Право на працю і... самотність

Але, як зазначає голова правління Благодійного товариства «Джерела» Раїса Кравченко, хоча міська влада і докладає значні зусилля для допомоги інвалідам зі зниженим інтелектом, відкритим залишається питання їх дезадаптації в суспільстві. Необхідно впровадити систему заходів та схем підтримки, які б супроводжували інваліда упродовж всього життя й готували його до дорослого життя. У тому разі, коли стан інваліда виключає можливість самостійного проживання, потрібно забезпечити належний рівень догляду у невеликому закладі, де інваліди будуть проживати поруч зі звичайними людьми і продовжувати життя, максимально наближене до життя їх здорових ровесників.

Такі заклади мають стати складовою мережі, комплексні послуги якої забезпечать задоволення усіх потреб людей зі зниженим інтелектом. Серед базових потреб — їжа, сон, робота, житло, захист майнових інтересів тощо. У пересічного українського читача слова «житло для розумово відсталого інваліда» викликають однозначну асоціацію — «інтернат». Проте у західних, так званих розвинених країнах, житло для інваліда має незначні відмінності від того, де мешкає його здоровий ровесник. Дитина — у батьківській родині, молода людина — одружується, намагається заробити на власне житло, доки вчиться і стає на ноги — у гуртожитку. Отже, для молодих розумово відсталих інвалідів в усіх цивілізованих країнах існує система будинків групового проживання, спеціальних квартир для проживання та догляду, міні- гуртожитків. Практика організації міні-гуртожитків у колишніх радянських республіках доводить, що їх утримання у перерахунку на одного мешканця коштує приблизно стільки ж, як і утримання інтернату. Проте якість життя інваліда значно зростає: він сам вирішує свої повсякденні проблеми (вибирає собі друзів, їжу, одяг, вирішує, коли йому лягти спати, а коли — встати вранці), має змогу усамітнитися, сам виконує домашню роботу з допомогою соціального працівника. Крім того, на Заході діють програми планування дорослого життя: батьки юнака чи дівчини зі зниженим інтелектом, яким виповнюється 15-16 років, отримують від дільничного соціального працівника пропозицію про зустріч для планування майбутнього після шкільного навчання, яке триває десь до 21-річного віку, а також визначення місця самостійного проживання. До речі, у цій зустрічі обов’язково бере участь сам інвалід і саме його вислуховують першим.

У нас лише певну частину випускників шкіл для розумово відсталих зараховують до закладів системи професійного навчання. Ті ж діти, у яких діагноз — глибока розумова відсталість, мають, починаючи з досить раннього віку, перебувати на повному державному утриманні та отримувати догляд у інтернатах системи соціального захисту.

За кордоном, за бажанням батьків та інваліда, його можуть поставити на чергу до групового дому, денного центру, трудового центру, майстерні, намагаються знайти роботу на звичайному підприємстві. Велика увага за кордоном приділяється організації дозвілля таких дітей, проте це за умови, коли грошової державної допомоги вистачає на задоволення базових потреб.

У нас проблеми виникають вже на етапі планування дорослого життя молодої людини зі зниженим інтелектом. У повному обсязі не розроблено систему різнопланової допомоги у закладах за місцем проживання — і це в столиці. То що вже казати про регіони. Безумовно, є й позитиви. За останні роки було започатковано роботу мережі реабілітаційних центрів соціальних служб, які частково виконують функції агенцій денного догляду, багато надається консультативної, методичної допомоги, інколи матеріальної.

Можливість отримувати невеличку допомогу від окремих державних і недержавних закладів є, переконана Раїса Іванівна: можна стати клієнтом банку одягу і раз на рік отримувати невеличку допомогу від декількох фондів, домовитися про відвідання культурних заходів — культпоходів, вогників, екскурсій, відвідувати творчі заняття кілька разів на тиждень, отримувати безкоштовні консультації фахівців при потребі.

Ще одне важливе питання — ставлення суспільства до людей з діагнозом «розумова відсталість» (не як до патологічного суб’єкта, а в першу чергу — як до особистості). На Заході не існує такого терміну, як «розумово відсталий» у повсякденному вживанні. Дітей називають «особливими». У нас же цей діагноз звучить, скоріше, як вирок, як тавро. Обережно треба ставитись до особистого життя такої дитини. Адже вона, як і кожен з нас, має право на повагу з боку суспільства, на любов, розуміння, на задоволення своїх фізіологічних потреб.

Велике значення при плануванні допомоги інвалідові цієї групи має принцип неперервності, підтримки на всіх життєвих етапах, створення плану втручання, врахування потреб не лише самого інваліда, але й його батьків. Дуже важливо, щоб послуги (в тому числі і психологічні) були максимально наближені до домівки. Це поки що новий для Києва підхід, проте ефективний.

Створення експериментальних міні-гуртожитків для розумово відсталих інвалідів та денного центру для інвалідів із глибокою розумовою відсталістю є ініціативою громадської організації інвалідів. Вона може бути втіленою у життя за державною нормативною базою — законом України «Про місцеве самоврядування». Благодійне товариство «Джерела», яке виступило з такою ініціативою, вже отримало рішення Київради про виділення приміщень в оренду для створення міні-гуртожитку та денного центру для інвалідів із глибокою розумовою відсталістю і сподівається на прийняття ще одного рішення — про виділення цільових коштів за рахунок міської комплексної програми «Турбота».

Створення денного центру для інвалідів із глибокою розумовою відсталістю створює умови для забезпечення зайнятості осіб старших 16 років, проведення орієнтації інвалідів на працю, вироблення стереотипів поведінки працюючої людини. Послуги центру допоможуть набути найпростіших навичок для виконання некваліфікованої роботи та відновлення здобутих у допоміжній школі-інтернаті трудових навичок та вмінь.