Гарячі теми:

Прощальна хроніка від Олександра Клековкіна

29 вересня, 00:00

СУЧАСНИК. У Москвi вiдкрився театр «Сучасник» пiд кер. О. Єфремова. Першi постановки (1957) «Вiчно живi» i «В пошуках радостi» В. Розова. У подальшi роки театр ставить вистави «Два кольори» О. Зака i О. Кузнєцова (1959), «П’ять вечорiв» О. Володiна, «Четвертий» К. Сiмонова (1961), «Старша сестра» О. Володiна (1962), «Чудотворна» В. Тендрякова (1963), «За московським часом» Л. Зорiна (1962), «Голий король» Е. Шварца (1960), «У день весiлля» В. Розова (1964), «Завжди у продажу» В. Аксьонова (1965), «П’ята колона» Е. Хемiнгуея (1962), «Двоє на гойдалцi» Гiбсона (1962), «Сiрано де Бержерак» Е. Ростана (1964). «Сучасник» Олега Єфремова у театральному процесi 1960 рр. вiдкрив i вивiльнив актора на своїй сценi, примусивши глядачiв вдивлятися i ловити вiдтiнки вияву живої, а не театральної душi. Продовжуючи розвивати те, що заповiв К. С. Станiславський, «Сучасник» досяг не лише правди й простоти, але й щосекундної органiчностi сценiчного буття. Одним з перших театр здiйснив спробу переосмислити акторську технiку; приглушивши роль матерiалу в акторi, вiн висунув на перший план митця, людську особистiсть. Саме з «Сучасника» виникло на сценi 1960 рр. вiдкрито особистiсне начало, «несхованiсть» актора в образ. «Сучасник» дав нове спiлкування всерединi вистави, ансамбль, об’єднаний, зцементований iдеєю; вiн дав нове спiлкування iз глядачем (на основi довiри, сповiдальної i водночас iмпровiзацiйої манери гри). Вiн вiдродив в акторi дух студiйностi. Стверджуючи принцип «бiдного театру», «Сучасник» довiв винятковий потенцiал можливостей «голого актора на голому майданчику».

CRICOT-2. У Краковi створено театр «Cricot-2» пiд керiвництвом Тадеуша Кантора. В його театрi здiйснювалися вистави переважно за п’єсами Ст. I. Вiткевича або за власними сценарiями типу хеппенiнгу. Група виникла з ініціативи художників, тому й своєрідність театру виявляється в акцентуванні пластики.

СПАРТАК. 27 грудня перша постановка балету А. Хачатуряна

РЕКОРДИ СРСР . Цього року на сцені радянського театру йшли п’єси 1355 назв. Найпопулярнішим серед тогочасних драматургів був Віктор Розов, п’єса якого «В добрий час» була поставлена в 159 театрах 4065 разів. За Розовим йшли В. Пістоленко — «Любов Анни Березарк», О. Штейн — «Персональна справа», В. Гусєв — «Іван Рибаков», М. Погодін — «Кремлівські куранти». З класичних творів найбільшим успіхом користувалися п’єси «Вороги» і «Останні», «Єгор Буличов», «Міщани» О. М. Горького, а також п’єси О. Островського — «Не було ні гроша...», «Пізня любов» і «Без вини винуваті» (після Жовтня п’єси Горького видавалися 145 разів загальним тиражем 4 мільйони 727 тисяч; твори Шекспіра видавалися 222 рази загальним тиражем 2,5 млн.; твори Шіллера видавалися 90 разів загальним тиражем 1 млн.). У вищих навчальних театральних закладах СРСР 1956 року навчалося 4400 осіб. 1957

КІНЕЦЬ ГРИ. 3 квiтня вiдбулася перша постановка п’єси С. Беккета «Кiнець гри».

РОЖЕ ПЛАНШОН. Очолений французьким режисером Роже Планшоном «Театр де ля Сiте» — перший театр з постійною трупою у провінційному містечку, театр, iдейна програма якого має просвiтницько-виховний характер. Роже Планшон намагався поєднати у своїй творчостi опис доби i середовища (у дусi Антуана) з бiльш широкою iсторичною перспективою (у дусi iдей Пiскатора i Брехта), поєднував натуралiстичнi деталi зi стилiзацiєю. Вiн використовував прийоми народного театру — фарс, буфонаду, ексцентрику, технiку «вiдчуження» епiчного театру. «При всiй рiзноманiтностi його палiтри, — писав С. Юткевич, — i впливу на нього i Бертольта Брехта, i класичного китайського театру, i сучасного мюзик-холу, основними рисами його стилю можна вважати ... реалiзм, що спирається перш за все на проникнення у стиль автора». На вiдмiну вiд Жана Вiлара, який намагався перетворити театр на урочистий церемонiальний акт, керiвник Театру де ля Сiте Роже Планшон прагнув зробити свiй театр звичним елементом життя суспiльства. Планшон вiдродив демократичнi та побутовi традицiї французької сцени, що йдуть вiд Антуана. Режисерськi принципи Антуана вiн творчо застосував, поєднавши їх з новаторськими iдеями режисури 20-х рокiв (запозичивши iдеї Пiскатора i Брехта). У виставах Планшона превалюють умовнi i лаконiчнi декорацiї, водночас вiн надає великого значення i вiдтворенню середовища, фактiв, жестiв, створюючи конкретнi жанровi картини. Крупними мазками вiн малює суспiльство, що перебуває у станi глобальної iсторичної метаморфози. Тенденцiя поєднати точний опис середовища i доби з бiльш широкою iсторичною перспективою переводиться на мову сцени через iснування натуралiстичних деталей i загальної стилiзацiї. У пошуках гострої театральностi Планшон спирається на прийоми народного площадного театру.

ВЕСТСАЙДСЬКА ІСТОРІЯ. «Вестсайдська історія», мюзикл Л. Бернстайна.

ПАНІЧНИЙ ТЕАТР. Перша п’єса Фернандо Аррабаля «Триколiсний велосипед» поставлено в Iспанiї. П’єса закiнчилась скандалом: глядачi бились парасольками. З цього спектаклю почалась «навала» панічного театру Аррабаля. Згодом до творів Аррабаля зверталися Пітер Брук, Хорхе Лавеллі, Віктор Гарсіа. У 1973 році в колективному збірнику «Паніка» Аррабаль видрукував один зі своїх програмних маніфестів. Символом діонісійства є козлоногий бог Пан — бог плодоріддя і еротичної сили. Саме тому Аррабаль пропагує такі знижені жанри, як фарс, балаган, буфонаду, чорний гумор. У маніфесті «Людина панічна» Аррабаль писав:

Характеристика людини панічної:

— це порядна людина своєї доби;

— божевільний талант;

— ясний ентузіазм;

— різноманітні заняття як за часiв Ренесансу;

— відмова від ризикованих авантюр (приміром, вона, як правило, не накладає на себе руки);

— вона проводить критику процесу пізнання, розкриваючи його механізми;

— і перш за все: відмова від сили тяжіння.

Мистецтво жити людини панічної:

— любов до життя і обачність;

— культ щастя;

— ніжність, доброта, оскільки вони корисні і приємні;