Римське право: що хочу, те й люблю
Помічала неодноразово: після кожного дівич-вечора з подружками залишаються самі лише реальні дивіденди — натхнення. Коли ніхто нічого не удає, не нав’язує іншому тренд першого ряду, завжди кожна, підготувавши до зустрічі щось для загального настрою, прагне і до себе самої не звикати, аби хотілося дивувати друзів, все грає. Того вечора одна з нас пригощала всіх римськими враженнями. Якість її сюжетів була посилена також кількістю, оскільки доповнювалася й нашими спогадами. Ось і сміялися цілий вечір, аніскільки не турбуючись, що наші строкаті епізоди не такі вже глобальні, злегка простакуваті, в чомусь наївні. Та все ж були в них пустощі і спостережливість — цього точно не знайдеш у довідниках.
Коли всі відеосюжети було проглянуто, освіживши в пам’яті й свої походи легендарними розвалинами, особливу тишу всередині соборів і стан у них, нагадавши, що справжню пристрасть мандрівника, яку я, скажімо, починаю відчувати набагато гостріше, коли знімаю навушники (хай пробачать кваліфіковані гіди, що насичують наші голови цікавою і повною інформацією — знаю, що пропустила, дочитаю в літературі), наше базікання поступово спростилося, а може, якраз ускладнилася — ми почали говорити, якось само собою вийшло, про піцу тих 200 сортів, якими славиться країна. Звичайно, радили один одному, що ексклюзиви не варто шукати в точках швидкого харчування, вони часто однакові, але якщо трохи відхилитися від жвавих місць, повернути за ріг, можна опинитися в тому ж центрі Риму, але зовсім в іншому затишку. Так сталося і зі мною влітку, коли спека гонить в укриття, але натовпи туристів, що жадали того ж, уповільнювали і гальмували, відволікали і приваблювали, загострювали слух настільки, що здавалося, до тиші й не дістанешся. Коли, нарешті, опинилася на вулиці Піній (назва стихійна, моя, оскільки на пагорбі побачила, як поряд стоять, обнявшись, дві молоді пінії), відразу замовила піцу. Чомусь зрозуміла: вона тут буде чудовою, мабуть, пінії пообіцяли. І справді — хрустка, тоненька, суха, де сир лише злегка просочив тісто, не нав’язуючи йому зайвої податливості, де кожен овоч і морський делікатес має свій сюжет і разом, обнявшись, як пінії, вони ласкаво подарували гармонію. Несподівано розмова вильнула — опинитися майже в польових умовах можна і на європейських теренах. Природно, коли гроші закінчилися дещо раніше, ніж літак понесе тебе додому. (Звичайно, подібне не при світських пані буде сказано, в яких гроші не закінчуються, а якщо й так — не зізнаються, адже їм весь час комусь потрібно щось доводити, тримаючи фасад.) Ми ж розповідаємо один одному все без приховування, знаючи: посміятися над собою вельми корисно. Омолоджує на молекулярному рівні. Ні, мабуть, тут дещо загнула, але молодить точно і безкоштовно.
Отже. У нас залишався один вечір до від’їзду, євриків не було, а перекусити хотілося. Кожна почала ритися в своєму НЗ, може, щось залишилося. Урюк, родзинки, горіхи в міні-дозах витягували, знайшовся пакетик цукру, який і не потрібенй був нікому, але раптом привернув увагу напис на ньому: «Шлях найменшого опору вкритий асфальтом лише на початку». Чим не сигнал до дії — не здаватися? Одна туристка на прізвисько Сеня (вона постійно цитувала слова з відомої комедії: «Сеня, бережи руку!» — ось непомітно всі й почали називати її не Таня, а Сеня) знайшла у себе декілька упаковок, взятих ще з дому, з вишневим киселем у вигляді порошку. Ми всі дружно почали відмовлятися: ти що — там стабілізатори, суцільні підсилювачі смаку та інші єшки. Сеня була непохитна — менше гонору, спробуйте спочатку. Розчинили це в теплій воді, зізнаюся, зі мною це було вперше, і далі пішло-поїхало.
Слово «імпровізація» не в пошані лише у тих, хто займається розмінуванням, а наш турист, закликавши на допомогу могутню силу відмінного спокою, легко розпочинає дегустацію непізнаного харчового одкровення. Що можу сказати — вірте не вірте. Дивна різноманітність гребінців на подушці з яблук, перепелиць з обсмаженою спаржею зі сморчками ще не випарувалися з туристської пам’яті, але смак цього киселю затьмарив усе. Був він чарівно ароматний (мабуть, хороший підсилювач), помірно солодкий (пошкодували наші тамін) і так переконливо нагадував дитинство, коли все дійсно було най-найнатуральнішим, що вишневий вечір, схоже, запам’ятався назавжди. Кисіль безперечно став королем — цей некорисний, нереспектабельний, провінційний продукт. У мене навіть закралася страшна підозра: можливо, він натуральний. Та й хто з точністю стане стверджувати, що ті делікатеси, які ти скуштував у подорожі, не були присмачені різноманітною харчовою косметикою. Час такий — сумніви заважають жити, підстав для них надто багато.
Кисіль, щоправда, миттєво приспав нашу надобізнаність, усі відразу набули рожевого кольору, очі заблищали — ягідки-вишеньки та й годі! З того часу переконана: уподобати можна і порошковий кисіль, переконавши в чому завгодно, приписавши навіщось і яскраве одкровення талановитого художника, який часто казав, — від сюрреалістів я відрізняюся тим, що я сюрреаліст. У генія завжди треба перепитувати, що він мав на увазі. Можливо, який-небудь свій кисіль. У всякому разі пояснення такому спалаху почуттів до вишневого міксу по-своєму можна пояснити — всі ми в дитинстві засинали під казки, де мешкали таємничі киселеві береги.
Природно, кожна до нашої зустрічі підготувала простий рецепт по-італійськи. Такий закон: з подорожі — з рецептом. Ось він: на грилі або на гриль-сковороді підсушити скибочки хліба. Італійці, помітила, використовують для цього білий, я вибираю чорний крупнозерновий з твердих сортів. Злегка теплі скибочки змащуємо оливковим маслом, перед тим натерши хліб часником, можна разом із сумішшю перемеленого свіжого зеленого базиліку. Зверху вкладаємо в’ялені помідори. Закуска називається «брускетта», а мої італійські знайомі зі слов’янським корінням чомусь називають такий бутер «любкою». Так і кажуть: що-що, а «любку» хочемо завжди.
Меню на нашому дівич-вечорі народилося по ходу: зварили швиденько із заморожених вишень кисіль, а «любок» змайстрували з в’яленими томатами, привезеними з Італії. Там вони — справжні душки: з необхідною дозованою вологістю, особливою цукристістю, увібрали в себе все життєрадісне багатство літа, всі ноти щастя — від запаху трав до пряно-пекучих дотепних і несподіваних комбінацій.
У нас в’ялені пристрасті теж доступні — в маркетах строкатий вибір баночок з відпочиваючими в оливковому блаженстві в’яленими помідорами. Здавалося б, що може бути простіше. У серпні в багатьох на дачі помідорів — під зав’язку. Сонце нині — чистіше італійського. Оливкове масло є, морська сіль теж. Не звільняючи від шкірки, потрібно посипати плоди морською сіллю і розкласти під сонцем на циновках. Все. Звичайно, періодично перевертаючи. Нюхати і гладити не забороняється. У мене, скажімо, вийшло щось цілком їстівне (в автоматі-сушарці значно гірше), але пристрасті не викликало. Мляво якось, хоч начебто і в’ялено, та якось не сюрреалістично.
Ось кисіль — саме те...
