Радзивіллівські ясени і тополі пішли... на дрова

«Радзивіллівська дорога... «Олицький тунель»... Хто не встиг побачити, вже і не побачить ніколи. Знищили... Болить!» — такі переважно враження переповнюють нині соцмережі, бо природне диво  — дерева, які зрослися кронами і утворили своєрідний тунель,       — бачили й оцінили свого часу багато людей. Якщо їхати з Києва на Луцьк, то недалеко за початком Волинської області, на так званому цуманському перехресті, убік відходить дорога. Не широка, безлюдна, бо навколо — ліс і поля.

Але це і є знаменита радзивіллівська трилінка — шлях, який незадовго по початку Другої світової війни проклав Януш Радзивілл, останній із власників Олицького замку — однієї з резиденцій відомого в історії шляхетного княжого роду. Олицькі Радзивілли були добрими господарями, а у своїх підданих залишили переважно добрі згадки. Принаймні коли вже 20 вересня 1939 року органи НКВС заарештували Януша разом із сином Едмундом, а наступного дня організували «народний суд» в Олиці, на який зігнали людей з сіл та фільварку, то більшість людей проголосували за звільнення князя і його родини. Їх, звісно, вже не відпустили, але це інша історія. У 1937—1938 роках Радзивілл проклав тракт з Олики через Залісоче в бік Цумані. Виклали дорогу бетонними шестигранниками, так званою трилінкою (дорожнє покриття, яке інженер Владислав Трилінський (звідси й «трилінка») запатентував 1935 року). Навіть сьогодні ця олицька трилінка, покладена понад 80 років тому, в непоганому стані, хоча, звісно, трохи постраждала від часу. Князь не встиг довести тракт до цуманського перехрестя, два кілометри дороги викладено бруківкою іншого типу, і вже не раз її покривали асфальтом. А трилінка все ж як стояла, так і стоїть.

Десь чверть століття тому її почали ремонтувати. Тобто почали знімати і покривати дорогу асфальтом. Напевне, зняли б усю трилінку, але той процес тоді вчасно зупинили. Бо ця дорога є не просто історичним трактом, це важлива історична пам’ятка, туристична принада. Якщо і реставрувати дорогу, то лише трилінкою.

Тому, власне, і збурилися зараз люди, що після того, як над трилінкою знищили майже геть-чисто всі дерева, старі й не зовсім, чи не постане тема «аварійної дороги»?! Торік депутати Волинської обласної ради ухвалили обласну програму відродження історико-архітектурної спадщини селища Олика на 2019—2024 роки. Як повідомила краєзнавець з Олики Валентина ХАРКОВЛЮК, у планах було повне відновлення трилінки і використання її як туристичної атракції: «Передбачалось обмеження руху важкого транспорту, відновлення старого тротуару та облаштування об’їзної дороги».

А тепер дерева, які на початку тракту утворили природний тунель, зрізали...

Вражені не лише місцеві. Катерина ТЕЛІПСЬКА, начальниця управління туризму та промоції міста Луцької міської ради, каже: «Я шокована! Менш ніж рік тому привозили туди журналістів — і українських, й іноземних — у межах престуру. Вони там фотографувались і писали у своїх репортажах про цей тунель... Як не мудро...». Дорога ця належить до території Дідичівської сільської ради. Її голова Галина РОМАНОВА в коментарі «Дню» зазначила, що не раз її повідомляли люди про аварійні дерева на цій дорозі: «Як перед залісочівською директоркою за метр від машини впало дерево, то що вона передумала, чекаючи, поки приїдуть чоловіки і приймуть його?..» Галина Павлівна каже, що рішення про зрізання дерев над трилінкою ухвалювали в ОДА. Комісія, яка тут мала здійснювати аналіз стану дерев, її начебто до себе не кликала. «Мені сказали знайти квартиру для дорожників, і все», — ділиться голова.

Думаю, ОДА все ж ухвалювала рішення за чиїмось зверненням. Громада, певно, мусила знати про такі масштабні роботи на своїй території. Бо якщо зрізали геть трухляві дерева, а вони були, то чи можна там було щось врятувати, підсадити натомість зрізаного?.. Місцеві жителі розказали мені, як «різуни» продавали деревину на дрова. А були, кажуть, і доволі непогані стовбури. Деревину вивозили великими машинами. Людей, у принципі, ніхто до відома не ставив, куди везуть, хто на тому заробить, що з того отримає громада. Або інформації було занадто мало. Тому, вважаю, і кривотлумачення, і пересуди зараз навколо зрізаних дерев.

Знищений назавжди природний тунель, який за своєю привабливістю конкурував із більш відомим «тунелем кохання» у Клевані, де його зробили туристичною атракцією, доглядають дерева, що старіють, і грошики на тому заробляють. Найбільше, що мене вразило в цій історії, — це навіть не бездушність, я б сказала, у наведенні порядку на тракті. Вразили настрої людей, які казали: «Тут, на місці, нема до кого звертатися. Це нікому не потрібно, ніхто нас слухати не буде. Треба якось полякам дати знати, що можуть тепер і трилінку знищити. Поляки реставрують костел в Олиці, приглядаються до замку Радзивіллів, може, їм не буде байдужою і доля історичної дороги?..»