Рамаяна, що живе у Львові
У «столиці» Західної України — музейний бум
Мода — річ майже наказового порядку. І коли у ХVII столітті в Європі кожен порядний господар почав будувати у своєму замку китайський палац, то це вона так розпорядилася, такими були її віяння. А кому хочеться виглядати відсталим і темним? Не могли палац збудувати, то хоч кімнатку організовували, хоч характерний місток зводили…Так і власники Золочівського замку, в палацовому описі, що докладно кожним власником укладався, в 1768 році одну з екзотичних споруд так і назвали — Китайський палац. І хоч за часів свого існування будова зазнала численних руйнувань, наші сучасники прийшли до висновку, що варто палац реставрувати, адже в Європі таких палаців по пальцях можна перерахувати, не більше трьох, а на теренах України — немає взагалі. Зрештою, реставрація ведеться на території усього Золочівського замку, що є одним із найяскравіших зразків фортифікаційного мистецтва кінця ХVI — початку ХVII ст. Тут збереглася неоголландська система оборони бастіонного типу, незважаючи на те, що з 1870 р. у Золочівському замку влаштовується в’язниця, що існує тут аж до 1954-го, — самі розумієте, яка замкові була завдана руйнація та як складно його оновити.
Під час існування в замку в’язниці, в Китайському палаці була пральня, лазня, а в ротонді — капличка для в’язнів. На куполі ротонди відповідно стояв хрест. Очевидно, через це виникло припущення, що це капличка, збудована Яном III Собеським на честь перемоги над Віднем, яке повторювали численні дослідники. І лише коли замок передали на реставрацію, до палацу повернулася колишня назва.
На жаль, не знайшли дослідники документальних даних про час побудови Китайського палацу, не зберегла історія також ім’я його архітектора. У рельєфах над дверима другого поверху ротонди є зображення родинного герба Собеських «Яніна» та королівської корони. Отже, можна припустити, що палац збудований ще при Янові Собеському, який розбив довкола палацу ще й Східний парк.
П’ятнадцять років тривала реставрація Китайського палацу, припала вона на складні часи державної побудови, браку грошей і ставлення до культури, як до бідної сироти. Тому так зі скрипом справа й просувалася, і якби не спонсори, не було б урочистого відкриття Китайського палацу, що відбулося нещодавно. «Львівська пивоварня» перерахувала 100 тисяч гривень. Польський фонд Лянцкоронського дав кошти на геть усі вітрини. А народний депутат Петро Писарчук своїм коштом зробив у палаці опалення, підлоги, міст і ще дещо загальною вартістю близько трьох мільйонів гривень. Шкода, що до Дня музеїв не встигли, та й у день урочистостей, поки чекали гостей, останню сходинку на вході до палацу будівельники ладнали. У нас же як завжди — аврал, гроші виділяються в останні дні, до речі, щоб завершити палац, потрібно ще не менш як 350 тисяч гривень. Наразі не виплачена зарплата людям, які працювали на реставрації споруди. Директор Львівської картинної галереї Михайло Возницький щиро признався, що практично реставрація палацу відбувалася найпотужніше два останні місяці, зроблено було найбільше, тому й довелося музейним працівникам, які замислили в палаці створити відділення східних культур Львівської картинної галереї, мало не добами працювати над експозицією.
Звичайно, може виникнути запитання: хіба на Львівщині назбирається стільки цікавих зразків східного мистецтва? Самі галерейники були деякий час у задумі. А потім кинулися за допомогою до інших львівських музеїв, на свій подив почали отримувати подарунки від послів східних держав. От і сьогодні чекає в Міністерстві закордонних справ величезна посилка від арабів, лише за розмитнення якої заплатила галерея шість тисяч гривень. Возницький навіть не знає, що там є. Однак надіється, що щось коштовне, як, приміром, дарунок індонезійського посла «Історія Рамаяни Махабхарати» — різьблене дерев’яне панно, яке привезли з Балі. Біля панно кожен захоплено присвистував або розкривав рота: і як так можна різати дерево, щоб Рамаяна перед глядачем поставала в кілька шарів?! І посол Індії доклався до експозиції музею. Ось тепер і арабський дарунок на черзі.
Однак не лише східне мистецтво є нині в Китайському палаці, представленим є і вплив Сходу на Україну, що, до речі, завжди має й зворотний напрям процесу.
— Ми стоїмо на кордоні між Заходом і Сходом, це варто пам’ятати, й тому вважали за потрібне показати, — сказав Михайло Возницький, — кілька знаменитих осіб, які зробили свій внесок у взаємопроникнення культур. Наразі називаємо п’ятеро людей — Роксолану, Михаїла Боїма, якого імператор Мін послав за допомогою, коли манджури напали на Китай, Вацлава Жевуського, якого араби вважали еміром (він будував там школи й лікарні), Юрія Кульчицького, який відкрив першу кав’ярню в Європі, і Василя Ярошинського — сліпого письменника-самородка, який досліджував маловідомий для європейців фольклор, знав 20 мов, кілька років жив у Японії. До речі, доля цієї виключної особистості особливо хвилює. Вже в немолодому віці він повернувся на Батьківщину, однак нічого кращого, крім учительства в ПТУ, йому радянська влада не довірила. Свій багатющий архів Ярошинський заповів Українському товариству сліпих. Після його смерті ці архіви склали в три вантажівки, вивезли в ліс і спалили… Думаю, нам вдасться продовжити цей список пошанування та пам’яті.
Взагалі, цей рік для музейників Львівщини є на диво вдалим. Невдовзі картинна галерея починає працювати над експозицією музею в селі Руда, неподалік Стрия, де районна адміністрація самотужки відремонтувала приміщення лікарні, тепер тут буде музей Івана Виговського. За деякими даними, саме в цьому селі у склепі церкви Воздвиження й похований Виговський, що в 1657 році на Корсунській раді остаточно був затверджений гетьманом, вважав, що Україна не має нікому підпорядкуватися й жити з усіма сусідами в мирі.
А ще один музей будується в Брюховичах, у кількох кілометрах від Львова. І будує його вісімдесятирічний Михайло Дзиндра, щоб було де розташувати власні роботи. Вже немолодою людиною він повернувся з Канади в Україну. Для свого переїзду замовляв цілий пароплав, бо віз майже 1000 скульптур, які хотів віддати державі. Однак приміщення для цього задуму не знайшлося, то довелося Дзиндрі будувати музей самому. Для цього продав хату в Канаді, і буде тепер в Брюховичах перший в Україні музей модерного мистецтва. Його відкриття планується до Дня незалежності України.
