«Рушниковий» конфлікт

Доктора культурології, відомого колекціонера старовинних українських рушників і засновницю Музею рушника в Черкасах сьогодні фактично позбавили усього її культурного надбання. Втім, представники Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, де з 1993 року зберігалася й експонувалася колекція рушників і де тривалий час працювала науковець-колекціонер, стверджують, що насправді культурні цінності належать університету. Як стверджує завідувач кафедри української літератури і компаративістики ЧНУ ім. Б.Хмельницького Володимир Поліщук, більшість декоративно-ужиткових речей в музей принесли університету студенти-філологи в рамках навчальної практики.

Натомість Світлана Китова та її онук Дмитро розповідають, що жодної подібної практики у студентів-філологів не було. І це навіть не передбачено науково-методичними матеріалами, оскільки студенти працюють з фольклором. Мовляв, приносила молодь в подарунок Світлані Андріївні не так багато — 5—10 сучасних, а тому малоцінних, рушників на рік.

Юридично «рушниковий конфлікт» вирішити поки неможливо, оскільки Музей рушника в університеті фактично не існував, тобто не було жодних документів про його створення-існування. Кімнату під експозицію Світлані Китовій виділили після її заяви-прохання про виділення приміщення для зберігання і виставки рушників.

Колекція, цінні експонати якої дослідник етнографії збирала сама майже все життя і про яку не раз «День» уже писав, сьогодні, за її словами, нараховує понад тисячу декоративно-ужиткових речей. Онук Світлани Китової Дмитро повідомив, що якщо університет не погодиться відати дослідниці колекцію, то справа буде розглядатися в суді. Тим часом, представники ЧНУ ім. Б.Хмельницького, після заяви С.Китової про те, щоб їй повернули колекцію, почали «інвентаризувати» експонати, ставлячи на них університетські штампи.

«День» поцікавився думками усіх сторін конфлікту:

Світлана КИТОВА, доктор культурології, засновниця Музею рушника:

— Справа в тому, що я пішла на пенсію за віком минулого року, і оскільки вже не працюю в університеті, то захотілося ректорату забрати в мене колекцію, яку я зібрала. Музей почали терміново оформлювати на інститут і ставити штампи на кожній речі та заповнювати документи. Це сталося після того, як я в ректораті тиждень тому сказала, що хочу забрати свою колекцію.

Експонатів у музеї — більше тисячі. Перший раз виставка рушників у мене була у черкаському Палаці піонерів — у 1992 році. Тоді вже було до 200 рушників, близько 20 народних ікон, кераміки чимало. Ця виставка страшенно сподобалася людям. І коли виставка закінчилася, я вирішила, що треба зробити так, щоб була окрема кімната для цього діла. І попросила в університеті кімнату. Мені її виділили...

Дмитро КИТОВ, онук Світлани Китової:

— До музею Світлану Андріївну сьогодні не пускають, обклали печатками університету. Якщо вважається, що це власність університету, то чому не було інвентаризовано рушники до того? За законом, інвентаризацію мають проводити раз на рік. Якщо вони вказують на те, що рушники дарували університетові, то чому вони не проводили інвентаризацію тоді? Ми можемо піти на поступки за умови, що адміністрація сама буде опитувати студентів і надавати докази, що вони ось такі і такі рушники дарували саме університету.

Якщо нам вдасться повернути колекцію, ми зробимо Інтернет-музей. Я хочу назвати його ім’ям бабусі. А далі будемо шукати меценатів, щоб проводити виставки у Києві. І хочу запевнити, що колекція продаватися не буде.

Віталій МАСНЕНКО, доктор історичних наук, завідувач кафедри історії та етнології України ЧНУ ім. Б. Хмельницького:

— З одного боку, є приватна колекція Світлани Китової, яка збиралася десятиліттями. І колекція ця надзвичайно цінна. Крім того, сама по собі Китова — серйозний дослідник, і на базі опрацювання цієї колекції вона захистила докторську дисертацію із культурології. З другого боку, коли створювався Музей рушника, то, мабуть, не було прописано правових засад. Мав бути договір між Китовою як власницею цієї колекції і університетом, де було б прописано, на яких умовах ця колекція демонструється, і так далі. Але цього зроблено не було, через що і виникла ця колізія. Я вважаю, що це не потрібно перетворювати в якийсь майновий конфлікт.

У Світлани Андріївни є бажання повернути цю колекцію і створити віртуальний музей. Я думаю, що це цілком сучасна технологія, і це можна тільки вітати. З іншого боку, якщо є власність, яка їй не належить, то це треба розмежувати. Було б також добре, щоб подібний музей існував в університеті й виконував функцію навчальної бази.

Володимир ПОЛІЩУК, завідувач кафедри української літератури і компаративістики ЧНУ ім. Б. Хмельницького:

— Світлана Андріївна — фанат своєї справи, вона багато чого зробила, структура музею, який вона створила, — це її заслуга. Щоб рушники десь не припадали порохом, було надано приміщення, відповідно відремонтоване і обладнане, де проводилися екскурсії, хоч і нечасто.

Жодна зі сторін зараз не доведе, чия це колекція. Світланою Андріївною було справді зібрано чимало рушників. Але значно більше рушників було зібрано й принесено в університет студентами під час проходження ними фольклорно-педагогічної й країнознавчої практики. Однак ніхто не вів обліку. Університет готовий до порозуміння, і частина колекції, яка, як стверджує Світлана Андріївна, належить їй, готовий віддати. Без проблем. Але Світлана Андріївна мала б хоч якимось чином довести, що це її рушники.

Скоріше за все, ту колекцію, яку вивішено, всю або майже всю ми готові віддати. А музей в університеті однозначно буде існувати. Усе інвентаризують і зроблять облік. Експозиція буде. Якщо не ця, то інша.