Ранок у дамській кондитерській
Мабуть, назвавши цей шоколадний маленький ресторанчик, може, кафе, дамською кондитерською, дещо погарячкувала. Чоловікам вхід не забороняється, будь ласка, якщо є бажання. Лише до чого вони тут — не збагну. Та їх і не було, мабуть, відчувають свою необов’язковість у такому солодкому затишку.
Зате дівчата різного віку причалили, схоже, не на п’ять хвилин: погомоніти, обмінятися плітками, відпочити, показати нове вбрання; розповісти, що вважають за потрібне, про сімейні новини, дітей; врешті-решт, звірити думки в такому милому інтер’єрі, який вже сам по собі підкидає відповідний настрій, аж ніяк не зашкодить. Дивлюся — всі вершкові місця зайняті під цим шоколадним небом з ванільним ароматом. Поглинаючи шоколадні вигадки лише ручної роботи, всі панночки ідеально вписалися в лінійку: й ті, хто нібито офіційно в зав’язці (давно відмовилися від солодкого), й ті, хто потихеньку прикладається, постійно розмірковуючи — що б таке з’їсти, аби схуднути. Послужливий розум, на щастя, підказує — все залежить від погляду на проблему. І ось вже не зовсім правильні пропорції стають правильними, біг від інколи пошарпаної реальності під гарячим шоколадом з прянощами стає усе більш пружним і легким, все чіткіше звучить сигнал — мене ж запросили подружки, навіщо ж удавати з себе Кая з крижаним серцем. До того ж нещодавно у Відні було діло, відмовила собі в шоколадному бенкеті в такому ж симпатичному барі — здалося дорогувато, а в нас (який винятковий приклад) солодкий ранок доступніший. Звісно, рідні місця солодше любити, наприклад, з Баден-Бадена, але це девіз крупної багатої інтелігенції. Вони переважно з ранку до вечора борються за наше щасливе, хотіла сказати, дитинство, та пригадала — зараз про справедливу пенсійну реформу розмірковують. Яка різниця, якщо, повертаючись із захмарних курортів, вони постійно зворушливо брешуть — як поспішав(ла) додому, як нудьгували всі, як у нас смачно, а там... Краще вчасно залишимо цю хистку тему, повіривши їм хоча б в очевидному: буде вам і кавунове насіння, і свинячий хрящик, але не більше.
Приємно, що в цьому шоколадному затишку в центрі Києва ніхто не косив під Європу. Меблі довкола, схоже, кимось колись придбані в наших комісійних. У 1970 — 1980 роки цими пуфами, банкетками, витонченими, з «крутими стегнами» диванчиками були завалені всі комісійні. Хто розумів, купував їх тоді за копійки, а зараз, дивишся, вони допомагають хазяям, умілим кулінарам, приваблювати кралечок різного віку. Причому тут не побачила людей з крайнощами — одягнених або недоречно вишукано, або нарочито неформально. Звісно, пані від 10 до нескінченності причепурилися злегка, йдучи на побачення з подружками. Адже ми й обновки здебільшого купуємо для себе і подруг, до чиєї думки прислухаємось. Адже чоловіки багато чого просто не помічають, більшість — дальтоніки на найпікантніші деталі. До того ж у шоколад одягала свій ранок не зграя вільних птахів, а дівчата і жінки, яким день ще принесе достатньо обов’язкового клопоту і з навчанням, і по роботі, про дім і мова не йде — там все за схемою. Не спостерігалося і нервової напруженсті самотніх — ніхто і не намагався винахідливо привернути до себе увагу неодружених, і не дуже. Їх просто в радіусі ста метрів не спостерігалося. Блищати і переливатися (тим, кому це необхідно) можна й у іншому місці. Тут же затишно і спокійно було всім.
Звісно, хотіла за нахабним звичаєм, не перериваючи розмов з друзями, злегка уловлювати, про що говорять і за сусідніми столиками. Розумію, що негарно, але ж я на роботі. Звідки взятися післясмаку, якщо не розсмакував основної страви.
Поки наша жіноча компанія розігрівалася жартами, і ще не настав момент, коли окрім себе нікого не розбереш, здивувалася бесіді двох дівчаток у сусідньому залі. Треба сказати — тут всі ніші без дверей, отже, «как здорово, что все мы здесь сегодня собрались».
11-річна гарненька дівчинка лаяла свою 14-річну сестру за те, що та знову схопила мамині улюблені колготки. «У тебе ж своїх повно», — докоряла вона з дорослими інтонаціями. Старша виправдовувалася, що перед уроком фізкультури в роздягальні хотіла похвалитися однокласницям такими саме, що на ногах і не помітиш. «Всі, особливо Катька, — розповіла, — просто позеленіли. Вони ж не знали, що павутинки не мої. Сьогодні ввечері непомітно поверну на місце. Дивись, не проговорись». Молодша зраділа, що теж прилучилася до спільної таємниці, й вони замовили ще по одній солодкій цукерочці, з сиром усередині.
Ось бачте, нічого не міняється. Нові жінки підростають, а щебечуть про те ж саме, про що їхні мами й бабусі гомоніли. Причому з таким самим запалом, так само примружуючи очі, з ентузіазмом, ніби говорять про щось життєво важливе. Напевно, так воно і є. Вони навіть не здогадуються, що за сусіднім столиком тітоньки на десятиліття старші за них бадьоро і завзято обговорюють ті ж ганчір’яні теми. Моя фауна вловила задоволення від теми і усміхнулася, чітко уявивши, як скривлять губи нудні розумниці — який примітив! Вони навіть не здогадуються, що трохи заздрять жінкам, які все життя вміють грати у свої іграшки, не приховуючи цього.
Одна аристократка зі смаком якось відмітила, що найбільша модна помилка — надто старатися. Інколи це виглядає просто смішно і жалюгідно і ще раз доводить, що гроші, вирішуючи багато проблем, не допомагають одягатися витончено і не надто дорого, піднімати свій статус, не пристарюючи себе. Вони просто притуплюють часом уяву. Адже можна зі шматочків своєї фантазії створити нове вбрання, що само по собі укріплює імунітет і надає шарму щоденній праці.
Того дня, сидячи на м’яких диванчиках і ласуючи тортом «Чехов» (назва, мабуть, від того, що шоколад був прикрашений вишнями, а вони, як відомо, ростуть лише у вишневих садах), ми саме хвалилися одна перед одною обновками, створеними власними руками. Вивчивши крій індійських брюк-спідниці під назвою, здається, «Алі-баба», подружка — модний скульптор — пошила всім нам такі обновки. У наших розгодованих бутиках це потягнуло б на якісь нулі. Навіщо годувати чужий бізнес, якщо головою треба крутити, фантазією — ось що потрібно, поки похід не завершено. Маю на увазі — життєвий. І вже одне це допомагає вирішувати всі інші проблеми.
Того вечора ніби засвоїла невідому раніше мудрість шоколаду, ще раз здивувалася соковитості його кольору, різноманіттю людської вигадки — адже тут у шоколад обкутують і гострі сири, поливають пиріг з капустою; не здивуюся, якщо одружать і з оселедцем. Смачно.
Пощастило, що пішли без плям на одязі. Адже шоколадні особливо складні. Так кажуть у хімчистках і беруть за послуги більше, ніж за саме пригощання.
Виходить, що акуратність у шоколаді коштує дешевше. Економимо, дамочки, економимо.
