Реанімація расизму

Навесні 2000 року Френсіс Коллінз та Крег Вентер оголосили на прес-конференції у Білому домі про завершення «першого варіанта» розшифровки та встановлення послідовності ДНК людини. Під схвальні кивки президента Білла Клінтона та прем’єр-міністра Тоні Блера Коллінз і Вентер підтвердили, що расові класифікації не мають значення на молекулярному рівні: ДНК усіх людей однакові на 99,9%. Засоби масової інформації в усьому світі підхопили цю історію, зацікавившись рішучим науковим спростуванням расистських поглядів.

Хоча, може, всі ми й схожі один на одного на 99,9%, існує три мільярди комплементарних пар ДНК людини, що залишає щонайменше три мільйони точок відмінності (одиничні нуклеотидні заміни (SNP)) між двома людинами. І в міру появи нових потужних комп’ютерних технологій, увагу вчених починають приковувати ці решта 0,1% генетичних відмінностей.

Але чому лише за кілька років наукове заперечення існування расових відмінностей між людьми переросло на майже одержимість пошуком цих відмінностей?

Практично одночасно із завершенням першої розшифровки геному людини, компанія «IBM» оголосила про розробку нового суперкомп’ютера, здатного здійснювати 7,3 трильйона розрахунків за секунду по ДНК людини. Первинна ідея полягала в тому, що поліпшення обчислювальних можливостей дозволить розробити вузькоспеціалізоване лікування, оскільки це дасть можливість зосередити увагу на індивідуальних відмінностях у всьому, починаючи з генної терапії та закінчуючи поставкою фармацевтичних препаратів.

Але генна терапія знову зайшла в глухий кут. Експеримент в Пенсільванському університеті призвів до смерті пацієнта Джессі Гелсінджера наприкінці 1999 року. Потім ще один експеримент із генної терапії у Франції викликав захворювання на лейкемію кількох пацієнтів, після чого експерименти негайно припинили.

Але глухий кут, у якому опинилася генна терапія, дав можливість біотехнології вирушити шляхом розробки препаратів, заснованих на новій геноміці. Тут дослідники охоче використовують національні, етнічні й расові бази біоданних. Перший прорив у цій галузі стався в грудні 1998 року, коли парламент Ісландії ухвалив законопроект, що надає приватній біотехнологічній компанії доступ до повної генетичної бази даних — першій базі даних такого роду — на все 270 тисячне населення країни.

Ісландія збирала й зберігала медичні дані населення країни впродовж понад ста років, включно з даними покійних співвітчизників. Біотехнологічна компанія вважає, що об’єднавши збережені та нові зразки крові й тканин та додавши до цього докладні генеалогічні таблиці й дані, вона отримає значну перевагу в пошуку генів, відповідальних за хвороби людини.

Однак предметом для стурбованості може бути ймовірна «етнічна чистота» бази даних. Згідно з журналом «Science» (Наука), «ізольоване положення» Ісландії та катастрофи, що «знищили значну частину її населення», залишили країну з «вражаюче однорідним генофондом». Це робить «відносно легким прослідкувати мутації як причини хвороб, що може послугувати основою для нових досліджень і методів лікування».

Це був перший крок у напрямку до концептуалізації стратегії досліджень і подальшої поставки лікарських препаратів споживачам iз урахуванням їхнього етнічного й расового походження. Наступний крок стався дуже швидко. У березні 2001 року Управління з контролю за продуктами й ліками США дозволило біотехнологічній компанії «НітроМед» (NitroMed) провести повномасштабне клінічне дослідження того, що назвали «першим етнічним препаратом». Саме дослідження було першим «проведеним виключно на чорношкірих чоловіках і жінках, які страждали на серцеву недостатність».

Препарат «BiDil» призначений для лікування або запобігання застійній серцевій недостатності шляхом підйому низького рівня вмісту окислу азоту в крові. Спочатку його розробили для широкого кола пацієнтів незалежно від раси. Але на ранній стадії клінічних досліджень не було отримано переконливих результатів, і консультативна група Управління з контролю за продуктами й ліками дев’ятьма голосами проти трьох проголосувала проти затвердження препарату.

Однак «BiDil» несподівано отримав друге життя як медикамент, призначений для представників певної раси. Це здається ще дивнішим тому, що зосередивши всю увагу на представниках негроїдної раси, здійснювані сьогодні клінічні дослідження не можуть навести переконливих даних про порівняльні результати на основі імовірних расових відмінностей між людьми.

Бiльше того, очевидна й епідеміологічна помилка, що лежить в основі такої «расової медицини». Як десять років тому продемонстрували Майкл Клег та його колеги, загалом, що темніший колір шкіри, то вищий рівень кров’яного тиску в чорношкірих американців, навіть серед самих афроамериканців. Ці відмінності спочатку не носять ані біологічного, ані генетичного характеру, але перетворюються на біологічні внаслідок пов’язаних зі стресом наслідків темнішого кольору шкіри, а саме недостатнього доступу до таких соціальних благ, як робота, просування по службі, забезпеченість житлом.

На жаль, хоча новою нав’язливою ідеєю біотехнології є розробка й випуск незабаром фармацевтичних препаратів для окремих людей iз урахуванням їхньої ДНК, основоположною істиною є те, що ліки, як і раніше, залишаються товаром масового виробництва, цільовими ринками для якого є групи людей, а не окремі індивідууми. Таким чином, для фармацевтичної промисловості расова категоризація є невигідною в з економічного погляду.

Використовувати ринок для боротьби з расовою дискримінацією було складно завжди, й уряди багатьох країн сьогодні поводяться так, немов готові припинити цю боротьбу. Але лікарські препарати з урахуванням расового й етнічного коріння? Вони можуть незабаром з’явитися у продажу в супроводі реакційного расистського мислення з усіма його небезпечними посиланнями та історичними асоціаціями, яке, як припускалося, зруйнувала молекулярна біологія.

Трой ДАСТЕР — професор соціології університету Нью-Йорка та професор Каліфорнійського університету в Берклі.