«Рівняємося на захисників Донецького аеропорту»

Із бійцем з позивним «Сокіл» ми познайомились напередодні відкриття XVI Міжнародної фотовиставки «День-2014». Портрет Артура, зроблений Сергієм Харченком улітку у Слов’янську, отримав цього року Приз Призів «Золотий День». Редакція розшукала героя знімка і записала його історію. Незабаром фотопортрет Артура ми виставили на благодійний аукціон, і його купила директор ТОВ «Аквавіта» Тетяна Юркова за 15 тисяч гривень. Виручені кошти ми передали українським військовим і безпосередньо Артурові. «День» постійно підтримує зв’язок із бійцем. На початку грудня «Сокіл» приїхав до Києва у десятиденну відпустку, і нарешті ми познайомилися з ним особисто — військовий завітав до нашої редакції.

У житті Артур скромна людина    — і не скажеш, що командир танку. Боєць розповів, що, як тільки приїхав у Київ, його ж одразу почали запрошувати у школи і дитсадки на зустріч з дітьми. «Діти розпитують усе — який у мене танк, чи маю кулемет і гранатомет. Інколи здається, що не зможу відповісти, заплачу. Але такі зустрічі — це щось неймовірне». До речі, дати відпустки Артур обрав так, щоби встигнути на день народження маленької племінниці — дуже скучив за дитиною.

«Сокіл», боєць 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій», розповів «Дню» про військовий побут: про свій танк, бої, нічні наряди і навіть про вітри, що дмуть на передовій. Також говорили про мирне життя: футбол, вірші, Лису гору і прекрасний Київ...

«КУТАЄМОСЯ У РАДЯНСЬКІ КОЖУХИ, БЕРЕМО ГВИНТІВКУ І ЙДЕМО У НАРЯД»

— Зараз тримаємо з хлопцями оборону Маріуполя. Що таке війна, дізнався влітку в лавах Нацгвардії. Коли згодом мобілізували у Збройні сили, розумів, що до чого. В армії я вчився на танкіста, і хлопці з Нацгвардії хотіли, щоби був у них інструктором. Міг тренувати людей під Києвом, та хіба це цікаво? Всі мої хлопці на передовій.

В армії майже всі — досвідчені військові. За віком різні. Я десять років тому був у армії, хтось — 30 років тому. Потренувалися трохи на полігоні, згадали свої вміння і поїхали на Донбас. У Маріуполі допомогло те, що стояв на Майдані — там звик до холодів. Деякі хлопці мерзнуть, але з часом адаптуються. У Маріуполі не дуже холодно, тільки, коли дме вітер з моря, неприємно. Кутаємося у радянські кожухи, беремо гвинтівку і йдемо у наряд.

«ТВОЇ З ТОБОЮ ЙДУТЬ!»

— У Маріуполі спокійно, люди чудово ставляться до українських бійців. Молодь майже вся виїхала, лишилися літні люди. Хоча на зиму багато жителів вертаються. По можливості допомагаємо місцевим: дрова рубаємо, даємо воду. У Маріуполі така вода, що їжу на ній звариш — і все гірке. Неможливо це пити, тож, роздаємо свою.

За ці місяці у мене змінилося уявлення про східні регіони. Багато спілкувався з жителями Слов’янська і Маріуполя. Зникло відчуття, що ми різні. Ми єдині. От природа різна. Раніше думав, що на Донбасі самі терикони. А там степи, бачив вовків, зайців. Їдемо, а по землі миші розбігаються — у небі соколи летять. Хлопці кажуть: «Твої з тобою йдуть!»

«У ВІЛЬНИЙ ЧАС СПИМО»

— Серед нас є зв’язківці, штабісти, артилеристи. Дружимо, допомагаємо один одному, я іноді катаю товаришів на танку. Ми робимо спільну справу, і нам не можна сваритися. У сепаратистів інакше. Бачив, як вони стріляють один в одного — між собою розбираються.

У вільний час спимо. Або дивимося фільми на ноутбуці — їх волонтери привозять. Хтось куховарить, хтось читає, хтось з кішкою бавиться. Кішка сама до нас приблукала. Назвали її Нікою. Кішка попеляста, красива, щоночі ловить мишей. Ще дитячі малюнки переглядаю. Це фантастично — знаєш, за що стоїш.

«РОСІЯНИ НЕ ОЧІКУВАЛИ, ЩО УКРАЇНА ЧИНИТИМЕ ЇМ ТАКИЙ ОПІР»

— Із сепаратистами контактував ще у Слов’янську. Затримали з хлопцями одного — він зізнався, що сидів у тюрмі, ДНРівці прийшли і сказали: або розстріляємо, або бери зброю і воюй. Потім передали сепаратиста СБУ. На тому боці багато «кадировців». Іноді чув, як вони балакають своєю мовою.

Буває, сидимо по різні береги річки, на одному боці — наша застава, на протилежному — ворожа. Тільки намагаються якусь з українських застав обстріляти, швидко наводимо лад — не треба до нас лізти! Росіяни готувалися до цієї війни, і зброя у них краща. Але вони не очікували, що Україна чинитиме їм такий опір.

ПРО ВОЛОНТЕРІВ

— До нас приїжджає багато людей. Навідують іноземці: литовці, норвежці. Привозять маскувальні сітки, сухі пайки. Наші люди якось передали універсальні аптечки: зібрали найкраще з американської, британської та ізраїльської аптечок і об’єднали. Звичайно, розповіли, як цим користуватися.

Приїжджають волонтери з 38-ї сотні Самооборони Майдану, до якої належу, жителі Київської області. Хто одежу привезе, хто насіння. Гарбузове насіння ми дуже любимо.

ПРО ТАНК «АНГЕЛІНА-БІЛИЙ ТИГР» І СІМ СНАРЯДІВ

— У нас техніка не дуже нова — десь початку 1990-х років. Механіки підкрутили деталі, і все працює. У мене танк 1991-го року випуску. Практично щодня виїжджаю з різними ротами. Спостерігаємо, як наші стріляють, прикриваємо відхід. Сам випустив сім танкових снарядів по ворожих позиціях. Потім розвідка дивиться, влучили чи ні. Як правило, влучаємо.

Мій танк називається «Ангеліна-Білий тигр». «Ангеліною» назвав механік на честь своєї онучки. Я назвав «Білим тигром», як танк-примару з фільму. Так і катаємося-блукаємо, як примари.

«ВІЙСЬКОВИМ ПОТРІБНІ ПСИХОЛОГИ І СПІЛКУВАННЯ»

— Я іноді заїкаюся. Це минеться, але військовим потрібні психологи і спілкування. У мене є знайома — разом виросли, вона психолог. Як поговорю з нею, набагато краще стає.

Удома дуже зраділи мені. Багато друзів навідує — двері не закриваються. Незнайомі поступаються місцем у метро, дають сигарети, їжу, шкарпетки — навіть незручно якось. (Усміхається.)

«РОЗПРОЩАВСЯ З МІЛІЦІЄЮ, БО НЕ МІГ БРАТИ ХАБАРІВ»

— До правоохоронних органів потрапив одразу після армії. Із міліції запросили — приходь до нас, попрацюй. Став помічником дільничного інспектора, хотів навести трохи ладу. Але 2009 року розпрощався з міліцією, бо не міг брати хабарі. Коли пропонували гроші, передавав справу керівництву. Траплялося, ці справи потім закривали... Що може зробити молодший сержант, коли порушник заходить напряму до офіцера, а потім сміється мені в обличчя? Тож не витримав і звільнився.

Потім працював будівельником. Згодом підучився і влаштувався електриком реактора в Інституті ядерних досліджень. Жодного бажання повернутися до міліції немає, особливо після Майдану. У мене є друзі-правоохоронці, ми спілкуємося, але я працювати в органах не зможу.

«БЕЗ СТРАХУ ДАВНО БИ ЗАГИНУЛИ»

— Лячно буває, коли обстрілюють чи коли йдеш вночі у наряд. Буває так лячно, що не передати. Але без страху давно би загинули.

Один товариш по службі казав, що відмазався би від армії, але не зробив цього. У нього молода жінка, літні батьки. Казав, якби росіяни пішли в наступ, одразу би здався. Але продовжує служити, виконує свій обов’язок і бачу, як він мужніє на очах. Дуже змінився хлопець.

«У «ДНІ» ЧИТАЄМО АБСОЛЮТНЕ ВСЕ»

— Читають хлопці газети — «День» і ще одне видання для солдатів. Про ситуацію на передовій дізнаємося від побратимів телефоном. Телевізор, навіть, якби був, ніхто б не дивився. Половина новин на голову не налазять. У «Дні» читаємо абсолютне все — був би вільний час.

Журналісти до нас приїздять, нещодавно був кореспондент із Запоріжжя. Військові несуть величезну відповідальність за життя журналістів. Багато хлопців бояться давати інтерв’ю, переймаються за безпеку родин.

Сам до працівників ЗМІ на передовій ставлюся нормально, спілкуюся з ними. Та й в Інтернет різні фото викладаю. Звичайно, фільтрую, що оприлюднювати — місця перебування не розголошую. Все одно інша сторона добре знає і мене, і мій танк. До того ж танкістів і снайперів у полон не беруть. Моє завдання — тільки перемога.

ПРО КОМБАТІВ У ПОЛІТИЦІ

— Жодний комбат зі Збройних сил не пішов у політику, тільки командири добровольчих батальйонів. Якщо вони будуть робити щось добре    — чудово. Якщо створили свої батальйони, щоби піаритися, ці ж формування їх і поховають.

«НАШІ ХЛОПЦІ ХОЧУТЬ НАСТУПАТИ»

— Наші хлопці хочуть наступати, та високі чини стримують. Щодня одного-двох-трьох бійців убивають. Злоба бере, що можеш тільки відповідати, коли по тобі стріляють. Розуміємо, що потрібне мирне врегулювання, але нехай інша сторона також щось зробить для цього. Ми дотримуємося перемир’я до останнього, а ворог цим користується. Тільки-но оголошують чергове «перемир’я», готуємося до масованих обстрілів.

Буде команда «В атаку!» — підемо.

«ВОНИ — НАША ГОРДІСТЬ»

— Хлопці мають триматися за будь-яких умов! Вони — наша гордість, приклад для всіх інших бійців. Ми рівняємося на захисників аеропорту. Як і вони, — ні кроку назад не ступимо.

«СПОЧАТКУ НАЗИВАЛИ ТАКИХ, ЯК Я, «УКРОПАМИ»

— Треба протриматися до весни. Навіть деякі росіяни кажуть — протримайтеся до весни, а там ми скинемо свого тирана. Хвора людина там на престолі — що поробиш. Маю знайомих у Росії, Криму. Спочатку називали таких, як я, «укропами», зараз більш-менш нормально ставляться.

Після війни планую спокійно працювати, грати у футбол — нормально жити. Я — капітан футбольної команди у Василькові. Взимку граємо у спортзалі, влітку у нас чемпіонат, їздимо по селах. Цього літа ганяли м’яча під Слов’янськом. Зараз треба лижі робити, купувати дробовика, теплу шапку — і вперед, полювати на зайця. У Маріуполі кажуть, що поряд є чудові місця для полювання. Тепер, щоправда, майже вся живність втекла — гупає постійно.

«МИ ПЕРЕМОЖЕМО — ЦЕ Я ТОЧНО ЗНАЮ»

— Зараз столиця готується до Нового року — це супер! Заради цього ми боремося — щоби люди жили нормально.

Обожнюю Київ, особливо Андріївський узвіз і місця навколо. Влітку сідаємо з товаришами на травичці біля Лисої гори, спілкуємось. Можна і самому там побути, про щось подумати, вірші складати. Колись писав пісні про кохання — зараз не до цього, не можу. Тепер про війну доведеться писати, а я не хочу. З часом, може, знов складатиму вірші — коли повернусь до нормального життя. Так буде. Ми переможемо — це я точно знаю.