Правила деокупації

В Ізраїлі, що всю сучасну історію змушений чинити опір у військових конфліктах, директорів шкіл свого часу почали готувати з ветеранів армії. А як поводитися українським силам – звичайним громадянам, активістам, чиновникам – після звільнення сходу країни і Криму?

Нещодавно почалися публічні обговорення у рамках волонтерського проекту «Деокупація. Повернення. Освіта», що його реалізує громадська організація «Аналітичний центр CONCORDO». Такі зустрічі вже відбулися у Вінниці та Маріуполі. На обговореннях волонтери руху та усі охочі формулюють, яким може бути українське завтра Донеччини, Луганщини та Криму – регіонів, де доведеться долати наслідки російської окупації. Питання концентруються навколо можливостей та сценаріїв повернення для українських вишів-переселенців.

Разом активісти складають мапу проблем повернення – потім її мають представити владі, щоб разом з’ясувати, як формувати соціальну і культурну політику держави на повернених територіях. Із волонтером проекту, істориком і літератором із Донецька Оленою Стяжкіною, «День» говорив про майбутнє вишів-переселенців і механізми деокупації.

«ПРАВИЛЬНІ СЛОВА ВЖЕ Є ЛІКАМИ»

– Пройшли презентації проекту «Деокупація. Повернення. Освіта» у Вінниці й Маріуполі. За реакцією людей – наскільки їм важливі й цікаві дискусії про повернення вишів на звільнені території?

– Презентації проекту були раніше, бо ідея потребувала експертної та професійної підтримки, обговорення змістовного наповнення етапів руху. В чистому вигляді презентаціями були зустрічі з групою «Першого грудня» та фахівцями «Реанімаційного пакету реформ», де вирішували ці питання. Зараз відбувається поточна робота нашого волонтерського руху. Це не дискусії про те, повертатися чи ні. Хоча, поза сумнівом, є величезна проблема з тим, що люди, які пройшли через тортури «руського миру», повертатися не хочуть і не можуть. І вони мають на це право, бо такий жахливий досвід може назавжди зруйнувати базове відчуття довіри до інших людей, до того місця, яке колись було безпечним та любим домом, до світу взагалі.

Ми намагаємося не працювати у режимі «дискусій», наш формат – це пошук pro: проговорення, проблема, пропозиція, проект.

Іноді страх і біль теж можна сформулювати як проблему, а з тим – перетворити їх на силу чи ліки. От, наприклад, батьківський страх перед школою, яка на окупованих територіях спотворена організацією молоді імені тамтешнього гауляйтера. Як після звільнення віддати дитину в таку школу? Це хвилює багатьох. І до тих пір, поки страх не є проговореним, із ним нічого не зробиш. А от промовлений він змушує думати та, сподіваюся, діяти.

Колеги звернули увагу на досвід Ізраїлю, який готував на спеціальних курсах директорів шкіл із ветеранів своєї армії. Чи можемо ми зробити так само? Час є. Однак офіцер Збройних сил України як директор школи на деокупованій території може налякати мешканців, яких російська пропаганда ввела у наркотичний стан. Тож, може, треба вже зараз готувати директорів шкіл як із військових, так і з цивільних, які готові працювати на гуманітарному фронті відновлення України?

Проблема – ресурс – механізм. Це той ідеальний варіант роботи, який вже реалізують усі, хто хоче взяти участь у волонтерському проекті. І у Вінниці, й у Маріуполі робота йшла плідно. Багато болю. Бо дозволити собі саму думку про повернення, проговорити свою надію, відкрити її для інших – це не так просто. Ми всі ніби набралися сил, ми віримо, але, здебільшого, мовчимо, побоюючись наразитися на звинувачення у слабкості, у марних сподіваннях. Іноді ми думаємо, що мовчання – відмінний захист, який  нас точно не зруйнує. Але воно руйнує. А правильні слова вже є ліками.

Вінниця дала широкий загальноукраїнський контекст, в якому промовлена численна кількість ідей – від вдосконалення дистанційної освіти як засобу роботи на звільнених землях для тих, хто не може чи не хоче повернутися, до створення потужного культурного середовища тут і зараз з тим, щоб воно повернулося та взяло на себе частину освітянських проблем.

Маріуполь – це місто нашої, української сили. Тут люди вже пережили окупацію, нехай вона тривала не так довго і не була такою руйнівною. Маріуполь – потужний приклад і потужний двигун повернення. Тут немає сумнівів у нашій перемозі. Майже немає. І на перемогу працюють військові, волонтери, освітяни, нові політики. Люди працюють на перемогу і вони радо взялись до роботи. Тут було трошки більше конкретики, яка виходила з досвіду деокупації міста, що розпочалась у червні 2014 року, з моменту визволення.

– У яких містах плануєте проводити зустрічі ще?

– Будемо їхати у різні міста, прифронтові й не прифронтові, бо ми закликаємо до роботи на гуманітарному фронті, де кожен може бути і солдатом, і генералом. Але сподіваємося й на соціальні мережі. Потенціал «фейсбук»-аналітиків, які готові допомагати у формулюванні проблемних питань, називати ресурси та механізми їх вирішення, є потужним і корисним. І саме соціальні мережі дозволяють нам долучити до обговорення проблем повернення тих, хто чекає Україну на окупованих територіях. Їх знання та думка дорогоцінні, бо це – чесний погляд справжніх патріотів.

«ІСТОРІЯ ДЕОКУПАЦІЙ ДАЄ ВЕЛИЧЕЗНУ НАДІЮ»

– Коли виші-переселенці повертатимуться додому, що, на вашу думку, варто буде робити з освітніми осередками у містах, де вони працювали?    

– Тут не важлива моя думка. У кожного навчального закладу є свій погляд на стратегію розвитку. Тож евакуйовані заклади самі визначать, як діяти, щоб справдити очікування своїх студентів, абітурієнтів, нових викладачів, які у скрутний момент стали членами колективів. Але як проблема це питання існує. Що є ресурсом його вирішення, окрім рішень трудових колективів? Це – резолюції відповідних міністерств про відкриття філій, бюджет України, якщо держава буде готова їх фінансувати, позиція місцевих громад. На нашій мапі проблем це питання вже зафіксовано, причому його вносили як у Вінниці, так і в Маріуполі.

– А як університетам, що повертатимуться додому, будувати стосунки з колективами і студентами, що працювали і вчилися на окупованих територіях? Як ви бачите це питання як історик?

– Обережно! Коли ви формулюєте проблему, то автоматично стаєте волонтеркою нашого громадського руху! Якщо без жартів, то це дійсно є проблемою, яку варто обережно і варіативно розділити на декілька складових, конкретизувати, кого ми маємо на увазі, коли говоримо «колектив», з’ясувати, як її вписано чи не вписано у законодавче поле, і вже тоді прописувати варіанти рішення.

Людство, на жаль, знає безліч жахливих і тривалих історій окупацій. Однак окрім травматичного болю від спогадів про це історія окупацій (а радше – деокупацій) дає величезну надію, оскільки робить нашу ситуацію не унікальною. У Вінниці за нацистів, прикладом, працювали і педагогічний, і медичний інститути. І навіть видавали дипломи «нового зразка». Однак цей факт не завадив достатньо кровожерливій радянській владі відновити діяльність цих вишів після вигнання гітлерівців.

Школи під окупацією працювали скрізь. Так, їх було менше, але й у Києві, і у Рівному, і у Юзівці, і у Відні, і у Парижі працювали школи, де у класах висів портрет Гітлера. На щастя, тоді не було Facebook і телебачення, а окупаційну пресу мало хто читав і бачив на неокупованих територіях. Бо інакше, боюся, де Голль, начитавшись, як добре й весело живеться парижанам під нацистами, взагалі не став би звільняти Францію. Чи звільнив би, але школи та університети закрив би й поготів.

Крім того, ми вже маємо досвід того, як будується життя під час деокупації. Я маю на увазі Краматорськ, Слов’янськ, Маріуполь. Це непросто, бо люди, які були готові віддати Україну путіну-гіркіну, нікуди не поділися. І процеси деокупації свідомості йдуть, може, не так швидко, як би всім хотілося. Але українські громади звільнених міст та містечок працюють невтомно, бо це – наша земля і наші люди.

Сьогодні ми ще не маємо остаточної відповіді, як зробити правильно та законно. Зараз ми тільки будуємо мапу проблем і фіксуємо найрізноманітніші механізми їх вирішення. Всі, хто працював із нами у закритому та робочому форматах, погоджуються, наприклад, у тому, що колективної провини не буває, провина – тільки індивідуальна. Отже, після окупації ми будемо мати справу з людьми, які точно зрадили Україну та взяли до рук зброю чи писали доноси, але будемо бачити і людей, які пішли у внутрішню еміграцію, які були партизанами, агітаторами, які чекали і чекають на звільнення.

Серед активістів нашого громадського руху немає одностайної думки. Частина з нас стоїть на позиціях суворої люстрації та покарання, інша – на позиціях суцільного прощення. Ми вчимося шукати компроміси. На тому етапі, де ми зараз, буде мапа проблем із продуманими та проговореними ресурсами та механізмами вирішення, а потім ми її запропонуємо владі.

Чого точно не буде у рамках нашої ініціативи – так це платформи «громадянської війни» чи «громадянського конфлікту». Бо ця версія подій є суто кремлівською технологією, націленою на те, щоб продовжувати розколювати Україну та підкладати «міни» під її майбутнє. У нас не Ірландія, не Шотландія й не Іспанія. У нас російська агресія, підступний напад і окуповані люди.

У мапі проблем не буде також технологій будування «бетонної стіни навколо Донбасу», похоронної риторики «ці міста померли, ці люди невиправні». Намагатимемося також обійтися без «всьопропало».

«АКТИВІСТИ СТВОРИЛИ ПОТУЖНИЙ ЗАПИТ НА ЕВАКУАЦІЮ»

– Евакуація вишів з окупованих територій України часто лягала на плечі ентузіастів з їхніх колективів. Багато проблем, перелічених на зустрічі у Вінниці – потреба у стратегії з повернення вузів, питання студентів, які вчаться на окупованих територіях, – треба вирішувати за допомогою влади. Як плануєте налагоджувати співпрацю з державою?

– Вихід там, де і вхід. Активісти створили потужний запит на евакуацію та, по суті, на збереження української освіти для тих земель, які будуть звільнені. Влада на це відреагувала. Мало хто в Україні був готовий до війни, а з тим і до евакуації освітніх установ. Однак 32 навчальних заклади за ініціативою «знизу» перевезли рішеннями Міністерства освіти та науки й інших міністерств, яким ці заклади підпорядковані.

Зараз ми говоримо не про владу, а про державу. І державі ми можемо і маємо допомогти. Мапа проблем – це своєрідний спосіб створення запиту, на який влада буде реагувати. Я у цьому впевнена, оскільки Президент Петро Порошенко вже проголосив створення органу, який буде формувати стратегію й тактику деокупації.

Так, частина з нас вважає, що влада чи держава має взяти на ручки і пронести від народження до смерті. А ми, їдучи в обіймах  цих ручок, будемо ще репетувати та голосити, що нам неприємно і незручно. Це такий собі патерналістський спосіб мислення, від якого важко швидко позбавитися. Але волонтерський рух руйнує всі шаблони. В умовах війни кожний має зробити те, що може. Поки що ми формуємо поле проблем, з якими потім будемо працювати, у тому числі й через представників влади. Я думаю, що вони сприймуть це не як тиск, а як допомогу. Якщо ж представники влади будуть від нас бігати, ми обов’язково розповімо про ці смішні історії, щоб потім обрати інших – більш сміливих та відповідальних владоможців.

«СИЛИ РЕВАНШУ ВЖЕ ВИРОБЛЯЮТЬ СВОЇ ПРАВИЛА»

– Чим сьогодні, поки окупація триває, займаються волонтери руху «Деокупація. Повернення. Освіта»? Як далеко ви заглядали у плануванні своєї стратегії?

– Для процесу деокупації та повернення потрібні правила, а не дискусії. Нашим головним завданням є повернення освіти на деокуповані території за правилами, які виробить українське суспільство та держава Україна.

Це означає, що після польових досліджень ми маємо визначитися з тим, які саме фахівці та яка саме інституція має зробити свій внесок у те, щоб правила були вироблені. Якщо зможемо долучитися до створення глобальної стратегії, буде добре. Але краще, щоб під кожну проблему ми отримали алгоритм: чи то постанову Верховної Ради, чи то накази Міністерства освіти, Міністерства юстиції, Міністерства соцполітики, чи спеціальний закон. Окрім державних інституцій, алгоритм та дію можуть взяти на себе громадські організації, освітні, культурні й навіть бізнесові структури.

Але й після повернення освіта має залишитися локомотивом змін не тільки гуманітарного, а й економічного і політичного простору. Тому в мапі проблем ми фіксуємо пропозиції щодо того, які кадри треба готувати для розвитку визволених земель, яких змін чекати та як підготувати суспільство.

Я розумію, що в чиїхось очах ми можемо виглядати наївними мрійниками. Нехай так, бо хтось має вірити і говорити так: «До зустрічі в Донецьку (Горлівці, Луганську, Алчевську…)!» Але ризики неготовності українських правил повернення є надто високими. Бо сили реваншу вже виробляють свої правила чи то претензії на володіння регіоном. І оскільки торгувати «захистом російської мови» – це зручний спосіб набуття та примноження політичного капіталу, можна бути впевненими, що привласнення освіти буде чи не першим пунктом проектів цих сил, у назвах яких замість слова «деокупація» буде «порозуміння» чи «примирення». У такому разі ми дійсно ризикуємо – навіть після визволення – отримати заморозку поточного стану інформаційно-культурного поля та знову на довгі роки стати об’єктом нестабільності та руйнівних маніпуляцій.