуумне дренування післяопераційних ран. За ініціативою Н. Безлюди, який очолив відділення 1982 року, було обладнано палати інтенсивної терапії з центральною системою промивання ран, кабінети лазерної терапії та гіпербаричної оксигенації, аеротерапевтична установка для лікування хворих з широкими опіками. Тут уперше почали використовувати сорбенти як депо іммобілізованих антибіотиків для довготривалої дії. Саме тут уміють особливо успішно боротися з септичним шоком. Зрозуміло, що це лише уривчасті штрихи, але вони малюють безцінний досвід відділення, настільки важливий в ці дні. Зокрема, одна з розробок доктора С. Сапи за мирного часу — порятунок діабетичної стопи, коли її гнійне запалення протікає вкрай несприятливо.

— До нас надходять поранені, які, зрозуміло, вже пройшли ряд етапів протистояння гнійно-септичному характерові рани, на попередніх етапах допомоги, — говорить Сергій Сапа. — Але внаслідок широти і забрудненості пошкоджень, найчастіше великими осколками, на тлі переламів, розвитку остеомієліту, необхідне інтенсивне протизапальне лікування активної хірургічної спрямованості. Ми застосовуємо сучасні антибіотики зі всіма варіантами їх введення, аж до внутрішньоартеріального, дезінтоксикаційну терапію, необхідні види устаткування, наявного у відділенні. Все це дуже знадобилося. Адже досвід у відділенні великий: у попередні періоди, протягом року, тут надавалася допомога 400-600 пацієнтам, гнійна рана — часте явище в хірургії. І оскільки ці компоненти пошкоджень є в багатьох поранених і в інших відділеннях, ми з ними постійно співпрацюємо, намічуючи і реалізуючи протизапальне лікування. Як своєрідна внутрішньошпитальна «швидка допомога».

— Ви зазначили, що арсеналом необхідних антибіотиків відділення в цілому забезпечене. Але у вас є і вакуум — апарати сучасної конструкції для тривалого промивання та санації ран. З ними можна і пересуватися, виходити навіть на прогулянку.

— Це цінний елемент допомоги, хоча сама ідея для нас не нова. У нас декілька таких апаратів. Ось, я б сказав, зворушливий сюжет. До нас не так давно прийшов відвідувач і запитав, що нам потрібно. Я згадав про вакуумний апарат. Наступного дня він доставив прилад, вартістю понад 50 тисяч гривень. Залишившись анонімним благодійником, не сказавши навіть свого прізвища...

— Ви плідно співпрацюєте і з опіковим центром, оскільки і комбустиологія — ваша справа...

— Зрозуміло, в чималої частини поранених є і такі серйозні, болісні ушкодження. Тому співпраця з цим центром, на Лівому березі, в створенні і розвиткові якого велика роль належить видному комбустиологові професорові Миколі Юхимовичу Повстяному, часто є дуже важливою. Так, поранений воїн Огурківський, після консультування керівником центру та профільної кафедри в НМАПО  ім. П.Л. Шупика професором Георгієм Павловичем Козинцем, був перевезений із відділення до цієї спеціалізованої клініки. Опікові ушкодження у нього займали 80% поверхні тіла, але зусиллями команди Г. Козинця його вдалося врятувати. Це справжня перемога. Для подальшої реабілітації Огурківський скерований до США.

БЕЗСОННІ ВАХТИ НЕЙРОХІРУРГІВ

Наступного дня в призначений час, прямую до шпитальної нейрохірургічної клініки, на центральній алеї, недалеко від погруддя І.П. Павлова. Мені належить зустрітися з начальником клініки нейрохірургії та неврології доктором медичних наук, професором, полковником медичної служби А.Г. Данчиним. Минувшина і нове... Тут, на різних етапах оперували і лікували класики української хірургії, в межах «чертога думки», А. Кримов, І. Іщенко, Л. Корейша, а потім — їхні послідовники — військові лікарі Б. Фукс, С. Орловський, Ф. Погорєлов, А. Максимов, П. Бакалкін, В. Старча. Саме полковник медичної служби В. Старча, учасник Афганської війни, 1996 року, у співавторстві з професором-нейрохірургом Н. Поліщуком видав Монографію — атлас «Огнестрельные ранения головы». Немов погляд у грізне майбутнє...

Кабінет Олександра Георгійовича Данчина, який очолює клініку з 1989 року. Він вихованець військово-медичного факультету при Куйбишевському медичному інституті, а базову освіту з нейрохірургії здобув у Військово-медичній академії в Ленінграді. До Києва на аналогічну посаду був переведений з поста головного нейрохірурга Уральської військової округи. Вже 1990-го виконав у шпиталі 187 оперативних нейрохірургічних втручань, 120 з них — особливої складності. З цих термінів операції виконуються виключно із застосуванням мікрохірургічної техніки. Немає сфери в нейрохірургії — від видалення гліальних пухлин головного мозку всіх локалізацій — до кліпірування артеріальних мішочних аневризм та ендоскопічних операцій при гідроцефалії та арахноїдальних кістах, — де б оперативне мистецтво досвідченого талановитого нейрохірурга не виявлялося на висоті.

Одним із перших у країні А. Р. Данчин застосував ендоскопічне видалення внутрішньомозкових гематом, інакше кажучи, локальних крововиливів різної локалізації. Разом із головним хірургом МО України на той час генералом-лейтенантом медичної служби В.Я. Бєлим він розробляє на початку двохтисячних шпитальну програму мінімальної інвазивної та ендоскопічної хірургії. Словом, це хірургія мозку з великої літери. Естафету підхоплено і Андрієм Олександровичем Данчиним, випускником Національного медичного університету в Києві, який також сформувався у висококласного нейрохірурга, і 2014 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук.

І ось усі ці різноманітні вміння в нейрохірургії, а в А. Р. Данчина чималий досвід і в загальній хірургії, в медичних пристрастях 2014 року концентрувалися на допомозі пораненим. Тут надано радикальну допомогу понад 180 воїнам АТО з важкими пораненнями головного і спинного мозку, декому довелося зробити по декілька операцій.

— Найголовніше: за цим зціляючим стилем стоїть чітка новаторська організація виду такої допомоги в цілому. Олександр Георгійович вручає мені невелику за обсягом, але вкрай важливу нормативну нейрохірургічну програмну книжечку, випущену нещодавно і затверджену 28 лютого цього року директором Військово-медичного департаменту МО України полковником медичної служби В.Б. Андронатієм. Це методичні вказівки «Организация оказания нейрохирургической помощи в военное время», відповідно до новітньої української оборонної військової доктрини. Її склали видні київські нейрохірурги академік НАМН, доктор медичних наук, професор Є.Р. Педаченко, доктор медичних наук, професор А. Р. Данчин, член-кореспондент НАМН, доктор медичних наук Н. Є. Поліщук, академік В. І. Цимбалюк.

— Ці дев’ять сторінок доктринальних стратегічних положень військової нейрохірургії включають, якщо хочете, стратегію порятунку, і вони прийняті до виконання в усій системі фронтової та прифронтової медицини, — підкреслює Олександр ДАНЧИН. — Стереотип дій такий: хірургічні втручання пораненим у череп і головний мозок, у хребет і спинний мозок виконуються виключно нейрохірургами, а не загальними хірургами. Ці рятівні операції провадяться лише в нейрохірургічних відділеннях військово-медичних установ МО України, міських, обласних і відомчих лікарнях, де є нейрохірургічні відділення, Інституті нейрохірургії НАМН України. Доставка сюди тяжкопоранених із порушенням життєвих функцій виконується в супроводі анестезіолога-реаніматолога на реанімобілях, вертольотах і спеціально обладнаних літаках. Оптимальні результати досягаються лише в разі, якщо обробка ран черепа і головного мозку виконується нейрохірургом в умовах нейрохірургічного стаціонару. Хірургічні компоненти таких дій у всіх необхідних деталях чітко розписано в методичних вказівках і беззаперечно введені в дію. Це обов’язковий порядок для виконання на місцях. Звідси і певні успіхи в таких завжди складних протиборствах між життям і смертю. Діяти інакше просто не можна.

Ряд правок до цих рядків унесено А.Г. Данчиним увечері наступного дня. Він простояв цього дня біля операційного столу близько семи годин, переборюючи пухлину головного мозку. Адже перед нами універсальна нейрохірургічна клініка.

У Віссаріона Бєлінського є слова: «У важливих справах життя завжди потрібно квапитися так, ніби від втрати однієї хвилини може все загинути». Це, власне, постійна формула великого шпиталю, але зараз вона знайшла особливі імпульси, особливий сенс. І тому дві ці фрески — лише начебто невелике вікно в просторі незвичайної фортеці військової медицини з 8 спеціалізованими центрами і 26 спеціалізованими відділеннями і клініками, де є понад тисяча ліжок. Події підтвердили: такі установи незамінні, як і їхні школи, їхні імперативи, їхні відчуття військової дисципліни і відповідальності, що ввійшли в плоть і кров милосердного загону працівників. І військових лікарів, без перебільшення, можна порівняти з деміургами щоденних зцілень поранених, дуже часто всупереч вироку долі. Зрозуміло, в чималої частини поранених шлях до повернення належної якості життя лише починається, наслідки стресу не так швидко зникають, на черзі майже в кожного з одужуючих медична і психологічна реабілітація, а в не такої малої частини — протезування та освоєння протезів. Але це вже завтрашній день, а доки шпиталь перебуває на безсонній і, власне кажучи, безстроковій вертикалі. Відвідавши нещодавно шпиталь з метою вручення особисто державних нагород ряду героїв-воїнів, що перебувають на лікуванні, Президент України П. Порошенко високо оцінив рівень роботи установи. Не випадково до дня Незалежності України начальникові шпиталю Анатолієві Казмірчуку присвоєно військове звання генерал-майора, а головний хірург Міноборони полковник медичної служби Анатолій Шудрак, у чомусь душа і серце цих хірургічних жнив, удостоєний звання Заслуженого лікаря України. А в цілому, в шпиталі працює великий загін заслужених лікарів і заслужених працівників охорони здоров’я України, кандидатів і докторів медичних наук, у складі якого понад 200 досвідчених лікарів-офіцерів і 300 вільнонайманих лікарів, прекрасна когорта цілком відданих дорученій справі медичних сестер, фельдшерів, лаборантів, молодшого медичного персоналу. «Поглинена буде смерть, і обітруть всяку сльозу», — сказано в Біблії. Це одкровення — і про головний військовий шпиталь, про його нову історію, про високе розуміння обов’язку в цих стінах. Якщо вдуматися в биття цього ритму обов’язку, він стане вищим, воістину дієвим патріотичним проявом любові до кожного воїна, кожного солдата і офіцера, з єдиною метою і надією — врятувати.