Про ненасильницький спротив – в українському контексті

«Око за око робить усіх сліпими» – під такою назвою у Києві минув Тиждень миру та ненасильства з нагоди днів народження Махатми Ганді (2 жовтня), Вацлава Гавела (5 жовтня) та Джона Леннона (9 жовтня). Його організатори – Східно-Європейський Інститут Розвитку та Києво-Могилянська академія – мали на меті об’єднати громадських діячів та просто активних українців довкола обговорення доцільності ненасильницького спротиву. Адже як переконана одна з організаторів заходу, голова Східно-Європейського інституту розвитку Мрідула ГОШ, саме «повага до ідей миру та ненасильства сприяла трансформації Європи після двох світових воєн, процесу деколонізації, становленню демократії на території колишніх тоталітарних держав».

Фактично дискусія на тему ненасильницької боротьби упродовж тижня розгорталася двічі – під час показу документальної стрічки «Чи варті уваги ідеї Ганді?» та в рамках розмови на тему «Ідеї ненасильства й сучасний світ». Хоча, звісно, вона може бути продовжена в інформаційному просторі країни...

Мабуть, цілком передбачувано, що учасники дискусії говорили про ненасильницький спротив у першу чергу в українському контексті, зокрема звертаючись до досвіду останніх двох десятиліть. Хоча про те, що ідеї Ганді українцям не чужі, зі ЗМІ почуєш не часто... Як приклад, згадували помаранчеву революцію, національно-визвольний рух кінця 1980-х – початку 1990-х років, феномен шістдесятників. На думку історика Володимира В’ЯТРОВИЧА, навіть УПА (історію та символи якої сьогодні часто використовують як заклик до збройної боротьби) була готова еволюціонувати від збройного до ненасильницького опору – і частково зробила це в 1950-х. Зрештою, перше повстання у таборах ГУЛАГУ відбулося ненасильницьким способом, і очолив його українець – Євген Грицяк.

А що маємо сьогодні? «Я бачу наростання агресії, яка надходить від влади і не зустрічає спротиву в суспільстві, – говорить політик Олесь ДОНІЙ. – У нас з’явилися вбивства на расовому ґрунті, приклади ксенофобії». З тим, що рівень агресії в країні помітно зріс, погоджується також Володимир В’ятрович. «Історичні перемоги, здобуті ненасильницьким шляхом, починають оцінювати негативно через відсутність елементу насильства, – стверджує історик. – Частково це можна пояснити відчаєм суспільства. Але треба розуміти, що в протистоянні з владою програє та сторона, яка першою вдасться до насильства». Загалом, згідно з дослідженнями вчених, рухи, які не вдавалися до насильства, щоб досягти своєї мети, виявлялися вдвічі ефективнішими, ніж ті, що застосовували зброю.

Проблема, на думку учасників дискусії, полягає також у тому, що культуру мирного протесту, зокрема часів помаранчевої революції, значною мірою втрачено і немає інститутів, які б передавали досвід ненасильницького спротиву наступним поколінням. Натомість українцям сьогодні слід бути готовими до адекватної відповіді на провокації, покликані показати нас як людей, не готових жити у вільному, демократичному суспільстві.

Утім, якщо говорити про ідеї миру й ненасильства, то йдеться не лише про методи опору будь-яким авторитарним ідеологіям, режимам, а й загалом про культуру сприйняття світу й себе у ньому. «Свобода нічого не варта, якщо вона не передбачає свободи помилятися», «Бідність – найгірша форма насильства», «Якби всі вимагали миру замість чергового телевізора, то настав би мир» – ці кілька цитат Махатми Ганді та Джона Леннона свідчать про глибину питання та глибину тих внутрішніх змін, яких вимагають від кожного ідеї ненасильства.

Тиждень миру відбувався у Києві вперше цього року. «Раніше Східно-Європейський інститут розвитку відзначав День Ганді в Україні, – зазначила у коментарі «Дню» голова інституту Мрідула ГОШ. - Але з Ганді не розпочинається й на ньому не закінчується просування ідей миру та ненасильства. Тому ми вирішили, що буде змістовніше, відштовхуючись від теми, звернутися до прикладу окремих особистостей, які, до того ж, уособлюють різні континенти, епохи, культурологічні та політичні контексти. Концептуалізація заходу ще не закінчена. Поки що це була швидше апробація».

На думку пані Мрідули, те, що домінував український контекст – не дивно, бо він був наболілим, але з іншого боку, це звузило тему розмови. «Ми як організатори хотіли поговорити також про Сирію. Адже ненасильницький рух зароджувався в країнах арабської весни, та ці спроби було знівельовано. І це дуже сумно, бо в мусульманських країнах потреба в просуванні ідей миру та ненасильства набагато більша. Поки що українці не надто прагнуть помічати інші регіони, – говорить вона. – Я вважаю це нашим завданням і викликом на майбутнє».