РОЗСЛIДУВАННЯ старої карної справи
15 березня 44 року до н. е. у віці 56 років було вбито першу особу римської держави Гая Юлія Цезаря. На очах у 800 сенаторів 60 змовників кинулися на імператора і короткими мечами закололи його. На його тілі згодом було виявлено 23 рани. Головними серед змовників були Марк Брут і Кассій Лонгін.
Ім’я Брут у масовій свідомості асоціюється з поняттям «зрадник». Цезар — з людиною незвичайних здібностей, здатною робити одночасно безліч справ.
Істориків і письменників завжди приваблювала видатна фігура Цезаря — переможця, реформатора, тріумфатора. Чиє життя обірвалося, до того ж, так трагічно! Враховуючи його розум і прозорливість (що хором оспівують древні історики, в тому числі й найвідоміші з них — Плутарх і Светоній), в голову приходить нескромне запитання: «Як він міг це допустити?» Може відповідь на нього дадуть факти біографії?
Прочитавши кілька його життєписів, я дійшов висновку, що це була унікальна за зібраністю і швидкістю реакції особистість. Політик, що практично не зробив жодної помилки!
Про силу його характеру свідчить такий епізод. У двадцять років його на морі захопили пірати. Вони вимагали викупу в розмірі 20 талантів (у давнину найбільша грошова одиниця, що відповідала приблизно 30 кілограмам срібла). «Ви ще не знаєте, кого ви піймали, — нахабно відповів на це Юлій, — вимагайте 50 талантів». Відправивши своїх людей до різних міст за грошима, він і двоє його слуг залишилися у піратів в полоні. Поводив він себе з цими лютими злочинцями абсолютно нахабним чином: наказував не шуміти, коли лягав спати, складав вірші (до всього іншого, він був талановитим письменником, що залишив після себе два класичних твори «Галльська війна» і «Громадянська війна», які й сьогодні цікаві для прочитання) і вголос декламував бандитам. Якщо твір не викликав у них захоплення (це все одно, що сьогодні замість Шуфутинського виконати кримінальним злочинцям Гребенщикова), обзивав їх неуками та варварами. І згодом обіцяв повісити. У відповідь хлопці реготали. Протягом усiх 38 днів свого перебування у піратів він поводився так, «ніби вони були його охоронцями, без страху забавлявся і жартував iз ними» (Плутарх). Коли ж зазначену суму було зібрано, і заручників відпустили, Цезар тут же спорядив кораблі в погоню за піратами. Ті ж були настільки безтурботними, що досі стирчали поблизу острова, де тримали бранців. Захопивши піратів, він більшість із них повісив, як і обіцяв.
Можливо, не дивлячись на те, що він був талановитим і сміливим, він був жорстоким, чим викликав незадоволення підданих? Але так не можна стверджувати. Після Громадянської війни він прибічників свого ворога Помпея не тільки помилував, а й роздав їм високі посади. Тому ж Бруту і Кассію. Не були обділені й ворожі солдати. (Це все одно, що Сталін не влаштовував би проти колишніх білогвардійців, «червоний терор», а пробачив їм минулі подвиги та роздав відповідальні посади, аж до Комісаріату). Вдячні римляни хотіли Гаю Юлію присвятити за таку великодушність Храм Милосердя.
Можливо, він не догодив народу?
Але «догоджанням» народу він якраз і займався все життя (не забуваючи, зрозуміло, і про себе). Організовував пишні видовища, розвивав, так би мовити, шоу-бізнес, проводив судову реформу, добивався пільг ветеранам і т. д. Навіть після смерті.
Коли на Форумі Брут повідомив, що тепер буде знову демократія і республіка, що диктатора убито — публіка була шокована. Однак вона особливо не засмутилася і не зраділа. А так якось... Народ, як відомо — сволота. А ось коли публічно розкрили заповіт Цезаря, і там виявилося, що він КОЖНОМУ римлянинові залишає по 750 драхм (дуже пристойна сума) — народ пробило. Всі заплакали. «Батька рідного втратили, годувальника. Він, бач, і посмертно грошенят підкинув, про всіх потурбувався. А від демократів і копійки не дочекаєшся!» (Щодо демократів — ми і сьогодні переконуємося в правильності такої думки). І, віддавши тіло Цезаря похоронному вогню, народ побіг розшукувати вбивць. Але вони вчасно втекли. А будинки їхні, звичайно, спалили. Для порядку.
Гай Юлій володів блискучим красномовством і артистичним шармом, які уміло пускав у хід. Він не зневажав людей як таких (як, наприклад, його видатний попередник, диктатор Сулла), що допомагало йому залишатися щирим у промовах. Багато його висловiв стали крилатими, на зразок «Прийшов, побачив, переміг». Одного разу він схопив за плечі прапороносця, що біг з поля бою, розвернув його і, вказавши в протилежний бік, сказав: «Ворог — там». Коли його життю стала загрожувати небезпека, і йому порадили завести охорону, він відповів: «Краще померти, ніж жити, чекаючи смерті». Він міг і сам бути грізним. Народний трибун не дозволяв відкрити йому скарбницю у військовий час, і Цезар попередив, що, зрештою, йому доведеться його убити. Той наполягав на своєму. Тоді Цезар вигукнув: «Мені важче це сказати, ніж зробити». Трибун ретирувався. Як бачимо, Цезар за словом до кишені не ліз. І слово не розходилося з ділом. Та й у мирний час він займався вельми корисними справами. Навіть до календаря добрався. А то у жерців з їхнім «вставним місяцем» раз на рік свято жнив припадало не на літо, а свято збору винограду — не на осінь.
Але, якщо Цезар такий хороший, за що ж його вбили? Варто розібратися у ключовій фігурі змови — Бруті. І взагалі в історичній ситуації на той момент.
У Італії певний час було демократичне управління, подібне грецькому. Коли ж владу захоплював якийсь лідер і проголошував себе царем — його могли й прирізати. Консул (виборна вища посада терміном на 1 рік) Юній Брут, далекий предок Марка Брута, очолив повстання проти царя Тарквінія Гордого, який узурпував владу. Юній проголосив, що назавжди передає владу сенату і народу.
Однак в умовах розростання імперії демократична система не спрацьовувала — доводилося контролювати дуже велику територію. Без твердої руки наступав хаос: грабунки, бандитизм і повстання. «Останні 90 років в римській державі було прагнення до володарювання і навіть до царювання» (професор історії Оскар Егер). Історично справа йшла до монархії. І Цезар був останньою ланкою в цьому соціальному переході.
Верхівка була незадоволена ним з особистих міркувань. Дехто хотів повернути республіканське правління. Хоч Цезар всіляко противився царським привілеям, всю владу він зосередив у своїх руках. Слід зазначити, дуже умілих.
Молодий Брут був республіканцем. Він, як кажуть, був із породи «борців за справедливість». Такі люди часом бувають надто небезпечними. Адже вони справедливість, як не парадоксально, ставлять над людські стосунки. Такі принципи (в цьому ряду і Робесп’єр з Леніним) часто призводять до великої крові. Якщо справедливiсть iз вiдносної величини перетворюється на абсолютну, вона стає знаряддям у руках катiв.
Коли розгорілася громадянська війна між Цезарем і Помпеєм, Брут став на бік Помпея. Цезар до молодого Брута, проте, ставився прихильно — вони раніше разом билися.
Після того, як військо Помпея було розгромлене, його легіони перейшли на бік Цезаря. Помпей утікав. Брут написав Гаю Юлію лист iз повинною. Той страшенно зрадів. Вони зустрілися. Цезар запитав у Брута, чи не міг би той сказати, де міг ховатися Помпей? І не дивлячись на свою відданість твердим принципам, Брут сказав, що Помпей утік до Єгипту. А як же совість? Тверді принципи в ньому вживалися зі слабким характером. Що і дозволяло виправдати будь-яку зраду.
На римський запит до єгиптян щодо Помпея, ті вислали його голову. Вони вже дізналися, що Помпей програв. І підло стратили його. Побачивши голову свого противника, Цезар заплакав.
Цезар Кассію і Бруту — своїм недавнім противникам — надав по провінції. Підкорене населення було дуже задоволене Брутом. У цій ролі він був прекрасним: справедливим і милостивим. Виявилися його управлінські якості.
Влада Цезаря продовжувала зміцнюватися. Він вже отримав роль довічного диктатора. У державі настали відносний спокій і процвітання. Але усі задоволеними не можуть зоставатися ніколи. Той же Кассій вважав, що йому перепало від Цезаря менше, ніж Бруту. Він один із перших став підбивати останнього до змови. Згадував його предків-революціонерів. Мовляв, справжній ти Брут чи ганчірка? Дамо відсіч тиранам! І т.п.
Слабкий характер Брута легко піддавався впливовi. Він став бачити себе в ролі «борця проти тирана». Він не вважав Цезаря «поганим» лідером, швидше, навпаки. Але він був проти МОНАРХІЇ ЯК ТАКОЇ. Цезаря він вирішив убити З ПРИНЦИПУ.
Брут і так мав реальну владу. Коли Цезарю повідомляли про змову, що зароджується, і про те, що її очолює Брут, він показував на себе і говорив: «Він може спокійно дочекатися, поки це тіло помре саме». Натякаючи, що після його смерті, Брут автоматично отримає владу першої особи в країні. Куди йому поспішати? Однак Брут чекати не став.
Ось докладний опис вбивства Цезаря.
«При вході Цезаря сенат піднявся з місць на знак поваги. Змовники ж, очолювані Брутом, розділилися на дві частини: одні стали позаду крісла Цезаря, інші — вийшли назустріч, щоб разом з Туллієм Кимвром просити за його вигнаного брата; з цими проханнями змовники проводжали Цезаря до самого крісла. Цезар, сівши в крісло, відхилив їхні прохання, а коли змовники приступили до нього з проханнями ще більш наполегливими, висловив кожному з них своє незадоволення. Тут Туллій схопив обома руками тогу Цезаря і почав стягувати її з шиї, що було знаком до нападу. Каска першим наніс удар мечем у плече, однак рана ця була неглибокою і не смертельною. Каска, мабуть, спочатку був збентежений сміливістю свого жахливого вчинку. Цезар, повернувшись, схопився за рукоять і затримав меч. Майже одночасно обидва закричали: поранений Цезар латиною — «Негіднику, Каско, що ти робиш?», а Каска — грецькою, звертаючись до брата, — «Брате, допоможи!» (Плутарх).
Змовник Каска злякався сильніше за жертву — він покликав на допомогу брата. Умовно ситуацію можна назвати «Тигр в оточенні шакалів».
«Непосвячені у змову сенатори, вражені страхом, не сміли ні утікати, ні захищати Цезаря, ні навіть кричати. Всі змовники, готові до вбивства, з оголеними мечами оточили Цезаря: куди б він не обертав погляд, він, як дикий звір, оточений ловцями, зустрічав удари мечів, направлені йому в обличчя і в очі, оскільки було обумовлено, що всі змовники візьмуть участь у вбивстві і ніби причастяться жертовною кров’ю. Відбиваючись від змовників, Цезар метався і кричав, але, побачивши Брута з оголеним мечем, накинув на голову тогу (римське вбрання з прорізом для голови — Авт. ) і підставив себе під удари. Багато змовників переранили один одного, направляючи стільки ударів в одне тіло. Після вбивства Цезаря Брут виступив уперед ніби бажаючи щось сказати про те, що було скоєно, але сенатори, не витримавши, кинулися бігти, розповсюдивши в народі паніку і страх».
Стосовно Цезаря у Плутарха виявилася одна суперечлива деталь: чому Цезар, побачивши Брута з ножем, накинув на голову тогу і перестав чинити опір?
Коли я запитував у знайомих (у тому числі й істориків), чим вони можуть пояснити таку реакцію Цезаря, вони говорили, що його вразила зрада друга.
Подумаєш! Та в житті Цезаря, людини, яка виграла сім великих битв Риму, яка стала диктатором, зрад було валом. Як відомо, зрада — взагалі нормальна складова політичного буття. Як говорив Гафт в «Гаражі»: «Вчасно зрадити, це не зрадити, це — передбачити». Діяння це, звичайно, не стає менш паскудним, але досвідченого політика ним навряд чи можна здивувати.
Коли зрадять звичайну людину, яка у неї буде реакція? Правильно — вона розсердиться. І навіть оскаженіє! Тим більше так зробив би Цезар — людина незвичайна. Не даремно ж Каска злякався! Цезар як професійний воїн цілком міг вихопити у нього (або у іншого змовника) меч (тим більше, він уже тримав зброю за рукоятку) і спробувати вирватися з будівлі сенату. На війні він сотні разів потрапляв у ситуації не менш небезпечні. Тим більше змовники заважали один одному, і можна було скористатися безладом. Нарешті, він міг загинути, б’ючися. Але ні — демонстративно накинув на голову одяг і віддав себе на розтерзання. Не клеївся цей вчинок із натурою Цезаря- переможця. У чому ж річ? У численних історичних довідниках та енциклопедіях відповіді не було.
Я поглибився в докладний життєпис Брута, що належить перу того ж самого Плутарха. Відгадка виявилася очевидною.
Отже, читаємо: «Цезар дуже турбувався про Брута і просив начальників не вбивати його в битві, а всіляко щадити і привести до нього, якби той погодився здатися добровільно, у разі ж опору з його боку, дати спокій. Зробив він це на догоду матері Брута, Сервілії. Мабуть, будучи ще молодою людиною, він знаходився в близьких стосунках із Сервілією, яка його шалено кохала. А оскільки в той самий час, коли їхнє кохання було у повному розпалі, народився Брут, то Цезар був майже впевнений, що Брут був його сином».
Брут був незаконнонародженим сином Цезаря! Щоб пересвідчитися в цьому, розглянемо уважніше зображення одного й другого. Вiдразу помітна схожість профілів Брута (портрет) і Цезаря (статуя). Все стало на свої місця.
Уявимо собі ще раз ту ж ситуацію.
Після першого удару Каски Цезар, природно, розлютився. І повернувшись, схопив рукоятку його меча. Цезар вмить зрозумів, що це замах і став діяти. Все життя в усіх битвах (і на полі бою, і в ораторських баталіях) його рятувала миттєва реакція. В його житті не було ситуації, з якої б він не виходив переможцем. Каска з переляку кличе брата на допомогу. Змовники гуртом накидаються, але через скупченість більше наносять рани один одному, ніж своїй жертві.
Що робить тигр в оточенні шакалів: готується до стрибка. Цезар з криком намагається прорватися через кільце ворогів. І в цей момент він раптом бачить власного сина з ножем в руках. Сина, якого він завжди трепетно опікав! Мабуть, це був єдиний раз, коли всередині Цезаря все зламалося. Йому насправді в цей момент не захотілося жити. Ця могутня людина накидає на голову одяг і дає себе убити без опору.
Сталася трагедія у шекспірівському дусі! Брут в ім’я своїх політичних принципів підняв руку на рідного батька!
Доля розпорядилася таким чином, що всі, хто брав участь в цьому лиходійстві, згодом загинули.
Кассій і Брут зустрілися для вирішальної битви під Філіппами з племінником Цезаря Октавіаном, який поклявся помститися за дядька, і другом Цезаря — Антонієм.
Вбивць переслідували фатальні невдачі. Двічі напередодні битви Бруту бачився зловісний привид. Хоч він був аж ніяк не містично налаштованою людиною, він вважав це дуже поганим знаменням.
Кассій, помилково (з віком його зір слабшав) прийнявши здалеку вершників Брута за солдатiв Антонія, покінчив життя самогубством. При чому, тим же мечем, яким він убив Цезаря!
Брут, втративши соратника, зовсім занепав духом і програв битву під Філіппами.
Він ховався зі своїми друзями в лісі і сказав, прощаючись, що він «вважає себе щасливішим за переможців, оскільки залишає після себе славу доброчесності». Вiн надто помилився в своєму прогнозi.
Справді, дорога, вимощена добрими намірами, призводить тільки до однієї адреси.
Свої останні слова Брут вимовив із самовладанням, притаманним його великому батьковi. А потім кинувся на меч, який підставив один із його друзів.
Так закінчилося одне з найтрагічніших протистоянь, які можуть трапитися між батьком і сином та між людиною і людиною.
