Про роль командира у складних обставинах

Уже другий тиждень полковник Юлій Мамчур, командир 204-й бригади тактичної авіації ВЧ-4515 імені Олександра Покришкіна, разом із дружиною Ларисою та військовими полку, які залишилися вірними українській присязі та їхніми родинами, перебувають у Миколаєві («День» уже писав про це у № 61 від 4 квітня). Активісти оточили бельбеківських героїв увагою та організували збір усього необхідного для облаштування військових та їхніх родин у Миколаєві. Не забули і про організацію дозвілля — знайомство з містом, екскурсії, відвідання різноманітних виступів місцевих колективів, а 5 квітня відбувся товариський футбольний матч між військовими з Бельбеку та команди активістів із Миколаєва, в якому, звичайно, перемогла справжня чоловіча дружба.

Про події в Бельбеці та передислокацію військової частини 204-й бригади тактичної авіації ВЧ-4515 імені Олександра Покришкіна — у розмові з полковником Юлієм МАМЧУРОМ та його дружиною Ларисою.

Почали діалог із першого візиту «самооборони Севастополя» до Бельбеку.

— Якими були перші години навали?

Юлій Мамчур: — Страху ніякого не було. Була незрозуміла ситуація. Ми ніяк не очікували, що з того боку будуть якісь непорозуміння. Завжди ставилися до російського народу як до братського. Коли я в перший раз підійшов, то побачив, що це російські військовослужбовці, а вони називалися самообороною... Вони, напевно, хотіли ввести в оману. Страху не було, а от непорозуміння відчувалося. Як це могло бути в XXI столітті, що наш брат підійшов до нас зі зброєю?

Лариса Мамчур: — Спершу була повна розгубленість. У всього особового складу, особливо у жінок. Ніхто не розумів, що робиться і до чого це призведе, і взагалі що робити. Перші три дні було дуже страшно. Жінки були в паніці. На четвертий день всі наплакались і стали увечері поряд із чоловіками. Сказали, що йдемо разом з ними охороняти штаб. Усі жінки відгукнулися на цю пропозицію. Всі вийшли. І, мабуть, уже ніхто і не зайшов. Тому що в тій ситуації поруч з чоловіками було морально легше.

— Пане полковнику, а ви як почувалися, коли прийшли дружини та стали поруч?

Ю. М.: — Це було відчуття надійного тилу. Дуже приємно за їхній вибір. Вони організували цілодобове чергування. Тому що тоді ще були несприятливі метеоумови —  30  метрів швидкість вітру, близько нуля температура і вологість 100%. Кава, чай, бутерброди  — вони харчували всю ніч. Для мене, як для військового, мати такий тил, як моя дружина,  — дуже важливо. Вона підтримувала мене дуже сильно.

— Сюжет служби Бі-Бі-Сі, де ви йдете проти «самооборони» з прапором, змінив свідомість українських громадян. Саме після цього почалося піднесення патріотичного духу. Як ви тоді приймали це рішення?

Ю. М.: — Рішення приймав особисто. Остаточно воно було сформульоване вже на ранішньому шикуванні після того, як ми підняли Державний Прапор та відіграв Гімн. Поки майор Бабій Антон Васильович виступав перед особовим складом, за ці 3 хвилини, виникло  рішення. Після того, як я його озвучив, я бачив деякі очі своїх військовослужбовців, які не розуміли, що це і для чого. Але страшно не було. Я відчував, що інші дії ні до чого не приведуть, а ці дії, можливо, дадуть якийсь результат. І, як бачите, так воно і відбулося. Я не очікував такого результату, повірте. В мене були більш прагматичні цілі — поставити своїх людей на місце несення служби, щоб вони виконували свої обов’язки і були до кінця вірні присязі. Ну а те, що наші дії отримали  такий резонанс— для мене показник, що наші дії були правильними.

— Ларисо, вас не було в момент виступу разом з чоловіками, але ви напевно все це відчували жіночим серцем.

Л. М.: — Разом зі мною були дружини, і в цей час була паніка. Особливо, коли ми почули автоматні постріли з аеродрому. Ми не знали, що робити.

— Пане полковнику, наскільки ми розуміємо, всі рішення ви приймали особисто. Як це відбувалося?

Ю. М.: — 28 лютого зранку я сам прийняв рішення, куди ми йдемо та якої мети ми повинні досягти. Щоранку я зв’язувався з командувачем Повітряних сил Збройних сил України      — тоді генерал-полковником Байдаком. Питання в чому? В слабкій поінформованості. Відсутність інформації в них та велика кількість інформації у мене. Тому рекомендації були прості: на провокації не піддаватися, намагатися зберігати витримку. З приводу використання зброї: там, де це передбачено — при охороні об’єктів та складів. Ми там використовували зброю. Але адміністративна територія, де знаходиться наш штаб — це територія, де близько проживають мирні жителі — бабусі, дідусі, діти. Використовувати зброю там неправильно.

— Коли прийшло усвідомлення, що це напад ворога?

Ю. М.: — Десь у середині ночі з 27 на 28 лютого. Вона також була безсонною. Обговорювали це питання. Зідзвонювалися з керівним складом. Ніхто не очікував такого розвороту подій. Противником дуже грамотно було обрано час. Перехід влади з рук в руки. Будь-якій людині, яка взяла на себе зобов’язання керівника, потрібен час для ознайомлення з ситуацією. А цього часу в нашого керівництва просто не було. Вони обрали дуже чіткий момент цього впливу. З їхнього боку все було розраховано дуже грамотно.

— Наскільки важко було пояснити своїм підлеглим, що поряд тепер не друзі, а вороги?

Ю. М.: — Вони самі все зрозуміли. Особливо ті, хто ходив зі мною нагору   (до аеродрому. — Авт.). До цього я тримав невелику дистанцію із засобами масової інформації. Тому ще не знав, чи давати можливість інформувати про це, чи не давати. Але коли ситуація з кожним днем постійно погіршувалася, на мене все більше й більше тиснули, а я реально розумів, що допомоги чекати немає звідки — тоді я прийняв це рішення і одразу на першій же прес-конференції заявив, що рішення прийняте мною особисто і я несу повну відповідальність за тяжкість моїх рішень, якими б не були ці наслідки. Тому дозволив засобам масової інформації знаходитися на території моєї частини, ночувати хто забажає. Ми розміщували всіх, хто бажав залишитися на ніч, годували, поїли кавою та чаєм — все, що було потрібно.

— Чи можна сказати, що з тієї хвилини ви оголосили інформаційну війну?

Ю. М.: — Можна сказати і так. В цей час у нас з’явилася ідея створити свій сайт. Ми це швидко реалізували. Поставили камери. Знайшли фахівців, які нам все це допомогли зробити. Так почалася наша маленька війна.

— Мабуть, у такий важкий час ви згадували, яких психологічних прийомів вас вчили. Як знаходили слова? Що давало сил?

Ю. М.: — Роль командира дійсно в такі моменти дуже велика. Тому що кожного дня, зустрічаючись з особовим складом, тобі потрібно сказати їм такі слова, щоб підбадьорити, щоб вони бачили, що ти впевнений, знаєш, що робити. Ця впевненість командира повинна проходити через всіх підлеглих. Починаючи від самого простого контрактника, який має середню освіту в кращому випадку, і він повинен розуміти, що командир для нього — це стіна. І до своїх заступників, які є такими ж офіцерами.

ПОЛКОВНИК ЮЛІЙ МАМЧУР ІЗ ДІТЬМИ МИКОЛАЇВСЬКИХ ВОЛОНТЕРІВ / ФОТО ГЕЛЕНИ МУРЛЯН

Але рівень прийняття рішень — це зовсім інше. Нас постійно вчать приймати рішення, але ніколи не знаєш, коли це стане в пригоді. У даній ситуації я згадував своїх командирів, зокрема командирів ланок. У льотному училищі командир ланки — як цар і Бог. Я не кажу про командира ескадрильї. Для курсанта слова командира ланки дуже важливі, адже він завжди спілкується напряму з ними. Деякі такі слова, які були сказані десь там в 90-му чи 91-му роках, лежали в глибині душі і самі по собі реалізувалися на шикуванні. Я розумію, що в нас був невеликий інформаційний голод, тому що нам не було звідки черпати інформацію. Але пара патріотичних слів  робили з людей справжніх патріотичних солдатів. Вони бачили цю впевненість. Постійні ранкові шикування, гімн, підняття державного прапора — ось такий маленький ритуал, а бойовий дух збільшується в рази. Такими методами і боролися.

— Наскільки тяжко було усвідомити, що ті, хто вчора фактично були братами, російські солдати, офіцери,  сьогодні — противники? 

Ю. М.: — На цьому «братерстві» фактично і зіграли. Десь в 20-х числах березня приїжджав до мене командир російської частини, з якою ми ділили спільний повітряний простір, і проводив зі мною, так би мовити, роботу. Я його дуже добре знаю. Ми багато робили для своїх частин і товаришували частинами. Між нами 10 км один від одного. Я так розумію, це була остання «краплина», яку росіяни влили у це «відро», яке потім перелилося. Оскільки мені довелося дуже жорстко з ним поговорити на цю тему. Він так відповідально підійшов до того, що казав. Але в нотках його голосу було чутно, що його змусили це зробити. Він потім вибачився за це, зателефонував мені неофіційно.

— Були, напевно, поряд люди, які зраджували...

Л. М.: — Були. Ситуація насправді була дуже складна. Психологічно важка, морально — важка, фізично — важка. Важко було з усіх сторін. Відповідно не всі люди виявилися стійкими. Були й люди, які зраджували. Їх небагато, але такі теж були.

— Пане полковнику, в кому ви розчарувалися?

Ю. М.: — До моменту, коли мене закрили в одиночну камеру — особовий склад мене просто радував. Після шикування багато підходили і говорили: «Ми нікуди звідси не поїдемо, тому що ми кримчани. Але, товаришу командир, ми будемо стояти з вами до кінця». Але три дні мого перебування в камері-одиночці зробили свою справу. В мене приблизно 25—30% було корінних кримчан. 60% особового складу там залишилося, з них приблизно 25—30% росіян за національністю, інші — ті, хто народився в Криму. Їм справді нема куди було їхати. Але при всьому цьому, коли я виходив із особовим складом, коли грав гімн — вони завжди виходили. Як тільки мене прибрали — все. Моя триденна відсутність зламала половину мого особового складу. Тобто вони досягли того, чого й хотіли — вони боролися-боролися зі мною, а потім просто вирішили відсторонити мене від керівництва моєю частиною.

— Очікували чогось схожого і від флоту...

Ю. М.: — Справа в тому, що командири кораблів залишилися вірними присязі, а ось керівництво флоту... Більшість із тих, хто повинен був приймати рішення в окремі моменти, цього не робили.

— Тож вам у цьому випадку було легше?

Ю. М.: — Ну, з цієї точки зору — так. Я міг погоджувати, але все ж таки сам приймав рішення. Я завжди настоював на тому, що приймаю рішення і готовий нести за них повну відповідальність. Командувачам я так і пояснював —  я володію ситуацією, мені тут видніше.

— Тобто саме те, що потрібно було довго погоджувати та очікувати команди, і стало фатальним для флоту?

Ю. М.: — Мабуть, так. Насправді для командира дуже важливо отримувати своєчасні команди. Чим швидше ти все це робиш — тим більшого результату досягаєш. Так і трапилося.

— Якщо б Головнокомандувач віддав наказ стріляти, чи ви стріляли б? На вашу думку, ми могли б відстояти Крим?

Ю. М.: — У даному випадку Крим не був оголошений зоною бойових дій і використовувати зброю, я думаю, було б не припустимим. Це б призвело до розвитку ситуації з великою кількістю жертв. Ми б мали в Криму гарячу точку.  І я не знаю, як би склалася ситуація, якби нам дали таку команду в перший день, але боюсь, що жертв було б багато. А використовуючи такі методи, як використали ми, так, ми начебто програли, але водночас і виграли. Час покаже.

— Як ви потрапили в полон? Як вас відпустили?

Ю. М.: — Насправді я і сам достеменно не знаю, чому так сталося і як це сталося. Захоплення було своєрідним — обманним шляхом. Запропонували поспілкуватися з високопоставленим російським військовим, посадили у «фольксваген Т5», а привезли на гауптвахту в Севастополь. Довго ще самі вони її шукали (Посміхається). Одиночна камера. Своєрідна така. Камера 5 кроків завдовжки та півтора кроки завширшки. Надто не розгуляєшся. Прогулянок не було. Я не знав, що відбувалося за межами моєї камери, але те, що там залишилася моя дружина та мій заступник, які фактично були мозковим центром нашої частини, нашого супротиву, у мене була стовідсоткова впевненість, що все буде добре и що все вирішиться. На мене жодного фізичного тиску не чинили. Розмови постійні — протягом півтори години, постійний тиск, щоб я переходив на сторону Російської Федерації — це було. Ну і плюс два дні не давали спати — стукали в камеру, але то таке — справа звички (Посміхається.). Тільки на третій день дали 20-хвилинну прогулянку. Відчуття свіжого повітря після камері — це ковток життя. І в цей же час, через півгодини з’явився капітан другого рангу, представився Дмитром і сказав, що в нього є задача — вивести мене на кордон з Україною в Чонгар. Дав мені 5 хвилин на збори. Я прийшов додому, зібрав зубну щітку, пасту, бритву, крем для гоління. Посадили в машину також і військовослужбовців РФ та вивезли в Чонгар. Цікавим було те, що я був першим, а через 20 хвилин приїхали ще троє українських військовослужбовців, які теж в різних місцях сиділи в одиночних камерах. Нас зібралося 4 людини. Місцевий військовий комісар Генічеська розмістив нас у себе, нагодував і тоді дозволили зателефонувати. До цього моменту телефон не давали.

Л. М.: — Я би хотіла подякувати всім, хто підтримував. Телефонував і український уряд, і Міністерство оборони, і міністр оборони особисто, телефонував Міжнародний Червоний Хрест, телефонували міжнародні юридичні організації, телефонували ведучі CNN та Бі-Бі-Сі і плакали в трубку,— тож мені доводилося їх заспокоювати... Дійсно, дуже велика була підтримка. Але знов таки — розраховувати на якусь підтримку в не дуже правовій державі дуже тяжко. Вони самі казали, що так, ми можемо висловити ноту протесту, навіть церква підтримувала... Дякую, що все ж таки вдалося.

— Коли ви їхали до Миколаєва, чи були якісь перестороги?

Л. М.: — Коли ми збиралися покидати територію Криму, мені зателефонували та сказали, що на Миколаїв дуже важко організувати виїзд, тому що тут б’ють автобуси з українськими номерами та прапорами, що тут проросійське місто, що в Миколаєві дуже складна ситуація, ледве не така сама, як в Севастополі, тому, казали,— готуйтеся. Ми очікували, що нас не так будуть приймати, ми готувалися до значно гіршої ситуації.

— Ларисо, саме ви займалися евакуацією родин із Криму. Наскільки важко було організувати цей виїзд?

Л. М.: — Організовано все було досить швидко. Достатньо було одного дзвінка у гуртожиток, і через 15 хвилин всі були готові. Достатньо було зателефонувати командирам підрозділів, і всі збиралися миттєво. Тому що всі очікували цього виїзду, всі хотіли поїхати. Багатьох на той час вже виселили, багато хто ховався у знайомих, тому що надходили погрози з боку друзів, місцевого населення, колег по роботі Але були проблеми з транспортом, дозволом, організацією коридору на кордоні. Для мене і заступника командира полковника Олега Подовалова це було дуже важко, але, слава Богу, все вдалося.

Ю. М.: — Найважливішим питанням була організація транспортного забезпечення. Ніхто не хотів вивозити. Як розумієте, проблема ця була викликана фінансовими питаннями. Необхідних коштів в нас не було. Але знайшлися люди, які допомогли нам все це організувати. Коли я повертався з Києва після зустрічі з Верховним головнокомандувачем, дружина мені зателефонувала і сказала: «Все нормально, о 5-ій ранку ми приїхали до Миколаєва», то, звичайно, тягар з душі у мене впав.

— Чи вдалося вже облаштуватися в Миколаєві?

Ю. М.: — Так, завдяки жителям  Миколаєва адаптація пройшла дуже швидко. Всього 3—4 дні, і наші військовослужбовці прийшли до нормального ритму життя. Нас настільки радо приймають, що, повірте, кращої терапії для військових, які прожили місяць з автоматами у воєнних умовах, і не треба.

— Ларисо, ви безпосередньо займаєтеся родинами. Як облаштувалися дружини та діти?

Л. М.: — Адміністрація санаторія, де ми поселені, і багато миколаївців приходять і підтримують нас. І всі вони помітили, що за цей час навіть змінилися вирази облич та очей. Оскільки спочатку всі приїхали дуже напружені, зосереджені. Люди пережили дуже багато за той час і зараз вони всі починають просто повертатися до мирного життя. До нас місцеве населення йде постійно. Підтримують і морально, і хто як може, хто чим може.

Ю. М. (Із посмішкою.): — І банкою варення, і кілограмом сала, як кажуть.

Л. М.: — Це дуже приємно і дуже важливо. Особливо моральна підтримка — вона найбільш важлива тим людям, які приїхали звідти.

— Чи є сьогодні якісь проблеми у військових із Бельбека та їхніх родин?

Ю. М.: — Як для військової людини, я проблем великих не бачу. Чекаю на рішення свого керівництва. Як тільки буде вирішено питання нашого постійного базування, тоді буде головне питання — перевезти родини, зняти якесь житло, щоб вже діти пішли до садочка, старші діти щоб готувалися до здачі тестування — хто закінчує школу. Двох малюків вже влаштували до школи. Щоб можна було налагодити побут та соціальну сферу. А так, як для військовослужбовців — все чудово. Ми невибагливі.

Л. М.: — У нас в полку є люди, які народилися, виросли в Севастополі, у яких батьки там. У нас у дуже багатьох проблеми в родинах. У нашому полку є корінні росіяни. Вони народилися і виросли там. Просто коли Україна стала незалежною, вони перебували в Севастополі, і там залишилися і прийняли присягу українському народу. І вони прийняли рішення стояти за свою присягу до кінця. Приїхали сюди, на материкову Україну, у них тут нікого немає. В родинах дуже великі проблеми, включаючи прокляття з боку батьків. Дехто приїхав сюди в нікуди. Вони все залишили в Севастополі.Їм зараз дуже важко психологічно, тому що  телефонують рідні та друзі і тиснуть на них. І тому дуже важлива підтримка оточення, щоб люди розуміли, що вони сюди прихали для чогось, а не просто так.

Ю. М.: — Вони повірили командиру, і тому приїхали сюди. Тепер я не маю морального права не зробити для них так, щоб вони могли відчувати себе захищеними в соціальному плані, щоб вони мали роботу, якийсь нормальний прибуток. І щоб вони були потрібні своїй Батьківщині!

— Чи згуртувала ця ситуація полк? Чи стали ви ближчими один до одного?

Л. М.: — Так. Ці 260 осіб, сім’ї вартують зараз дуже багато. Це люди, які показали себе з найкращого боку, причому в дуже небезпечний і важкий період. Це достойні люди. Країна може пишатися такими людьми!

А насамкінець Юлій Мамчур зазначив: «Хочу висловити вдячність миколаївській землі за те, як нас ця земля прийняла. Велика вдячність громадянам міста Миколаєва. Я вважаю, що найкращого місця для розташування нашої частини в Україні немає. Думаю, керівництво держави ухвалить правильне, зважене рішення».

Фото надано автором