П’ЯТЬ ТИСЯЧ ГЕКТАРIВ
Брат узяв землю. Властиво, купив. Під далеким від Черкащини Маріуполем. Весь наш шполянський рід кинув галузки вусібіч по Україні: Валерій раніш вивчився в Донецькому автодорожньому інституті, а після війська вдягнувся у міліцейський стрій. Зараз йому до служивої пенсії — 6 років.
До речі, вкотре почувши від якогось хохльонка-недійшливця патякання про продажництво чи заздрісництво українців, він завжди перебиває:
— У моєму роду такого немає. А в твоєму? З твого роду хтось когось продав, понадкушував яблука чи доклав на сусіда?
А почувши заперечну відповідь:
— Твій, мій роди — це і є наш народ, між іншим. Не бреши на мене.
Валерієвий батько — Микола Павлович Шемет — ще в шiстдесяті-сiмдесяті, очоливши комунальну службу в Надточаївці, пов’язався з агропостачами та оптовими базами в Москві й Прибалтиці. На той час це був вищий пілотаж підприємливості. З огляду на всуціль міноване заборонами для колгоспів законодавче поле — сталкерство.
Селяни могли задешево купувати лісоматеріали, шифер, труби тощо, заспішили будуватися.
Досадуючи на розкислі після дощів вулиці та завулки села, яке для шляхових служб району було не в очу через загумінковість, Микола Павлович одного літа зорганізував бригаду мостівників, навозив з Хлистунівського кар’єру каменю, мучки, і до осені дві центральні дороги в селі стали, по-шполянськи кажучи, сошею.
Селяни полюбляли кинути:
— Атож. Простелив. До себе та до тещі.
Якщо відкинути поважніші пояснення, то так воно і було.
Він роздирав для односельців і для нас, його родичів по інших селах та містечках, лаштунки колгоспівської заневоленості, майже кріпацького під’яремства. Три базарові поїздки в Білорусь з волоськими горіхами давали більше, ніж річне годування десятка свиней та п’яти бичків укупі.
А скільки в небезпечні для політичних розмов роки кипіло в наших хатах балачок про те, про що не вільно було. Пам’ятаю, в одному застіллі Микола Павлович, як тигр, боронив від дядьків- ретрансляйчуків кремлівського офіціозу та мінорних переспівів кукурудзяного хліба Микиту Хрущова. Суперечка сягала горішнього щабля.
— Підожди, — гукав опонент, — дай скажу, а то забуду.
— Тобі не тре’ про таке пам’ятать! — одрубав Шемет і в лексичному алюрі насміху й резону доказував облудність брежневської пропаганди.
Щирий, подільшливий, життєлюб, кмітливець, дотепник, згусток сангвінічного темпераменту — він шанував рід як вищий вияв людської солідарності та взаємовиручки і справами свого життя скріпив його, залишивши після себе недонаповнену чашу заможності та майже озвучений в кожному з нас голос крові.
Ми їдемо з Валерієм його легковиком з Києва. На задньому сидінні заснули підлітки — його син Микола та мій хрещеник Рома. Обговорюємо статтю Богдана Тодорова, подану «Вечірнім Києвом». В ній про хосенову пожваву американців щодо майже дармових українських чорноземів. Говоримо про виставку Агро- 2000, яка недавно розгорнулася була в Чубинському. Про ціни на сільськогосподарську машинерію. Вони для власника двадцятигектарного поля, — ось як у Валерія, — страхітливі. Соняшниково-кукурудзяна сівалка, скажімо, вироблена в Україні, але наполовину з югославських складників коштує біля ста тисяч гривень. Простий деркач для вівса — чотири з половиною тисячі. Дискові борони шестиметрового засягу — від двадцяти до тридцяти восьми тисяч. Електродоїлка для однієї корови — 1300 гривень.
Ясно, що американцеві загніздитися на двохстах, а то й двох тисячах гектарів у середній чи південній Україні, що в долоні плеснути. Згадуємо шведський «Чумак», який підгорнув під себе — чулись-мо — понад сто тисяч гектарів надчорноморських полів.
— Знаєш, слово «транс-націонали» асоціюється у мене з «трансциденталами». Перекотиполе по світах, — говорить Валерій.
— Ох, брате, брате, в них до смутку грошей, — нагадую йому Ліниним рядком.
— Нічого. Хай поповзають попід кожною яблунькою чи грушею в садку.
Поміркувавши, сходимось до того, що десь третина земель залишиться під українцями, частиною цією будуть незбанкрутілі, вдало реформовані крупні господарства, а частиною «комарики- дзюбрики», як-от ми з Валерієм на наших (чи своїх?) 20—50 гектарах у разі, якщо опануємо новаційне садівництво, також овочівництво чи навіть вирощування лікарських трав.
Валерієві не бракне азарту в господарюванні. Всі роки, відколи він замешкав в підмісті Маріуполя, на своїх присадибних 0.12 га видбав у два заходи редиску, а затим помідори — все з-під плівки, — що приносило йому з міського базару 3—5 тис. доларів. Але то було, та загуло.
— Для того, щоб мати той же прибуток, — ділиться він зі мною, — сьогодні я повинен порать у такий самий спосіб вдесятеро більшу площу. Ясно, що в позаслужбові години та вихідні не встигатиму.
Аж тут президентський Указ про реформування АПК. Брат не вагавсь. Прикупив чотири земельні паї і кріпко шкодує за п’ятим, за яким послав жінчиного брата, а того випередили греки.
— Вирішальні повороти завжди треба проходити самому, — його висновок.
Винесену в натурі землю він переходив-перемацав і зараз в нашій безкінечній бесіді ми ладикуємо для неї і два гектари овочів під плівку, і п’ять гектарів баштану, і десять озимини, і два випасу, а разом з бережною того випасу буде втричі більше. При цьому беремо до уваги наявність (а, радше, прикру відсутність техніки), мобілізаційні можливості рідні, порівняно дешевих найманих працівників з Маріуполя, Валерієві досвід та ділові зв’язки і раз за разом оглядаємося на американців, що вже сіли над Гудзоном і ноги звісили, назираючи сам собі латочку квітучої зелені в українській розкішній пелені.
Сильно нас цікавить, — і в два голоси переймаємося — виробництво твердих сирів. Спеціальна й делікатна штука, а щонайважливіше — істотно рентабельна. І якраз та виробнича ніша, — праця, що в творчість перейшла: варіації з рецептурою, зі своїми відчуттям та інтуїцією, винаходами й підходами, а на колір і смак не кожному так, отже, завжди буде свій покупець, — з якої нас не сколупнуть жодні транснаціональні троглодити, ба, навіть свої «Галактони» та «Юрії».
— Та’, подайте бутилку з водою, — чи прокинувся, чи не спав Миколка і термоснув батька за плече.
Маркова українська за такою ж напругою родинного заповзятливства, спрагою вберегтися і вижити, як і наше фермерство.
Дванадцятирічний маріуполець звертається до своїх батьків на «ви», як і Рома до своїх, як і мій син до мене.
Далі говоримо про інформаційний голод, який гостро чуємо. Фермерську газету «Час» (з редактором В. Присяжнюком, що жертовно працював на ідею), котра якнайповніше відповідала запитам нових господарів, підоплечили «не так тії вороги, як добрі люди»; «Сільський час» ніяк не виборсається з літературницьких та етнографічних надмірностей. «Фермерський вісник» — ловка газета, проте локалізована географічно та чотирма сторіночками, «Сільські вісті» — то, вслід за Довженком кажучи: «Обуха батогом не переб’єш, Іване!»
Актуалізовану і своєчасну інформацію можна почерпнути із тижневика «Бізнес», але там вона йде окремим наголосом до сегменту ринку, і за актами, фактами й числами, як для трейдерів: ті купують та продають ешелонами й танкерами. Дніпропетровські «Новости АПК» малися б бути на столі в кожного фермера, але глобалізація тем і власне ціна на одне число часопису — 150 грн. — унеможливлюють.
«Галицькі контракти» через велике вряди-годи зронять слово про аграрні проблеми й можливості. До речі, мова «Бізнесу» та прайсів обидвох цих тижневиків за відсутністю вибору — експансійна, переможнорелятивна щодо Закону та Конституції і те, що в світі давно було б потрактовано як порушення прав людини, тут поясниться прикрим непорозумінням, тимчасовою неврегульованістю, невиробленістю термінології, браком запитів, гендельською традицією тощо.
— В Донецьку недавно з’явилась нова газета для фермерів, — згадав Валерій. — «Фермерскоє хазяйство» називається. За тим, що пише, то нічого так. Тільки ж знову: або російською, або ніякою.
— Читав, — відповідаю, — вгадується, що за газетою грубі гроші і схоже, що великий прайс для фермерів, про який ми з тобою мріємо, вже на осінь видаватимуть саме вони.
Узгодили між собою, що журнали «Новини агротехніки» (аналітичні матеріали Миколи Дивака з «Новин...» неперевершені!), «Пропозицію», тижневик «Галицькі контракти» з усіма додатками, газети «День», «Сільський час», «Урядовий кур’єр», «Народну газету» передплатимо обов’язково.
— А «Фермерское хозайство» лише в україномовній редакції.
— Якої поки що немає.
— А на ніц і суду ніц...
— Кажуть же так на півночі.
— Та’, ви казали, що оранка буде на мені, — Миколці кисло сидіть осторонь розмови, — що «детешка» будет на мені.
«Детешка» — трактор, придбаний недавно Шеметами.
Миколка як дві краплі води схожий на свого покійного діда — і порухом, і покивом, і поворотом, а вже й голосом, що наливається оксамитом.
Вміє кермувати машиною, трактором, заплив був човенцем 15 км від берега в Озівське море, щоб вивудить крупнішої сули. Акумулятивний, енергійний, непоступливий, дражливий на будь-які дошкулини своєму гонорцеві.
Бувало, заїду в Надточаївку, заохочую родаків брати землю, усамостійнюватися, кидати гарувати на ту дідьківську пельку — колгосп.
— Ох, щоб це був живий Микола, — скрушно хитають головою в одній хаті.
— Щоб це був Микола, — зітхнуть у другій.
Наш гостинець з Києва повернув на 29 Моринських закрутів. Скоро домівка. Напівобертаюсь і запитую:
— Колю, батько має поки що двадцять гектарів землі. А скільки матимеш ти?
— П’ять тисяч! — прозвучало безапеляційно із хлопчаківським викликом.
Валерій засміявся.
— Не смійсь, — кажу. — Пригадуєш, як твій батько говорив: «Ви тільки піддайте, а донести — то донесу хоч і до Черкас».
— Отож, — згоджується брат, — ми їм, як грунт подій майбутніх, вирішальних...
— Майбутнє тут! — перебиваю його. — П’ять тисяч гектарів — що? Ми не замахнулися б, якби був живий Микола Павлович? Валерій і я глянули один на одного. А потім, як по команді, оглянулись на хлопця.
На нас пильно дивились Миколчині дідові Миколині очі.
— П’ять тисяч гектарів, — повторив з невластивими для його віку рішучістю й притиском, — чи, може, американцям оддасте?
с. Шевченкова Керелівка,
Черкаська обл.
