ПРАВНУК
Вірнопідданого Миньковецької держави
Сивий Микола Осипов вийшов на ганок своєї хати, подякував Богові, що дав день, подивився до вуликів та й присів на лавочці попід виноградною лозою. Вулиця вже прокинулася і йшла, їхала, пленталася, волочилася хто куди. Спостерігаючи за цим рухом, дід думав думу про людське призначення: хто від кого прийшов на цей білий світ, куди йде й навіщо... Ось той поїхав у своїх підприємницьких справах. Цей іде понуро на працю у місцевому сільгосптоваристві, де зарплатню видають у коморі крупами, борошном чи олією. А цей, на якому лиця немає, — аж на край Миньковець, де Ганка влаштувала шинок і потроху споює смердючою самогонкою окремих представників усіх поколінь села. «Немає на них Мархоцького», — розсердився бозна на кого 78-літній правнук кріпака Воронезької губернії Осипова Івана Венедиктовича.
Говорить вишуканою українською мовою, посилаючись на свою історичну пам’ять і архівні документи:
— Мій прадід Іван Венедиктович був кріпаком поміщиці Катерини Воронової й потрапив на дійсну військову службу в Азовський полк. Ходив у бойові походи за віру, царя і Отечество. У полку подружився з нашим миньковецьким чоловіком на прізвище Квасюк. Відслуживши 27 років, не мав жодного наміру повертатися до тієї Воронової iз Воронезької губернії. А Миньківці кріпацтва не знали. Тут була своя держава з усіма її атрибутами. На прикордонних стовпах було написано «Границя панства Миньковецького від панства Російського». На кордонах стояла пильна варта. Миньковецька держава мала свій статут, три гілки влади — представницьку, виконавчу та судову... Вірнопідданим цієї держави і став за порадою Квасюка мій прадід Осипов Іван Венедиктович.
— Хто ж розбудував цю державу? — запитую.
— Такий собі чоловік на прізвище Мархоцький. Моя, світлої пам’яті, дружина, якої уже немає з нами вісім років, викладала дітям історію у школі. То вона збирала різні матеріали про Мархоцького і мене до цієї справи заохотила. Ось читаємо: «Ушицький повіт мав чотири округи. Миньківці належали до другого округу. Розташоване містечко у широкій і глибокій долині... Цей маєток купив... Войцех Мархоцький, по смерті якого в 1788 році в Миньківці з околицями перейшли до небожа Ігнатія Сцибор-Мархоцького, відомого дивака першої чверті ХIХ століття. Ігнатій Мархоцький... оголосив свої маєтки незалежною державою. Був благодійником своїх селян: він звільнив їх від панщини й піклувався про поліпшення їхнього побуту. За свої дивацтва, особливо впровадження язичеських свят, Мархоцький був засуджений і навіть втрапив у тюрму». Так писалося про цю людину в «Трудах Подольського епархиального историко-статистического комитета», виданих у Кам’янці-Подільському 1900 року.
Не приховуючи свого задоволення тим фактом, що посилається на архівний документ, Микола Осипов філософічно зазначив:
— У всі часи були такі люди, що вміли підноситися над обставинами.
— То Мархоцького саме таким вважаєте?
— І мій прадід таким був. Той Осипов прибув у Миньківці, маючи 48 років. Знайшов собі тут дівчину Меланію Мельник, мою прабабу. Вона була одна в батьків. Батько її шив чоботи, мати різала свиней, робила ковбасу — так і жили, не бідували. Й от цей Мархоцький дає їм землю на Катеринівці, — показав Микола Осипов у бік села, що за кілометрів три чи чотири від Миньковець. — Я, коли мені розказували, дуже сміявся. Не хотіли тієї землі. Відбивалися руками та ногами від отого дорогого подарунка. Й от суд постановив їм кару. Яку кару? На Великдень баба в хаті гарно прибрала, напекла пасок, підмастила піч — усе охайно, врочисто... То вони прийшли, розлили по хаті відро води, вигорнули з печі попіл — розсипали по хаті та почали розвозити грязюку...
Ухвалу місцевої Феміди було виконано. Суд у Миньковецькій державі засідав у Бельмонті — будинку, що стояв на пагорбі. Вхід у двір прикрашала величезна арка, над якою вивищувалася кам’яна статуя Феміди. А сам Бельмонт являв собою двоповерхову споруду з двома одноповерховими прибудовами. Тут-таки, крім зали для судових засідань, розташовувалися різні державні установи: архів, друкарня, адмінрада миньковецького магістрату... Щорічно все доросле населення вибирало суддів, що називалися присяжними. Кожне село мало свій колегіальний суд, що розглядав справи, як перша інстанція. У Бельмонті засідали служителі Феміди другої інстанції — вирішували справи про резонансні злочини, розглядали касаційні скарги. Найтяжчим покаранням вважалося заслання у Понтійські володіння — до Херсонської губернії, де Мархоцький придбав 30 тисяч десятин землі й побудував там поселення. Крім засуджених туди відправлялися і добровольці. Там вони випасали худобу і займалися племінним конярством.
Історія зберегла документ про дарування волі предкам Миколи Осипова. 1 січня року 1795 на велелюдному зібранні було схвалено акт, що починався так: «Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хананівка, Притулів, Старик, Тимків, Побуйна, Побуянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу... після всебічного обговорення справи в присутності громадянина Мархоцького... прийшли до висновку...» Висновок — то п’ять пунктів, у кожному з яких має місце слово «воля». Як-от: «Вмінню користуватись належним чином волею мусить передувати поліпшення звичаїв та освіти; ми укладаємо дану угоду, мета якої гарантувати кожному волю, недоторканність власності, безпеку й захист від будь-якого насильства...»
М. Осипов — про визначальну роль «гаранту статуту» Миньковецької держави у житті окремих представників його роду:
— На Івана Купала дівчата і хлопці поверталися з поля, зупинилися біля кринички і почали обливати водою одне одного. У тому гурті була й рідна сестра моєї прабаби. Мархоцький спостерігав, як вони забавляються... Покликав сестру моєї прабаби та й каже: «Ганю, як ти буде віддаватись, я тобі гарну землю і коня з возом дам». Ні, не забув про свою обіцянку.
Мав непереборну пристрасть до будівництва і міфології. Петербурзький журнал «Новое слово» писав: «Мархоцький страждав манією будівництва... Він будував храми: богині миру, Телемаку, Вільгельму Телю, навіть Жан-Жаку Руссо...» Для себе спорудив чотири резиденції: літню, осінню, зимову та весняну. Найрозкішнішою була літня резиденція в Отрокові. Тут-таки було збудовано й язичеський храм, названий Ермітажем, до якого було протоптано безліч стежок. Та, йдучи до Ермітажу, ніхто не міг обминути всохлий дуб, на стовбурі якого білів людський череп і помітний віддалік напис: «І я колись була молода та вродлива...» Придумана Ігнатієм пересторога символізувала швидкоплинність і суєтність земного життя.
Жнива у Миньковецькій державі закінчувалися святом Церери, в якому Мархоцький виступав головною дійовою особою. Тріумфальну колісницю, що являла собою поміст, на якому височів трон, тягнули чорні воли з визолоченими рогами. Місце на троні займав, звісно ж, пан Мархоцький — у римській тозі і скіпетром у руках. Ця процесія зупинялася на полі поміж селами Мала Побіянка та Іванківці. Граф кропив водою збіжжя і женців. Врочисто зжавши останній сніп, пускали 200 плугів — прокладали першу борозну для наступного врожаю. В дійстві брали участь до чотирьох тисяч вірнопідданих Миньковецької держави.
— Облаштувавши по-своєму успадковану територію, оригінал Ігнатій Мархоцький заможнішав iз кожним днем, — продовжує правнук Осипова Івана Венедиктовича. — Не бідували і його вірнопіддані. Миньківці перетворилися на квітуче містечко, де працювали суконна, каретна фабрики, цегельний, лакофарбовий завод, фабрика анісової олії, шовкопрядний розсадник. Тут виготовляли свій папір, випалювали вапно. Аби людей не обважували і не обмірювали у крамницях, на міському майдані спорудили будинок iз баштою, де встановили точні ваги.
Дбаючи про «поширення передового досвіду», представник роду Сциборів розпорядився надрукувати у своїй друкарні статут Миньковецької держави і відправити по примірникові у довколишні маєтки. Та, остерігаючись «агітації», поміщики знищили одержані матеріали. Мархоцький залишив після себе багато писемних пам’яток. Як на папері, що виготовлявся тут-таки, у Миньківцях, так і на тесаному камені. На надмогильній плиті збереглася епітафія, яку він присвятив садівникові: «Походив із землеробів і звався Гортензій. За ремеслом був садівник і працею своєю сприяв для прикрашення Притулії. Був вельми талановитий і розумово розвинутий. Жив майже 50 років, а помер 17 березня 1825 р.».
На жаль, марно шукати могилу самого Мархоцького на старому цвинтарі у Миньківцях, де, за переказами, знайшов собі вічний спокій неспокійний за життя граф. «На горбку за каплицею був склеп, де поховали Ігнатія, та, мабуть, дощові потоки, талі весняні води підмили склеп, завалили пам’ятник», — висловлює версію Микола Осипов.
Дослухається до бджіл, що повертаються з довколишніх угідь до вуликів за його хатою. «З усіх кінців колишньої Миньковецької держави мед зносять... До війни було. Я пас худобу за селом, читав Сосюру, якого поважаю і по цей день, коли раптом — хмара, сонця не стало видно... В мені все закалатало, та не розгубився — схопив майку і зловив рій», — згадує правнук Осипова Івана Венедиктовича.
З війни ж повернувся калікою: «Мене медсестра супроводжувала від шпиталю аж до самої батькової хати. Одержав поранення хребта. І по війні — від шпиталю до шпиталю, та став на ноги і пішов пасічникувати до колгоспу. Начальство, обласне та районне, мед любило — мене на різні виставки для вивчення передового досвіду відряджало. Куди тільки не їздив!.. І голова колгоспу, як я пам’ятаю, за слоїк меду рідну жінку віддав би. Отакі часи були...»
— Були, та загули. Що ж на даному етапі маємо? — звертаюсь до цікавого співбесідника.
— Знову дали людям землю і волю. Не знаю, як скрізь, та про те, що робиться на території колишньої Миньковецької держави (а це — дев’ять тисяч десятин!), мені дещо відомо. По-різному ведеться. Хтось сам намагається щось путнє зробити, хтось упав у безнадію і відчай — ще коні воду не пили, а він уже у Ганчиному шинку поправляється, останнє з хати виносить. Ті на колгоспних руїнах організували різні товариства. Аякже, — є товариство, то є і статут. Та всі оті статути, наче однією рукою писані... Приїхав якось до мене один чоловік. Просить, аби я продав йому два вулики, бо, каже, вирішив зайнятися бджолярством справжнім чином. Продав. Я ж пасічника віддалік впізнаю. Вулики в мене не такі, як у всіх. Своїми руками робив. Але всі вулики я не продам. Маю дочку на ім’я Ярослава. І внуки підростають...
Миньковецький дослідник історії рідного краю Микола Осипов говорить, що ця наука вчить лише тому, що нічому не вчить. Кожен має набути свій досвід. Відомо, що Войцех Мархоцький не був прихильним до свого небожа, написав у своєму заповіті: «Хоч мій небіж, Ігнатій Мархоцький, і був завжди до мене нешанобливим та відзначався паскудною вдачею, за що його варто було б позбавити спадщини, все ж я заповідаю йому своє багатство...» Іншого спадкоємця не мав...
