Престиж професії: без романтики
Якось я спитала у свого тоді ще маленького сина, ким він хоче бути? У відповідь почула: «Пожежником». Мій син аргументував свій вибір тим, що хоче рятувати людей. Йшов час — у колі його друзів, у самому суспільстві мінялися пріоритети. У 13 років Олексію хотілося стати письменником, у 15 — біологом, а в результаті у свої 24 він — програміст із вищою освітою. І це не межа. Працюючи за спеціальністю, він продовжує вчитися.
У мої шкільні роки було прийнято стимулювати учнів «страшилками» на зразок: «Не будеш учитися — станеш двірником чи будеш на будівництві цеглу носити». Тоді всі мріяли стати космонавтами, вчителями, лікарями. Країні не вистачало робочих рук, і тому до вищих навчальних закладів рекомендувалося вступати не відразу після закінчення школи, а отримавши спочатку деякий трудовий досвід. Ситуація сьогодні — з точністю до навпаки. У нас багато безробітних — і тому будь-яке місце роботи, що не вимагає підготовки, на вагу золота. У боротьбі за нього вчорашні школярі програють багаторічним безробітним зі стажем. І тут на допомогу приходить система вищої освіти: чотири-п’ять років гарантованого перебування в стінах навчального закладу на час віддаляє вирішення питання про місце роботи. Тому держава — при нинішньому збільшеному престижі диплому вищого навчального закладу — навіть зацікавлена створити сприятливі умови для отримання молоддю вищої освіти, заохочуючи приватні вищі навчальні заклади, розширюючи спектр професій, які здобуваються на платній основі у державних ВНЗ. Ну, а різноманітність пропозицій на ринку освіти породжує появу вже на іншому ринку — праці — універсального працівника, який володіє декількома спеціальностями. Серед моїх молодих знайомих майже половина вирушили за другою освітою, ледве приступивши до роботи після закінчення першого вузу. Так, учителька математики після двох років роботи в школі почала освоювати основи економічних знань, а фахівець із космічних приладів захоплено вивчає основи журналістської майстерності. А нещодавно на виставці навчальних закладів України я познайомилася з київським одинадцятикласником, який, щоб стати фермером, поставив перед собою мету отримати дві освіти — юридичну та сільськогосподарську.
Про престижність конкретної спеціальності можна судити з переліку професій, які на платній основі пропонують вищі навчальні заклади. На сьогодні це фахівці з юриспруденції, економіки, іноземних мов, управління. Від того, чому надає перевагу нинішня молодь, створюється складне враження: вона позбавлена романтики. На відміну від радянських часів, сьогодні вже не звертають увагу на суспільну значущість професії. Згідно з даними Українського інституту соціальних досліджень, 97% молоді при виборі майбутньої професії головним чинником вважають високий рівень оплати праці, потім ідуть не менш важливі, з погляду нинішніх 16-літніх, — режим роботи, комфортність умов праці, можливість перспективного та професійного зростання.
Однак досягнення високого рівня і стилю життя призводять до того, що на одній шальці терезів виявляється професійна самореалізація, а рівень оплати праці — на іншій. І не відомо, що переважить. Але найчастіше — усвідомлення цього приходить згодом. А поки щоранку, поспішаючи на роботу, я зустрічаю потік студентів, які прямують до Інституту лінгвістики і права, а на підході до станції метро перетинаюся з іншим — молодь із Європейського університету. Повертаюся з роботи також у оточенні студентів, але вже з КПІ. Всі вони однаково жваво обговорюють свої проблеми. «Підводні камені» професійної самореалізації поки для них у майбутньому.
