Про «Iстину» та судини,

Зав’язка цієї історії, на жаль, характерна для нашого часу. Осіннього вечора 1999 року директора деревообробного підприємства у Володимирi-Волинському Василя Івановича Ілюка підстерегли на темній вулиці. Важким ударом по голові йому проломили череп. Термінова нейрохірургічна операція у Луцьку — і смерть, здавалося б, відступила. Однак проходив день за днем, а хворий не приходив до тями. Згодом виник апаллічний синдром — вегетативне існування людського організму фактично на рівні рослини.

Цей синдром у спеціальній літературі описують так: «Хворий у прострації, не спить, але і не розмовляє. Його очі розплющенi, несвідомо рухаються і ні на чому не фокусуються.. Спроби привернути його увагу безуспішні. Втрачено навіть здатність розслаблятися, тому хворий може перебувати у випадково набутій позі. Спостерігаються примітивні інстинкти, такі, як хапання, смоктання і жування. Синдром відрізняється від коми чергуванням сну та неспання». Якщо кома триває два-три тижні, класична медицина вважає пацієнта безперспективним. А у цьому випадку кома тривала більше чотирьох місяців. І раптом у Василя знайшлася спасителька — науковий керівник центру «Істина», доктор медичних наук Уляна Богданівна Лущик.

10 січня 2000 року Уляна Богданівна приїхала до нього додому. Обстеживши Василя, вона призначила курс лікування і потроху Василь став оживати. Спочатку легенько стискав руку своєї дружини, потім почав сидіти, пробував тримати ложку, став самостійно їсти. А через вісім місяців мовчання заговорив. Протягом трьох з половиною років він неодноразово за викликом Уляни Богданівни приїздив в «Істину» для продовження лікування, уже з участю психолога, логопеда, кінезітерапевта. Зараз Василь читає, ходить без палички, пише лівою рукою. І має намір вийти на роботу...

Фахівці «Істини» упевнені: ніколи не можна опускати руки, відступати перед хворобою, потрібно боротися до кінця. Тут накопичено унікальний досвід спостереження за сорока трьома пацієнтами в коматозному стані і з апаллічним синдромом, успішного виведення деяких з цього стану до рівня самообслуговування та соціальної реабілітації.

Як же виникла і зміцніла «Істина» — поки що єдина в Україні недержавна науково-дослідна установа? Перед нами дітище невпинних і, без перебільшення, героїчних зусиль лікаря Уляни Лущик.

Вона народилася у Тернополі в сім’ї лікарів Богдана Васильовича та Надії Григорівни Лущикiв. Звичайно ж, Уляна обрала медицину. Але не бездумно, не в наївно-сентиментальному пориві, як це іноді буває, а скуштувавши спершу її «чорного хліба», попрацювавши санітаркою і медсестрою. Зате і студенткою стала, можна сказати, зразковою, зачастила до наукового гуртка при кафедрі нервових хвороб Тернопільського медінституту.

Якраз у цей час, у 1980 році, на кафедрі з’явився перший в Україні допплерограф — прилад, що графічно зображає швидкість потоку крові і дозволяє по-новому дослідити стан судин. І хоч через кілька років після розподілу лікар Лущик стала дільничним терапевтом у Києві, таємниці допплерографії продовжували її захоплювати. Вона була впевнена: прийшла епоха нового методу.

З величезною теплотою згадує Уляна Лущик час роботи у Київському НДІ клінічної й експериментальної хірургії, сьогодні Інституті хірургії і трансплантології АМН України. Як вона сама вважає, головне, чому навчив її інститут, — це істинність результатів у науковому пошуку під постійним контролем хірургів. Наставником молодого вченого став Георгій Андрійович Григораш, що впровадив тут допплерографію і ультразвукове кольорове картування судинного русла. У цьому відомому інституті, де було дві могутні клініки судинної хірургії професорів І.І. Сухарєва і Н.Ф. Дрюка, допплерографія використовувалася повсякденно як вирішальний діагностичний прийом. Але хотілося йти далі, досліджуючи і поглиблюючи можливості методу.

І ось Уляна Богданівна, невпинно торуючи дорогу «Істині», приступила до досліджень судин мозку у відділенні судинної нейрохірургії лікарні швидкої допомоги. Її союзником і натхненником став відомий нейрохірург Микола Єфремович Поліщук, нині голова комітету ВР з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства. Лікар Лущик порівняла можливості нового методу з потенціалом комп’ютерної і магнітно-резонансної томографії, електроенцефалографії, довівши як нейроангіолог, що саме цей метод заслуговує на особливу увагу. Її методику допплерографії було визнано відкриттям, і у 1995 році захищено патентом України.

Однак, по суті, марафон лише розпочинався. Ніби по-своєму розтлумачивши слова «Пізнаєте істину, і істина зробить вас вільним», Лущик пішла в одиночне плавання. Проте майже відразу ж воно стало парним. Уляну Богданівну в її задумах і боротьбі підтримав її чоловік і однодумець Віктор Володимирович Новицький, провідний науковий співробітник Інституту математики НАН України, доктор фізико- математичних наук. Він вірив у щасливу зірку своєї дружини. Карта судин мозку, гідрогемодинамічні ефекти у них захоплювали його і як математика.

Багато чи мало, та «Істині» виповнилося сім років. Минулого року вона орендувала будинок і за нетривалого часу перетворила його на дивовижну клініку. Близько шістдесяти лікарів з різних міст пройшли тут навчання — і не тільки новій діагностичній методиці, а і новій доктрині клінічного мислення.

Найцікавіший напрям у пошуках «Істини» — колірне бачення, колоризація ультразвукових зображень. Це нова сторінка в ультразвуковій діагностиці, і написано її в Києві.

— Перше знайомство з колоризацією, колірною розшифровкою скопійованих зображень, — розповідає Уляна Лущик, —відбулося у нас випадково, при зустрічі з вченими-біофізиками. Потім разом з Віктором Володимировичем і нашими інженерами ми сконструювали спеціальну комп’ютерну приставку для різних модифікацій колірної шкали. Ви запитаєте: що вона дає лікарю? Ось один показовий випадок: до нас з серцевою недостатністю звернулася пацієнтка. Чорно-біле сканування серця привело до припущення про післягрипову склеротизації міокарда. А кольорове дозволило зробити абсолютно інші висновки: наявність прихованого набряку серцевого м’яза і зниження внаслідок цього його кровообігу. Зрозуміло, це вимагало абсолютно іншого підходу. Після лікування протягом трьох років наша підопічна сьогодні практично здорова.