Прощавай, Сербіє?

Наприкінці жовтня цього року в Римському університеті «Ла Сап’єнца» відбулася конференція під назвою: «Європейська ідентичність Сербії: майбутнє минулого». «Архітектурним» центром конференції була творчість видатного сербського письменника, філософа і лінгвіста доби Просвітництва Досітея Обрадовіча (1739—1811). Один із протагоністів сербського національного Відродження, реформатор мови і культури, Обрадовіч пропагував освіту як інтелектуальний захист проти турецького поневолення, виступав за заміну церковнослов’янської мови сербською, ініціював сербів до читання творів західноєвропейської літератури — він був її глибоким знавцем і перекладачем. Словом, європеїзатор тих часів.

Здавалось би: наукова зустріч — важлива, але одна з багатьох такого формату. А насправді — подія знакова, і не лише в академічному вимірі. Чому? По-перше, рівень підготовки. Конференція проходила під егідою найавторитетнішої академічної інституції країни: Академії дей Лінчей. У конференції були задіяні три факультети університету: наш факультет літератури й філософії, факультет гуманітарних наук, факультет політичних наук, ректори Римського та Бєлградського університетів, Посольство Сербії в Італії та Італії в Сербії, представники влад Італії, політичних та економічних інституцій обох країн.

А паралельно в Римі проходили Дні Культури України під назвою «Розповісти про Україну». Організовувала Римська мерія, Посольство України в Італії, ряд волонтерських організацій. Пройшов мистецький фестиваль «Гілка калини-2009», були нагороджені переможці Першого конкурсу української книги в Італії, відкрито Відділ української книги у бібліотеці Фламінія. Відбулася наукова конференція «Україна-Ватикан» за участі відомих українських філософів та релігієзнавців. Словом, зусиль і доброї волі — достатньо. Можна лише позитивно оцінити значні зусилля української діаспори, яка прагне в Італії, як і в інших країнах Європи, зберегти свою ідентичність і побудувати механізми культурної комунікації у відповідних контекстах. Однак без системного проектування цих процесів з боку самої зацікавленої держави будь-яке подібне зусилля обертається самодіяльністю. Вже не кажучи про те, що у всіх цих заходах навіть не йшлося саме про 20-ліття падіння Берлінського муру. А Україна була не лише об’єктом, а й суб’єктом цієї грандіозної трансформації європейської історії завдяки своїй твердій і послідовній опозиції радянському тоталітаризму впродовж десятиліть. А також і тому, що Помаранчева революція, на думку багатьох західних політологів, стала «другим падінням Берлінського муру» — цього разу на пострадянській території.

Користаючись нагодою Днів Культури України, ми в черговий раз вручили листа нашим владам з проханням розглянути питання про створення Українського культурного центру в Італії. Цей самий лист українські інституції в Італії та моя кафедра написали і послали до українських влад уже півтора роки тому: ще навесні 2008-го. А подібного попереднього листа ми надсилали чотири роки тому — навесні 2005 року. Досі не отримали жодної відповіді. Тим часом у лютому 2006 року вийшов навіть Указ Президента України про створення культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України... Через скільки наступних років треба буде звертатися з новим листом про те ж саме? І скільки часу доведеться чекати Не-відповіді? А це стосується питання, давно вирішеного для всіх без винятку країн Східної Європи. Ну хіба крім Білорусі... Зрозуміло, з яких причин.

Головне ж — це стосується питання, вирішення якого має бути одним із пріоритетів для країни, яка планує інтеграцію до ЄС: культурна присутність в Європі. Поставлені поряд ці дві події є достатньо невтішною для нас ілюстрацією реальної волі держав до євроінтеграції — або ж відсутності цієї волі.

А тепер повернімося до Сербії та до її голосу в процесі аналізу такого радикального розвороту історії, яким стало 9 листопада 1989 року, коли люди — хто думкою, хто книжками, хто роками протистояння, а хто молотками і кайлами — повалили символ трагічної і безперспективної тоталітарної системи.

На заключному етапі конференції відбувся круглий стіл: «1989—2009. Двадцятиліття після кінця історії: Сербія між Європейською Співдружністю та Росією». Чому «кінець історії», відомо: це оптимістична теза американського історика Фукуями, спростована всім подальшим ходом подій у Східній Європі. Серед різних учасників розмови були посол Німеччини, посол Швеції, посол Росії та посол Сербії. Так ось, сценографія цієї розмови — чудовий портрет ідентичностей відповідних країн. Посол Федеративної Республіки Німеччина, пан Міхаел Штайнер, казав те, що скрізь говорять офіційні представники Німеччини: вони загалом не проти інтеграції таких країн, як Сербія, до Європи, але питання складне, потребує часу і виважених рішень, з огляду, зокрема, на реакцію Росії. Посол Королівства Швеція, пан Андерс Б’юрнер, казав те, що скрізь говорять офіційні представники Швеції: без таких країн, як Сербія, Європа не може почуватися вивершеною, а інтеграція є в інтересах обох сторін, оскільки присутність в ЄС гарантує цим країнам зміцнення демократії та підвищення добробуту, а Європі — відсутність конфліктогенних реальностей на своїх кордонах. Посол Російської Федерації, пан Алєксєй Мєшков, казав те, що офіційні представники Росії говорять саме в Європі: чудово, що Сербія йде до Європи, попри її духовні зв’язки з Росією, адже Росія — теж європейська країна і має стратегічне партнерство з Європою. Відомо ж бо, що в самій Росії постановка питання є, часто, зовсім іншою. Цікаво й те, що всі присутні говорили про падіння Берлінського муру, крім представника Росії: звісно, яке ж відношення має Росія до Берлінського муру? Просто-таки ніякого. Також пролунала заспокійлива інформація щодо стану здоров’я президента Росії, який нещодавно, виступаючи перед Парламентом Сербії, запевнив, що в нього «немає алергії» на вступ до ЄС нових членів, уточнивши при цьому, що йдеться про країни Південно-Східної Європи1. Аби хтось не подумав про Україну. Бо на цьому якраз напрямку алергічні синдроми відбуваються часто.

Найцікавіше ж себе поводила посол Сербії, пані Санда Рашковіч-Івіч, молода елегантна жінка. Перш ніж виступити, вона сіла між послом Швеції та послом Росії, сказавши: бачте, Сербія себе чудово почуває між Європою, з одного боку, та Росією — з іншого. Але далі продовжила. Перше: нашими основними стратегічними партнерами, сказала вона, є Європа, Америка, Росія і Китай. Але нашим пріоритетом є Європа. У 2000 році в нашій країні перемогла демократична революція, яка дала змогу повалити диктатуру. Відтоді ми здійснюємо реформи, що дадуть нам змогу стати повноправним членом ЄС. Друге: сьогодні лише 3% населення виступає проти видачі військових злочинців Гаазькому трибуналу: така незначна цифра — це просто на рівні статистичної похибки. У 2008 році, незважаючи на ситуацію з Косовим, серби проголосували на президентських виборах за демократичного проєвропейського кандидата на підтвердження незмінності курсу країни. Третє: ми не хочемо ввійти в Європу непідготованими, через те цілеспрямовано працюємо над демократичною трансформацію нашої держави.

В цих кількох позірно простих тезах — велетенська не просто культурна чи політична, а — цивілізаційна революція, яка відбувається в останні роки з Сербією. ЦЕ ПЕРЕДФІНАЛЬНИЙ АКТ РОЗПАДУ ПОБУДОВАНОГО РОСІЄЮ СВІТУ. Втративши західних слов’ян, нині Росія втрачає слов’ян південних. В момент, коли більшість країн Східної Європи вже перебувають в ЄС, на цей шлях — після Болгарії — стає ще одна православна країна — Сербія, яка донедавна була найвідданішим алеатом Росії на Балканах.

Що ж відбулося з Сербією? І що таке була Сербія на початку 90-х?

Сербська легенда каже, що сербський прапор — це той же російський триколор, тільки перекинутий. Крах фіктивного соціалізму розморозив нефіктивні етнічні та релігійні конфлікти. Італійська «Ла Репуббліка» 4 лютого 1994 року надрукувала статтю священика і журналіста Джанні Баджет Боццо «Сербський сон Жириновського». В ній описувалася нова мапа світу, згідно з проектом російського «лібералдемократа». Йшлося про переділ європейських кордонів у світі, порізаному на більші й менші провінції двох «Священних імперій» — Російської та Німецької. Словом, друга Ялта: Рузвельта з Черчіллем вже не було, зате Сталін і далі ворушив вусами. Південний Тіроль від Італії відходив Австрії, Трієст ставав югославським. Від щедрот Росії Німеччина отримувала назад Кенігсберг, а також Богемію з Моравією, Австрію і Словенію та ще й цілу половину Польщі. Болгарія і Сербія «по-братськи» ділили між собою Македонію. Косову призначалася роль сербської колонії. На мапі Югославії олівець писав: «Геть ООН». Сербія і Росія ставали єдиним цілим — чим не унітарна держава? «Політична доля Росії розігрується в Сербії», писав Баджет Боццо.

Російський «лібералдемократ» даремно хвилювався щодо ООН: «блакитні каски» усунулися від подій на Балканах (до питання про певні форми колективної безпеки!). Переповідають, що на початку військових дій у Боснії-Герцеговині президент Мілошевіч по-своєму привітав солдатів ООН: він перед ними зарізав свиню. І сказав, що далі тут буде так і з людьми, а ви не втручайтеся. Адже сербських солдатів саме на свинях учили вбивати мусульман: коліном у спину і ножем по горлу — такі провадились військові навчання. Доблесні солдати ООН — це були голландці — і не втручалися: спершу вони демілітаризували ввірені їм зони, іншими словами — знезброїли мусульман. А потім позамикалися і з вікон своїх офісів дивилися, як не менш доблесні серби нищать мирне населення. Зрештою, ООН тоді не оснастив своїх вояків ані відповідними військовими засобами, ані дав їм права діяти2.

Бісмарк казав свого часу, що Балкани творять більше історії, ніж спроможні її використати. Те, що трапилося на Балканах в 90-х роках, дослідники називають «балканською ніччю»3. Але в цілому ситуація була подібна до пострадянської — включно з позицією Заходу, який, побоюючись деструктивних наслідків розвалу екс-Югославії, спершу підтримував Сербію та Мілошевіча (а чи ж Буш-старший не говорив у Києві: ні-ні, тільки не незалежність?!). Європу страхало також і евентуальне об’єднання Німеччини. Але процес було вже неможливо спинити. Світ святкував закінчення холодної війни. «Ода радості» Бетховена вже прозвучала біля Бранденбурзьких воріт на руїнах Муру. Як і країни решти європейського Сходу та колишні республіки СРСР, балканські народи теж мріяли про демократію.

Але Сербія — балканська міні-Росія — мріяла про побудову «Великої Сербії», так само, як Росія взялася відбудовувати «Велику Росію». У Сербії були свої Сараєво і Косове, як у Росії — своя Чеченія, Придністров’я і Осетія з Абхазією. Ідеологами «Великої Сербії» були «залізний Слобо» — Слободан Мілошевіч, а поряд із ним — «поет» і «психіатр» та за сумісництвом «сараєвський кат», «боснійський м’ясник» чи ж і просто «слов’янський Бен Ладен» — Радован Караджіч, а також їхній сподвижник Ратко Младіч, що керував сербськими ексадронами смерті. Навіть риторика була настругана з російського лекала. Мілошевіч, як і російські керівники, проголошував, що Сербія не веде військових дій, більш того — займається нічим іншим, як виключно мирним врегулюванням криз. Концтаборів, звичайно, теж не було, все західна пропаганда вигадала, а сербська армія натомість боролася з албанським тероризмом, поки НАТО здійснювала злочинний напад... І що його, Мілошевіча, обов’язок — захищати права сербських громадян, де б вони не знаходились. А місцезнаходження сербів було скрізь, адже «де є один серб, там є Сербія»...

У рік краху Радянського Союзу — 1991 року — Словенія та Хорватія проголосили незалежність. 5 березня 1992 року парламент Республіки Боснія-Герцеговина також проголосив незалежність на основі референдуму. На що Караджіч попередив законного боснійського президента Алію Ізетбеговіча: незалежність призведе до «зникнення мусульман» у республіці. Чеченська модель.

Так почалася «балканська ніч», що дала зворотний хід європейській історії після Нюрнберга, скасувала повоєнні європейські цінності демократії, миру, поваги між народами, непорушності кордонів. І отруйні випари цієї «балканської ночі» зазміїлися саме над православним казаном. Сербія, як і Росія, протиставила слов’ян — Європі і західній цивілізації в цілому, а православ’я — решті християнського світу. Міфи і жорстокість — і зеро реалізму. Один із сербських публіцистів писав: «Лише об’єднані у великому і могутньому культурному, економічному, політичному та військовому союзі православних народів ми зможемо захиститися від небезпеки ліберального капіталізму англо-американського походження та іудейсько-протестантського кореня»4. Колись червоні прапори набули коричневого відтінку. Почалася ера конфліктів, які французький історик Жан Даніель слушно назвав «слов’янсько-сталінським варварством»5.

Сараєво — місто, що віддавна було місцем релігійного поклоніння православних, мусульман, католиків, євреїв, протестантів, — стало балканською Гернікою. Караджіч за допомогою Бєлграда організував облогу Сараєва, що тривала майже чотири роки: з квітня 1992-го по листопад 1995 року. Впродовж цих 44 місяців загинуло від 12 до 14 тисяч людей, з них — півтори тисячі дітей. В місті не було електрики, води, їжі. «Захисники православ’я» — боснійські серби (а серед них були й росіяни), артилеристи і снайпери — облягли по периметру місто. Методично розстрілювали мешканців, які виходили на пошуки води і їжі (зокрема, і сербів, і хорватів, що не встигли покинути Сараєва — так і в Грозному стріляли по росіянах). І так само методично перетворювали на руїни старовинне місто. Як федерали — Грозний. «Місто палає, мов груба брила ладану», — так софістиковано описував у поетичних екзерсисах свої військові діяння «поет» Караджіч. Опис звитяжних діянь російського «миротворця» можна також прочитати у творах Едуарда Лімонова: не випадково на стягах його партії нацболів — серп і молот у формі свастики. Зрештою, логічна емблема. Загалом по всій території Боснії-Герцеговини число жертв сягло 200 тисяч чоловік — згадаймо число жертв чеченського геноциду.

Пам’ятаю сцену: 6 лютого 1995 року. Серби влучають бомбою в стихійний ринок Сараєва. 28 мертвих, 200 поранених — матері, старі, що вийшли на пошук харчів. Якась молода жінка розповідала: принесла додому в сумці одірвану руку. А стара жінка сиділа серед рознесених на шматки тіл і виливала з черевика кров. Сил людських не ставало дивитися на шляхетні риси цих горян: це були іконописні страдницькі лиця людей в облозі доісторичних варварів.

11 липня 1995 року. Боснійське містечко Сребреніца, яке ООН оголосила «зоною безпеки», зайняли боснійські серби. Назва міста означає «срібна шахта»: ця «срібна шахта» стала кривавою ямою. Почалися масові вбивства — найжорстокіша етнічна чистка в Європі після закінчення Другої світової війни. Було вбито майже 8 тисяч мирних жителів — хлопчиків і чоловіків віком до 65 років. Їх змушували копати могили одне одному. А матерів, дружин, сестер прив’язували, аби вони дивилися на смерть їхніх рідних. 30 тисяч жінок і дітей було депортовано. Людей конвоювали бронетранспортери ООН, усередині яких сиділи серби. Загалом на сьогодні у Сребреніці знайдено більше 70 місць масових поховань, але пошуки продовжуються. Американські гелікоптери фотографують землю, що стала колективною могилою тисяч людей. Британський «археолог» балканського кошмару згадує, здригаючись, як розгрібав розколоті черепи впереміж із дитячими іграшками. На кістках цих понівечених життів 2003 року постав меморіальний центр «Поточари», який інавгурував президент Клінтон.

А етнічні згвалтування? Мова йде про 20 тисяч жінок, але точних цифр не знає ніхто. Загнаних у спеціальні табори жінок і дівчаток віддавали на поталу солдатам, — не забуваймо, «захисникам православ’я», що мали намір примножити кількість носіїв сербської ідентичності. Жінок не випускали з табору на час вагітності. Скільки дівчаток повісилось по виході з таборів — те знають лише дерева в похмурих балканських лісах. А хто родив — залишались ці діти тінями бродити серед людей: діти злочину, діти насилля. Згвалтовані жінки в боснійському суспільстві (як і в чеченському!) ставали ізгоями, а влади країни не визнали їх жертвами війни. 2006 року на Берлінському фестивалі здобув «Золотого Ведмедя» фільм молодої боснійської режисерки Ясміли Жбаніч «Грбавіца» (Грбавіца — назва району в місті Сараєво). Боснійка Есма, головна героїня фільму, була серед жінок, згвалтованих сербськими четниками. Своїй дочці Есма вигадує легенду про батька — героїчного боснійського партизана. І розповість своїй дитині правду лише тоді, коли 12-річна дівчинка спрямує на матір пістолет у розпачливому бажанні дізнатися про своє походження...

Не тільки Боснія, а й Косове — з усіма наслідками цієї ситуації до сьогодні. Косове проголосило незалежність 17 лютого 2008 року. Росія — як Росія: пригрозила військовим втручанням. Тодішній президент Путін, у своїй звично вишуканій дипломатичній манері прорік: «В конечном итоге, это палка о двух концах, и вторая палка треснет их по башке когда-нибудь»6. Але недавнє проголошення незалежності — результат майже двадцятилітньої драми, відколи у вересні 1990 року вступила в дію нова Конституція Сербії, що позбавила автономії національні краї. У Косові було ліквідовано парламент, припинена робота засобів інформації албанською мовою, мова була заборонена також у школах та університетах, албанці були звільнені з державних структур. Почалася депортація мирного населення — хвилі біженців сягли 800 тисяч! Етнічний конфлікт розігрівався не лише анахронічними, а вже просто атавістичними аспектами сербського реваншизму. Адже Мілошевіч пояснював необхідність знищення боснійців та косоварів подіями глибочезної давнини: османським завоюванням Константинополя, мусульманською окупацією Балкан. Коріння етнічної зненависті до мусульман виправдовувалося поразкою в битві з турецькою армією під Косовим у 1389 році, — поразкою, що знаменувала втрату незалежності Сербської держави. Свого часу американська письменниця і журналістка Сюзан Зонтаг, яка тривалий період жила в Боснії під час війни, запитувала: чому подібних речей не відбувається в Європі, чому, скажімо, Франція не йде війною на Великобританію за Жанну д’Арк? Та тому, відповідала, що Франція є Європа, а «вони», тобто серби, — ні7. В Європі історичний час спрямований уперед. УВ Не-Європі він постійно повертається назад, застрягає в пастці минулого. Італійський письменник Карло Леві писав, що в Росії майбутнє має «старе серце»8. І хоча в цій формулі відчувається традиційне для лівих західноєвропейських інтелектуалів замилування Росією, є в ній також і велика правда: нерозв’язаність минулого часто робить нежиттєвим, калічним, а то й неможливим майбутнє.

1 http://www.rian.ru/politics/20091020/ 189827988.html.

2 У 2008 році суд у Нідерландах почав слухання справи, яку подали родичі боснійських мусульман, вбитих у 1995 у місті Сребреніца, вимагаючи компенсації від ООН та голландського уряду, чиї війська не забезпечили в Сребреніці охорону місцевому населенню (Донський: Українці у Боснії були кращими: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/indepth/story/2008/06/080619_bosnia_ukr_oh.shtml.

3 F. Strazzari. Notte balcanica. Guerre, crimine, stati falliti alle soglie dell’Europa. — Bologna: Il Mulino, 2008.

4 Цит. зі статті: G. Lerner. Le parole avvelenate della Serbia in TV // La Repubblica. — 19.04.1999.

5 J. Daniel. Il problema e sempre un Аltro // La Repubblica. — 20.04.1999.

6 Путин о Косове: это палка о двух концах, когда-нибудь она «треснет их по башке» // УНИАН. — 23.02.2007, http://www.unian.net/rus/news/news-237766.html; http://www.newsru.com/russia/22feb2008/kosoput.html.

7 S. Sontag. Ricordando Sarajevo //La Repubblica. — 19.04.1999.

8 C. Levi. Il futuro ha un cuore antico: Viaggio nell’Unione Sovietica. — Torino: Einaudi, 1956.