«Розширювати простір нашого думання»

У четвер, 31 травня, в стінах Національного університету «Львівська політехніка» урочисто розпочалися Дні «Дня» у Львові. Спочатку відкрилася фотовиставка найкращих світлин ХІХ Міжнародного фотоконкурсу нашого видання. А опісля львівська інтелігенція, студенти та загалом усі зацікавлені зібралися на традиційну розмову із головним редактором газети «День» Ларисою ІВШИНОЮ. Цьогорічною темою зустрічі був «Національний діалог: традиційні акції Дні «Дня» у Львові, «робота» просвітницьких проектів «Дня» та їх результати».

«НАМ СЬОГОДНІ ПОТРІБНІ ПУБЛІЧНІ ЛЕКЦІЇ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ»

Уважно слухаючи обговорення, я поступово конспектував найцікавіші моменти, аби потім ними поділитися з читачами «Дня». Однак текст цей розпочну з того моменту, коли зловив себе на думці, що вкотре переконався взагалі у важливості зустрічей у такому форматі. У цей день в університетській аудиторії була дискусія, так. Учасники ставили різноманітні питання, які їх цікавили: і про сучасний політичний стан, і про українську мову, і про проекти газети «День», і про багато інших тем. Учасники ділилися враженнями. Зокрема, зі своїми репліками виступали перекладач і філософ Андрій Содомора, художник та волонтер Лев Скоп. У певний момент якраз Лев Скоп почав  ділитися цікавими думками про іконопис і загалом стиль європейської культури в Україні.

– Так цікаво. Нам треба цілу лекцію від пана Левка, – зауважила усміхаючись Лариса Івшина.

– Та можна прочитати, в мене вже багато статей на цю тему є…

– Пане Левку, я багато разів переконувалася, що «море» вже написаного та виданого, а є все одно факт людського живого спілкування, яке ніщо не перевершить. Тому нам так сьогодні потрібні публічні лекції інтелектуалів із трансляцією і в «Фейсбук», і в «Твіттер», і через будь-який інший канал.

* *  *

Дуже слушно. І якраз цього дня у Львівській політехніці всі мали змогу переконатися у неймовірній користі таких зустрічей. Втім, звичайно, занотованою добіркою найцікавіших думок головного редактора «Дня» ми не можемо поділитися й з нашими читачами.

«ПОЗБУТИСЯ ІНЕРЦІЇ – ОДИН ІЗ НАШИХ НАЙБІЛЬШИХ ВИКЛИКІВ»

Зокрема, Лариса Івшина під час дискусії чимало розміркувала загалом над темою всенаціонального діалогу та… інерції:

– Гарне слово у наших заходах – діалог, особливо якщо він всенаціональний. Думаю, якщо ті смисли, які ми посилаємо, варті обговорення, то вся спільнота може до цього долучатися. Це не означає, що ми говоримо в закритому просторі, адже завдяки мережам сьогодні ми маємо надзвичайну можливість для комунікації.

Інша справа і питання – чим ми наповнюємо сьогодні мережі? Яка якісна складова цього спілкування, яке пропонуємо? Що «розганяють» інші журналісти? До чого вважають обов’язковим долучитися? Тому що так, як є обов’язкове для прочитання, так є обов’язкове для поширення кожною людиною, яка відчуває себе приналежною до якоїсь спільноти.  Наше життя і взагалі наш день – це обмежений людський ресурс. Кожен повинен подумати: а на що я витрачу свій день? Я можу зробити одне, друге, третє… Що я вибираю? Чому я вирішив зробити саме це у сьогоднішній день, який ніколи не повториться? Чому я в цьому бачу сенс і посил? Проблема в тому, що ця наповненість, осмислене життя, осмислений день – доволі рідкісні явища сьогодні. Тому що багато з нас – вихідці з минулого плину, який інерційний і дозволяв жити, не особливо відповідаючи на ці питання. І навіть глибинний струс національного організму в 91-му році з набуттям нового формату, на мій погляд, не звільнив більшість людей від інерції. Тому позбутися інерції – один із наших найбільших викликів.

…Я дуже часто згадую слова Маргарет Тетчер, яка після розвалу Радянського Союзу казала до українців, що зараз «настає час особистої відповідальності, а це те, чого у вас так довго не було». У мене було таке враження, що ці начебто скромні зовні слова українське суспільство недостатньо відчуло та зрозуміло. Суспільство не побачило велику проекцію для цієї особистої відповідальності, відповідальності еліт за той образ України майбутнього, який мав би бути сконструйований ще тоді. А вийшло, що навіть такі емоційні бурхливі хвилі не знесли інерції. Яким мав бути той каркас майбутнього? Якої країни ми хотіли тоді? Найсміливіші казали, що ми хочемо бути спадкоємцями Української Народної Республіки. Але більшість не розуміла, про що вони говорили…

«У ГАЗЕТІ «ДЕНЬ» МИ НЕ БОЇМОСЯ СВОЇХ АРХІВІВ»

– «День» був заснований у 1996 році, тобто ми були сучасниками, учасниками, літописцями всіх подій, які розгорталися в цей час. І ми в газеті «День» не боїмося своїх архівів. Тим часом, як дуже багато видань свої архіви «почистили», ми свої можемо виставляти сміливо. Більше того, в газетному книжковому проекті є такі безцінні, на мій погляд, речі, як «Екстракт 150» і «Екстракт +200». На той час це були відібрані тексти, про які я знала, що ми випереджаємо суспільний дискурс, можливо, років так на 15-20. Зараз якраз той період, коли набагато легше говорити з будь-якої точки зору. І в цьому є праця багатьох із нас, тому що університети, загальне коло спілкування,  розумний простір роблять свою роботу.

Важливо намічати для себе велику перспективу. Ось зараз ми пишемо про політичні події, беремо інтерв’ю в лідерів думок, політичних лідерів… А що ми бачимо на горизонті? Яку ми бачимо для себе тему, яка би могла всі ці роки наснажувати? Тему, яка створюватиме поле, що стане важливою тоді, коли все це «пустельне» «зачахне» і не буде цікавим. Повірте, політики з їхніми міркуваннями не будуть цікавими. А що ж тоді буде важливо? Якраз це важливе ми вмістили в наш книжковий проект, який усі ці роки створювався на ваших очах. Людина, яка не знає давньої історії, нагадує хірурга, який не знає анатомії. Заради того, щоб Україна могла винищитися, нам потрібно невтомно, по-максималістськи нарощувати планку…

«В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ НЕ МОЖЕ БУТИ НЕ СФОРМОВАНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ЗАПИТ»

– Я завжди тяжіла до вивчення історії і хотіла знати більше. Добре, що у школі в мене були вчителі, низький їм уклін, які розширювали рамки нашого думання простими краєзнавчими студіями, елементарними натяками, що тут у вас не все просто. І виявилося, що настільки непросто, що все треба ще пізнавати й пізнавати.

Скільки років я йшла до Липинського? Для мене було слабким виправданням, що в школі Липинського не викладали – ніхто його не читав. Так, щось бриніло десь у родинних переказах. Розуміла, що поряд є якийсь магнетизм, але ми його не розуміємо. Липинського також не було в університеті, який я закінчувала. Його досі немає в суспільній думці, але тут уже немає виправдання. Тому що коли людина немає свободи, в неї одна міра відповідальності, але коли вона має свободу, в неї зовсім інший рівень відповідальності. Зараз, в умовах надзвичайних можливостей, не може бути не сформований інтелектуальний тренд і запит. Люди не мають права ухилятися від можливості бути Людьми, високорозвиненими, якщо в них є можливості. Потрібно розширювати простір нашого думання…

«ПОТРІБНО «РОЗМАГНІТИТИ» «ПОЛЮС» НЕЩИРОГО ГОВОРІННЯ»

– …Уявіть собі, українська журналістика за 20 років не має повноцінного електронного інтерв’ю з Євгеном Степановичем Грицяком – того, кого називали «українським Ганді», того, який ще під час Майдану говорив, як треба діяти, щоб добути перемогу і не допустити жертв.

Коли ми кажемо, що наше суспільство потребує моральних авторитетів, чи щирі ми в цьому? Чи здатне суспільство їх почути? Чи здатне їх взяти так близько до себе, як це потрібно? Якщо ні, то чому? І що ми можемо зробити разом, щоб голоси їхні були ближче? Під час політичних буревіїв у мене інколи буває враження, що наше суспільство нічого не хоче знати про моральних авторитетів, а моральні авторитети нічого не знають про нашу політику. Це дуже часто виглядає саме так. Нам потрібно «розмагнітити» цей «полюс» нещирого говоріння, тих похвал не тим, кому треба, і критики не тих, хто на неї заслуговує. І водночас треба сміливо називати своїми лідерами тих, хто на це заслуговує, але ми боїмося це сказати, бо думаємо, що загал так не подумає, а я тоді буду як біла ворона. Треба сміливіше йти за своїм внутрішнім відчуттям, але його спочатку треба сформувати – зокрема, культурою.

Війна – це другий величезний стрес, який, звісно, обумовлений нашою географією та історією, але з іншого боку обумовлений незробленою роботою за 20 років, або зробленою не так. Путін живиться нашими гріхами, а ми повинні зробити так, щоб цієї поживи було менше. А поки що загальна суспільна дискусія, загальний національний діалог ведеться, по-моєму, не зовсім у продуктивному руслі. Ми постійно дивимося ефіри на телебаченні: але за що там зачепитися? Кого ми хочемо там побачити? І де там може впасти якась цілюща «росинка»? Буває інколи, але нечасто. У нас є море можливостей, а натомість маємо інтелектуальний і духовний дефіцит. У нас є ті, до кого варто дослуховуватися. Але з ними потрібно більше ефірів, більше текстів, більше публічного інтересу, тому що ми маємо вершинні явища і повинні звертати на це увагу.

«ЗНАТИ СВОЮ ВИСОКУ ІСТОРІЮ»

– …Після всіх тих книг, які ми вже зробили, звісно, «Корона, або Спадщина Королівства Руського» видається мені надзвичайно потрібною і в дискусіях, і в поворотних думках про наше минуле.

Тому 2018-й ми назвали Роком століття Гетьманату Павла Скоропадського. Багато людей казали: «Хто? Що? Для чого? Хто вас буде в цьому підтримувати?» Я тут притримуюся думки Голди Меїр, яка говорила: «Я не знаю, що наш народ хоче, але я знаю, що йому треба». Я точно знаю, що нашому народу потрібно знати свою аристократичну історію, свою Високу історію. Хай він «брикається» зараз, але все одно народ до цього прийде, тому що це є нормою. Нещодавно хтось із моїх друзів на «Фейсбуці» згадав фразу Бердяєва, мовляв, ієрархії немає тільки на сміттєзвалищі, а в усіх інших спільнотах є ієрархія, цінності та рівні, тому на це треба орієнтуватися. Треба вирощувати людей в розумінні, що ми це мали, маємо і повинні відтворити. Немає спільнот, у яких відсутні прагнення до вищих авторитетів, цінностей, добутого, втраченого і відновленого. Колись саме тому ми постраждали дуже тяжко, бо позбулися своєї еліти, спокушені більшовизмом. Багато було щирих сердець, які поривалися і чогось хотіли, але не могли, тому що не мали потрібних навичок і не могли об’єднатися вчасно. Тут була провина й елітного шару, не без цього… Але, тим не менше, як написав ще один автор: в України був шанс 100 років тому не піти за інерцією за Росією. І в 1991 році був шанс не піти за інерцією за Росією, а творити свій шлях. Мені здається, що всі наші розумові зусилля повинні бути кинуті на те, щоб народ цього не боявся, усвідомлював і захотів…

«ЦЕ СВЯТО ДЛЯ ЛЬВОВА»

Звичайно, цього дня було багато охочих і поділитися враженнями від побаченого і почутого. До речі, художник Лев Скоп взагалі зізнався: коли отримав запрошення на відкриття виставки, то відразу вирішив намалювати святу Ларису на гонті стародавньої церкви Юра в Дрогобичі. Цей подарунок він вручив головному редактору «Дня» особисто.

Лев СКОП, художник і волонтер:

– Відкриття виставки газети «День» – це свято для Львова. Це моя найулюбленіша газета. Це видання, в якому відразу й кожному помітно надзвичайно високий професійний рівень.

Кожен твір – це автопортрет автора. Якщо просто попрацювати з газетою «День» цілком випадковій людині, вона відразу уявить сильну команду та її лідера. Якби ця людина не знала пані Ларису Івшину, але почитала б її статті, то відразу зрозуміла б, що це головний редактор цієї газети.

«ФОТОВИСТАВКА ТА ДИСКУСІЯ ДОПОМАГАЮТЬ ЗРОЗУМІТИ, ЯК ПРОТИСТОЯТИ І В ЯКОМУ НАПРЯМКУ РУХАТИСЯ»

Ігор ЗОРІЙ, керівник Українсько-Японського центру при НУ «Львівська політехніка»:

– Щиро тішуся, що є нагода вживу поспілкуватися з представниками газети «День», зі справжнім мозковим центром цього видання. Я вважаю, що це унікальна можливість, тому що на даний час для України дуже важливо, щоб ми могли скупчувати наші сили в протистоянні тому зовнішньому тиску, що на нас іде. Фотовиставка та традиційна інтелектуальна дискусія з Ларисою Івшиною сприяють цьому і допомагають нашим людям зрозуміти, як протистояти, що робити і в якому напрямку далі рухатися.

«СЬОГОДНІ, ЯК НІКОЛИ, УКРАЇНЕЦЬ ПОТРЕБУЄ ЯКІСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ»

Маріанна ВІЛЬШИНСЬКА, керівник апарату Львівської облдержадміністрації:

– Вкотре ми щасливі бачити виставку газети «День» у нас на Львівщині. Насправді «День» – це газета, яка від початку творення України незалежної і до сьогодні професійно та якісно подає інформацію нам усім. Незважаючи на те, що зараз багато журналістів, не будемо кривити душею, бавляться в забавки із жовтою пресою, газета «День» працює професійно. Це видання ніколи не женеться за легкими грошима і фейковими сенсаційними новинами. Ми дякуємо вам за це.

Сьогодні я познайомилася вперше з вашим журналом – «Маршрутом №1». І переконана, що надалі буду його постійним читачем. Направду, радісно побачити зараз такий якісний україномовний журнал в Україні.

А ще газета «День» творить і видає у світ багато книжок. Це якісні видання, які розповідають про нашу історію, нашу культуру. Ми мусимо їх розповсюджувати в бібліотеки, в народні доми, в школи, тому що сьогодні, як ніколи, український учень і взагалі українець потребує якісної літератури. Дякуємо вам за те, що ви є, і дякуємо за те, що ви робите.

«ВИ ТВОРИТЕ НОВІ СЕНСИ»

Андрій МОСКАЛЕНКО, заступник міського голови Львова з питань розвитку:

– Хочу подякувати Ларисі Івшиній і газеті «День» не лише тому, що персонально знаю не з професійного, а з особистого, що таке газета «День», оскільки мої батьки дуже давно читали цю газету. Коли я ще був у школі, добре пам’ятаю від них ті емоції, враження, обговорення. Це з одного боку. Але я хочу висловити вдячність і тому, що ви творите нові сенси. Творите їх цією виставкою, газетою, книжками, подіями. Сьогодні є багато інструментів в нашому динамічному світі, де є інтернет та все інше, а люди дедалі менше зустрічаються, забуваючи про головне. Тому я дякую за вашу працю. Ми дуже раді бачити вас у Львові. Спасибі вам від усіх львів’ян за те, що ви у нашому місті. І вперед до перемог!

«ЕТИМОЛОГІЧНО «ДЕНЬ» – ЦЕ СВІТЛО…»

Андрій СОДОМОРА, перекладач, письменник, вчений, філософ:

– Передусім, мені завжди приємно сприймається сама назва «День». Хоча це слово односкладове й коротке, але воно, звичайно, об’ємне. Мені згадуються знову ж таки античні, які говорили: «Який би ми не взяли день, нічого в ньому не знайдемо такого, чого не відбувалося в житті загалом». І це, власне, так є. Назва газети «День» дуже зобов’язує. І колектив газети «День» робить усе для того, щоб у цей нинішній день, насичений безліччю подій, пропорційно та правдиво було висвітлено те, що відбувається в світі, те, що відбувається в нас.

І мені особливо важливо, що газета включає в свої матеріали гуманітарні питання. Вони надзвичайно важливі в час такої потужної технізації та технічних засобів спілкування між людьми. У цей час дуже важливо відновлювати давню гуманітарну канву, на якій трималися різні дисципліни, різні спеціальності. І є це в газеті «День».

Етимологічно «день» – це світло. Хочеться побажати, щоб навколо нас більшало світла і меншало темряви, яка ще, на жаль є. Хочеться, щоб газета «День» мала дедалі ширше коло читачів: щоб це світло ширилося серед нас і допомагало жити в такі нелегкі часи.

Нагадаємо, фотовиставку «Дня» відкрито на другому поверсі головного корпусу НУ «Львівська політехніка» (вул. С. Бандери, 12) по 10 червня з 9.00 до 17.00.