Самотній соняшник
На бабине літо ще ні в кого не було алергії, діатезу, подразнення. І хоч часом від цього розкішного в’янення голова йде обертом, і прекрасно розумієш, що безневинній омані жити лише до перших затяжних дощів, та як хочеться зберегти цю дзвінку соковитість, не випустивши жодної осінньої ноти. Здавалося б, звідки у дерев відчуття своєї вічності, якщо сьогодні-завтра листя скидати, навіщо троянди надумали на старості років народжувати нові бутони, яким цієї ж осені ще вдається таки стати трояндами. Осінній концепт такий — сьогодні мій день, і його не відняти, а завтра — подивимось, може, ще тиждень-другий триватиме осіннє свято життя. То для чого, скажіть, лічити зморшки, якщо всі ми підкоряємося цій тонкій і ніжній провокації, милуємось нею постійно: з вікна транспорту, на лісових прогулянках, коли пестимо яблуньку, щоб подякувати за рум’яні дарунки, тулимось до берези, вже вкотре дивуючись, як красиво вона вміє старіти, підсушуємо останній урожай кропу, смакуємо пізню капусту...
Жоден вигул вбрань на чергових подіумах, жодне бойове розфарбування офісного планктону, жодна вилощеність під вічний загар спритних стилізованих телехлопчиків і дівчаток (чим більше років, тим яскравіший загар) та різні розгойдування всього нашого нерозв’язного не заглушать радості від замилування осінньою щедрістю. Все решта, що іноді промайне подумки, — лише нісенітні гримаси. Ось до чого може додуматися людина, яка просочилася сонцем. Так, бува, й зовсім заземлитися можна — вчасно зупиняю себе. Щоправда, лише на секунду. Відразу згадую свій найяскравіший, особливий осінній подарунок — самотній соняшник на вже прибраному величезному полі. Розорана чорна блискуча земля, сама по собі делікатес для очей, а тут — посеред величної пишності вже дозвільних просторів так графічно чітко стоїть він, що здається скульптурою. Спокійно похитуючи своєю величезною головою в короні пелюсток, з набором щільно укладених насіннячок у вічно ідеально продуманому малюнку, впевнений у своїй силі, своєму міцному торсі. Інакше, мабуть, і не скажеш.
Чи то якась молодецька селянська елегантність невідомого естета підказала залишити цього красеня, щоб усі, хто побачить його, так би мовити, пожаліли за особливу красу або залишили в дарунок птахам на обід, можливо, це прикмета така — якщо урожай видався на славу, демонструвати ніби паспортні дані: ось, мовляв, які у нас народжуються, такі ж діти-соняхи тут будуть і наступного року.
Коли вийшла з машини, щоб з ним сфотографуватися, здивувалася — справжній велетень! Вищий за мене, відразу так стильно, без метушні нахилив свою пухнасту голову і поклав мені на плече, обдавши гарячим сонячним ароматом. Він загравав зі мною, та й сама я теж не відставала. Ми обнялися і завмерли на мить, знаючи, що більше не побачимося. Закоханість у соняшник ще бентежила якийсь час, але осіннім жінкам притаманна легковажність, і коли через півгодини в невідомому селі край дороги я побачила викладений справжній килим з гарбузів, знову відчула захоплення. Господар, звичайно, розмістив їх на жвавому місці для продажу, але як! Орнаменти з дорідних яскравих і стиглих гарбузів створювали таке відчуття свята, причому не календарного, а за пориванням душі. Той, хто виклав цей гарбузовий малюнок уже, мабуть, забув, як спекотного літа тяжко працював, як не все вдалося виростити таким красивим і соковитим, як непросто все це продати з розумом, та не всім по кишені й купити. І хоч прикра думка, що все подорожчало, хотіла закріпитися та спробувала зруйнувати поетичний настрій, все ж завдяки побаченій красі вдалося вирулити на оптимістичну колію — отже, буде легко скидати зайву літню вагу. Ось що означає пряний осінній післясмак, справжнє сп’яніння від чистого повітря, відчайдушна переконаність у тому, що коли вже багато вирішила нагальних питань, то й з останніми впораюся. Головне в житті — незалежність, а якщо були помилки, то сама їх і спокутую. Самотній соняшник...
— Що за думки, нісенітниця яка в голові, — сміялися ми з подругою, присівши біля фонтану поблизу станції метро «Золоті ворота». В останні дні вересня знову потеплішало, і ми шукали затінок, а фонтан так по-молодому грав водою, так дивовижно заколисував, що ми сіли й розговорилися про літо, про своє вічне, про рідних школярів і студентів. Раптом перед нами виріс величезний охоронець — довкола фонтану давно отаборилося якесь кафе, напевно, прибравши до загребущих рук і міський фонтан, — з абсолютно порожніми очима і скомандував: «Так, швидко піднялися і вперед». Ми спочатку навіть не зрозуміли, до кого він звертається. Через секунду повторив з натиском: «Я сказав, швидко! Ми не працюємо, що, не бачите?» «То ви нам і не потрібні, — якомога спокійніше пояснила я, — нам потрібен фонтан, а він працює». Коли побачила його скажені очі, навіть огризатися видалося бридкою реакцією, не хотілося обурюватись через цей згусток злоби. Наша невразливість його лише розпалювала, напевно, він намітив зганяти на людях, які тихо собі відпочивали, свої комплекси. Та хто йому дозволить. Головне, зберегти творче вміння радіти навіть дрібницям, а невмотивоване чуже хамство стирати, причому миттєво, спогадом. У мене, наприклад, про соняшник. Він уже цілий тиждень призначений мною моїм же охоронцем.
Мабуть, це краще за будь-які щеплення...
