Про спадок Михайла Жука

«День» раніше писав про цього подвижника української справи («Віртуальна скарбниця Одещини» у №142 від 11 серпня 2010 р.). Моє спілкування з колекціонером переросло у зацікавлену розмову про круг проблем, якими у фокусі однієї особи нині переймається українська інтелігенція Одеси.

Передусім колекціонер, краєзнавець, заступник голови Одеського відділення Українського фонду культури, заслужений працівник культури України Тарас Максим’юк поділився враженнями про найкращі роботи ХVI Міжнародної фотовиставки «День»-2014, які цими днями представлені в Одеському літературному музеї:

— Це дуже потрібна для одеситів виставка у такому форматі за кількістю, розміром, художньою якістю і технічним виконанням фотокомпозицій, і головне — за змістом. Це дійсно подія. Також знаковим є той момент, що після проведення виставки у базовому для «Дня» місті Києві, Одеса стала наступним містом України, яке підтримало культурно-просвітницьку естафету «Дня».

— Ви докладаєте багато зусиль для популяризації власної україніки. Досить відоме видання серії листівок творів та світлин із вашої колекції...

— Свою колекцію я назвав «Тарасів дім» на честь мого «патрона» Тараса Шевченка, бо все, що включено до неї, так чи інакше виходить на цю постать — це й книжкові видання, живопис і графіка, світлини, листівки, народне мистецтво, документи. Видавати листівки я розпочав десь 2009 року, і на сьогодні видав близько сорока зразків. Мій підхід такий: видаю лише те, що є в моїй збірці, або до чого я особисто причетний. Як відзначила одна моя московська колега із кола колекціонерів, на просторі колишнього СРСР я єдиний, хто проводить подібну акцію. І надалі продовжуватиму, бо є з чим знайомити людей. Раніше я видавав по тисячі примірників, а сьогодні — до двохсот, і якщо вони розійдуться, то це вже буде раритет.

— Хто фінансує цей проект?

— Фінансую сам, зі своєї пенсіонерської тумбочки. Щось купують, щось дарую, як, наприклад, комплект із 11 листівок під час пам’ятної зустрічі в Одесі з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Особливий інтерес у пані Лариси викликали листівки з роботами Михайла Жука, зокрема стилізація «Біле й чорне», його «Автопортрет» та особливо три мініатюри: «Орхідея», «Квітка будяка» й «Жуки», виконані в 1920-ті роки.

— Михайло Жук — постать непересічна, цілісна і трагічна водночас. Як це буває, його швидко забули. До речі, цьогоріч минуло 60 років від дня смерті Михайла Івановича Жука. Коли ви особисто для себе відкрили феномен цього митця живопису?

— Це сталося завдяки знайомству з відомим одеським колекціонером Сергієм Зеноновичем Лущиком. Саме завдяки йому на початку 1960-х я захопився Михайлом Жуком. Тоді почав збирати його оригінальні твори і згодом придбав у сина художника панно «Біле і чорне» — одну з найвизначніших робіт Жука у стилі сецесії. Відтоді одне з моїх завдань по життю як українського колекціонера, сформованого саме в Одесі, — збирати подібні старожитності й поширювати українську культуру. Як колекціонер я розпочинав з античності. Тоді ж розпродав чи обміняв свою колекцію з античності Причорномор’я на україніку. Давно плекаю план створити комплексний музей «Тарасів дім», який включав би три музеї: «Одещина — Шевченкові», «Амвросій Ждаха та його творчість», а також «Пером і пензлем» — це Жук.

МИХАЙЛО ЖУК. ОРХІДЕЯ. 1920-ті рр.

Два місяці тому звернувся з проханням до голови Одеської обласної адміністрації Ігоря Палиці про надання території 400 квадратних метрів у колишньому Будинку студентів на Маразліївській вулиці — певний час там перебувала обласна «Просвіта». Це поряд з парком імені Тараса Шевченка, де Кобзареві встановлено відомий монумент. Кращого місця в Одесі годі шукати. Цей будинок, площею понад три тисячі квадратних метрів, нині використовує одна будівельна організація, яка взяла його на своє утримання. Потрібне відповідне рішення Одеської обласної ради, яка могла б передати необхідну для експозиції площу за символічну плату на довічне користування. Як тільки такий музей буде створено, я готовий подарувати свою колекцію місту.

— Ви автор безпрецедентного проекту — виставки однієї картини, і саме панно Михайла Жука «Біле і чорне» відповідає подібному формату. Як писалася ця одіссея сецесійного шедевра, яка із всеукраїнської перетворилася на міжконтинентальну?

— Тут я повторюю не сучасників, а лише Куїнджі, який 1880 року в Петербурзі виставив свою славнозвісну картину «Місячна ніч на Дніпрі». Вперше твір Михайла Жука я показав 1988 року в Одеському художньому музеї. А 1990-го ця виставка відбулася в Києві у літмузеї, і рік по тому, 1991-го, коли відзначалося 100-річчя від дня народження Павла Тичини, її представили в Музеї-заповіднику ім. М. Коцюбинського у Чернігові. Це знаменно, адже саме Михайло Коцюбинський був першим, хто бачив панно «Біле і чорне», на якому маємо перше портретне зображення Тичини. Цю подію Михайло Іванович занотував у своїх спогадах. Згодом цей проект знайшов продовження в Українському державному (нині Національному) художньому музеї образотворчого мистецтва. Під час відзначення 105-ї річниці від дня народження Тичини цей твір побував у музеї-квартирі Павла Тичини в Києві. 1999 року в Одесі відбувся IV Міжнародний з’їзд україністів, де ця картина експонувалася в бібліотеці ОНУ ім. І. Мечникова. А 2001 року з пропозицією представити цей твір на виставці «Український модернізм 1910 — 1930-х років» у Чикаго та Нью-Йорку до мене звернулися відомі колекціонери, зокрема, Дмитро Горбачов, на що я, звичайно, погодився. Після повернення в Україну на прохання тодішнього директора Національного художнього музею України Анатолія Мельника картину було розміщено в постійно діючій експозиції очолюваного ним закладу, що з різних причин тривало майже десять років. 2011 року я звернувся до Бориса Возницького відкрити виставку однієї картини у Львівській галереї мистецтв. Відкриття виставки за збігом обставин, містичним для мене, призначили на 16 вересня — день смерті Павла Тичини.

— Ви поставили за мету показати роботу Михайла Жука в усіх обласних центрах України?

— На сьогодні, крім Одеси та Києва, цей твір побачили вісім міст країни. Відбулися виставки в Луцьку, Рівному 2012 року, в Житомирському музеї космонавтики, що знаменно, адже Корольов пов’язаний також з Одесою. Потім були: Музей ім. М. Коцюбинського у Вінниці, літературний музей у Хмельницькому, а також Чернігівський художній музей, у якому якраз на той час відзначалася тридцята річниця. Минулого 2013 року картину було експоновано в «Мистецькому Арсеналі». Для мене було за честь показати твір «Біле і чорне» на подібній виставці світового масштабу «Велике і Величне», де було представлено тисячу мистецьких артефактів від Трипілля до сучасності. Потім картина фігурувала на виставці «Національна лінія модерну» в Національному художньому музеї в досить драматичний для України час, коли відбувався Майдан. Щоб потрапити на виставку, я проходив усі ці кордони. Правильно сказала вже під час відкриття подовженої виставки «Українська лінія модерну» в Харкові директор тамтешнього художнього музею Валентина Мізгіна, що це була виставка «на лінії фронту», бо за сто метрів від експозиції, розміщеної на другому поверсі Національного музею, горіли шини, було чути снайперські постріли та автоматні черги, гуркіт від ударів каміння... Харків’яни зробили унікальну виставку. Вони компактно в експозиції показали роботи, які були представлені на однойменній виставці у Києві. Зараз її функціонування перебуває на завершальній стадії, і я сподіваюся, що наступним містом, де я покажу панно Михайла Жука, буде Полтава.