Рожевий шпак «посірів»
ВНЗ, котрі вирощують кадри від мистецтва та культури, відрізняє не лише специфічний навчальний процес, але й особливе, не схоже на звичайний студентський академізм, життя. Одним із його виявів — таким оформленим розгулом — є фестивалі. В інституту кіно та телебачення Київського національного університету культури та мистецтв існує свій — Міжнародний студентський фестиваль аудіовізуальних мистецтв «Фаст-Фест Вікенд».
Тим, чиє дитинство пройшло на спортивних зборах чи в піонерських таборах, легко прийняти ідею щорічних «богемних зборів». Однак, на відміну від піонерських таборів, кіно тут дивляться замість трудових чергувань і тихої години, а вечорами танцюють навколо багаття або влаштовують водне party в басейні. «Фаст-Фест» триває всього три дні, і до хорошого звикнути не встигаєш. Проте це мало потрібне молодим і талановитим, чий неспокій декларує символіка фестивалю. Це перо Рожевого шпака, що виривається з-під паркету, i є головним призом «Фаст-Фест Вікенду».
Його засновник, президент фестивалю — кінорежисер Юрій Терещенко — запевняє, що пташину символіку розробив випадково: всякі інші сенси та асоціації з «новонародженими» й «неопереними» та художниками, що дивляться крізь «рожеві окуляри в небо», з’явилися пізніше. Так чи інакше, фестиваль ніколи не грішив атмосферою вільного польоту. Це стосувалося й імпровізацій в організації роботи «Фаст-Фесту», і, що більш важливо, в характері репрезентованих студентських творів.
Звичайно ж, «Фаст-Фест» — фестиваль хаотичний. Подібна невизначеність закладена в самій природі аудіовізуального мистецтва. Чим далі воно розвивається, тим більше народжує технологічних і естетичних міксів. Сьогодні ми насилу підшукуємо жанрові визначення роботам, які ухитряються поєднувати в собі досягнення кіно й телебачення, естетику відеоарту і соціальну проблематику, властиву журналістській професії, рекламний монтаж і комп’ютерні спецефекти. І, як і раніше, все це називаємо витвором кіно, щоправда таким, котрий сильно виріс зі своїх повзунків.
Учнівський пошук — найвідчайдушніший і в хорошому значенні найрозгнузданіший, що становив головну особливість конкурсної програми «Фаст-Фесту». Чи принаймні був таким до цього року. До того моменту, як фестиваль став потроху обростати офіціозним етикетом, що перемістив цього року закриття на сцену Будинку кіно. Цей абсолютно закономірний процес призвів до того, до чого доходять (звичайно!) всі фестивалі — якогось середнього знаменника, за яким і визначають «кращого». Існує навіть поняття — кіно «під фестиваль». Парадоксально, що саме в такому руслі став розвиватися «Фаст-Фест» з його крилатою символікою.
Минулі фестивальні роки йому дивовижним чином удавалося культивувати в своїй концепції виховний момент. Так, коли три роки тому вперше на конкурс було запрошено колег із Білорусі з неймовірно добротною для студентів-другокурсників програмою, київським режисерам було задано певну планку початкового професіоналізму. Роботи білорусів демонструвалися студентам інституту культури як взірці монтажу, зйомки, вибору та розкриття тем. У це складно повірити, але урок виявився дійовим, і наступного року інститут кіно і телебачення Київського національного університету культури та мистецтв виступив з досить якісною відеопрограмою, котра не на жарт налякала навіть театральний інститут ім. Карпенка-Карого, де здавна витав снобізм щодо талантів своїх колег із «культури». Проте знімати кіно та відео — два різнi полюси. Але приклад білорусів показує, що й у цьому випадкові є компромісні ухвали.
Диплом ім. Вілена Калюти отримав за операторську майстерність представник білоруської школи Вадим Потєєв, котрий зняв більшість фільмів своїх співвітчизників, репрезентованих у конкурсі: містична сага про натхнення — «Келих вина» і рекламний ролик «Чи хочеш її телефончик?» (режисер Максим Суботін), а також документальне есе — «Уроки майстра» (режисер Любов Бітно). Всі ці роботи характернi незвичним для відео кінематографічним смаком і на 50% своїм успіхом зобов’язані сильній операторській школі. Хоч у випадкові останнього — «Уроки майстра» — можна говорити про щось більше, аніж таке нелегке, але цілком прагматичне оволодіння професією. «Уроки майстра» — зафіксований і в прямому сенсі слова опоетизований процес учнівства. Звучить сухо, чи не так? Особливо, якщо йдеться про найемоційніше мистецтво — мистецтво актора. Шлях пізнання майстерності, який проходить молода акторка, що розучує вірш Пастернака «Магдалина» з педагогом зі сценічної мови Іллею Львовичем Курганом, такий же тернистий і нелегкий, як шлях її героїні, котра кається. Слова, що зриваються з вуст, повинні нести в собі не лише інформацію фізичну, але й духовну — зрештою, важливо не лише те, Що ми говоримо, але й важливо — Як. На жаль, це серйозне, напружене, пронизливе признання Майстровi, що заслуговувало гран-прі, не знайшло відгуку в уподобаннях журі. Фільм Люби Бітно так і залишився невизнаним явищем на цьому фестивалі. Вочевидь, на дуже багато призів для білорусів довелося б розщедритися. Обмежилися дипломом ім. Леоніда Осики за поетичне відбиття світу в іншій білоруській картині — «Adlibitum» (режисер Лель Архипцева) про майстра міської скульптури. Тому, хто бував у Мінську, можливо, пощастило бачити бронзові статуї скульптора Володимира Жибанова. Йому та його «персонажам» присвячений цей справді з насолодою (згідно з музичною термінологією — «аdlibitum») зроблений кіноетюд.
Взагалі, портретний жанр — один із найопрацьованіших і найдослідженіших у білоруській школі. Саме його вирішили вдосконалити режисери Київського інституту кіно та телебачення. Так, кращим документальним фільмом визнали одну з найсильніших картин київської відеопрограми — «Мешканець країни Інніара» (режисер Олександра Гейлік) про дивного київського поета Славка Рассипаєва. Відчуженому, делікатному спостереженню неординарної, такої, що живе в світі власних рефлексій особистості, свої переваги віддало не лише журі, але й глядачі — реакція публіки цілком могла зарахувати цю картину до номінації глядацьких уподобань. Якби, звичайно ж, така існувала.
Але альтернативу їй склала негласна категорія уподобань журі. У цьому напрямку як один було відзначено грузинські роботи, котрі отримали, мабуть, найбільшу кількість призів: за виразну акторську роботу та кращий ігровий фільм диплом і приз здобув фільм «Тітка Сталіна в Португалії». Абсурдність назви плавно перекочувала й у глядацьке сприймання, бо фільм через відсутність перекладу був зрозумілий хіба що главі журі.
Дипломатія, політика, толерантність — згубні речі в мистецтві. Гран-прі четвертого «Фаст-Фест Вікенду» отримала загальна програма інституту культури, далеко не всі роботи якого стосувалися творчості. Вочевидь, позначився девіз фестивалю — «Важко бути Богом». Важко не брати на поруки найслабшого, нелегко заохочувати сильного, щоб не слабшала його віра. Залишається лише сподіватися, що наступний, ювілейний «Фаст-Фест» скандує гасло більш наближене до поняття творчості.
