Самотня людина в місті — як у лісі
По дорозі на роботу, крокуючи Оболонню, земля якої все ще зберігає де-не-де зелені клаптики колишніх садів, я багато разів зустрічала немолоду жінку, яка ходила берегом озера Опечень або сиділа на лавці під своїм, вочевидь, висотним домом, глядячи на те саме озеро — така маленька і самотня. Я не одразу наважилася перервати її самітність, але, зрештою, підійшла і заговорила з нею. Із нашої розмови вийшло невелике інтерв’ю, яке, маю надію, додасть хоча б маленький штрих до строкатої картини нашого сучасного життя.
— Наближається Новий рік та Різдво. Із ким ви зазвичай відзначаєте свята, дні народження? Вочевидь, ви на пенсії. Чи згадують вас на тому підприємстві, де працювали?
— Я дивлюсь на вас — ви жінка вже не молода, знаєте життя, а таке питаєте. Та кому я тепер потрібна? Хіба таких, як я, хтось пам’ятає? Коли пішла на пенсію, то 3-4 роки ще згадували — там на Новий рік, на 8 березня — приходили поздоровити, приносили якийсь подарунок: як не як, а 40 років на одному місці відбатрачила. Та не ходить же їм до самої моєї смерті? Бо я все не вмираю, прости Господи! Коли сьогодні зустрічаємося із колишніми знайомими, то уже й не вiтаються. Скоріше за все, не впiзнають — ой швидко, ой біжать мої годочки! Ой, Боже мій! Вже й сама себе в дзеркалі не завжди пізнаю — хто ж інший буде пам’ятати? А щодо свят, то хто скаже, що то таке? Як на мене, то це коли навколо люди, яких ти любиш і які тебе люблять. А все інше — то тільки календар. Не має значення — день як день, не відрізняється від інших.
— Розкажіть трохи про своє житло — чи затишно вам у своєму домі?
— Що там розповідати! Така собі хата з бетону, але не на землі, а на сьомому поверсі — без садочку, без двору, а також, вважай, без сусідів. Бо скільки років живемо поряд, а один одного не знаємо — хіба що здороваємося. І то тільки на своїй площадці — в дворі не пізнаємо один одного. Єдине з ким трохи порозумілася, це з древньою, хворою, майже нерухомою та трохи не в собі бабусею на восьмому поверсі. А вийшло це так — кілька років тому приходжу це я додому, а в квартирі потоп — тече зверху вода по стінах. Телефону не було (немає й зараз), розшукати п’яничку-слюсаря — не таке просте діло. То ж, побігла наверх, зла як чорт. Не стукаючи, штовхнула двері — виявилися відкритими; вбігла і стала кричати, сама не знаючи на кого. А потім роздивилася — лежить на ліжку маленька, худенька, як дитина, стара бабуся; мовчить, дивиться на мене, а з очей течуть сльози — вона вже не могла вставати. Якось вона на мене так подіяла, що мені аж соромно стало. Ну, що було робити? Воду, зрештою, якось позакривали, а на ремонт квартири я не зібралася — так і живу «під патьоками». Та воно і переживати нічого, бо я за все моє життя на меблі так і не зібралася: за «совєтів» черга не дійшла, а тепер вже й думати нічого — такі ціни. А з тою бабцею ми з того часу, як це сказати? Мабуть, здружилися. Я до неї заходжу, купляю їй продукти, іноді приберу. А найчастіше сидимо вдвох і розмовляємо у темряві. Вона для мене — ну чисто як батюшка-священик; виходжу від неї як після сповіді.
— Чи було у вас бажання, вийшовши на пенсію, продати свою квартиру і поїхати в село, де ви народилися?
— Про що ви кажете? Наче не знаєте, яка це небезпечна справа — продавати квартиру! Не встигнеш рота розкрити, а ти вже і без грошей, і без квартири. Навіть судитися буде ні за що. Та й село мене мало приваблює. Тепер справжнiх сіл немає. Хто там залишився? Старі та п’яниці. Питаєте, відкіля я це знаю? Ви, звичайно, можете й не знати, а я за своє село знаю все. Всі роботящі й тямущі люди звідти вже давно повтікали. Хто куди. Одні в місто — щоби заздрити багатим; інші — за кордон на заробітки — щоби потім дивувати земляків. Перестала й їздити — мене все рівно вже ніхто не пiзнає. Іноді думаю, а може воно й не було тих сіл, про якi написано — «неначе писанка село»? Відкіля знаю? Та ж ми усі до школи ходили — щось десь таки зачепилося!
— Дозвольте спитати, як ви харчуєтесь, де закуповуєте продукти, які страви готуєте?
— Як харчуюся? Та так само, як і все моє життя. За радянських часів ціни були низькі, але продуктів, як ви це добре пам’ятаєте, майже не було — можна було на пальцях перелічити весь «репертуар». Про черги й досі згадую з огидою, іноді навіть бачу сни — сметана кінчається, а я все ще позаду. Сьогодні є все, чого душа забажає, але грошей нам, простим людям, вистачає тільки на те саме вічне радянське «меню» — хліб, крупи, олія, капуста, якесь м’ясо п’ятого сорту, та й те — раз на тиждень. Тоді як навколо — гори продуктів!
Якби хто тільки знав, як принизливо ходити у супермаркеті між горами продуктів із п’ятьма гривнями у кишені! Я ще нічого — маю залізні нерви, а деякі люди ну прямо до істерики доходять! Всі знають, що подібні магазини були й за радянської влади — для партійних, але тоді це хоча б приховували від пролетаріату. А тепер — все напоказ! Дожили. Я дивуюсь, чому ті буржуйські супермаркети ніхто не підпалює? Іноді, коли зовсім не залишилося грошей, а до пенсії ще тиждень, у самої аж рука труситься — чиркнути сірником! Та людей жаль — навіть багатих. Читала я в якійсь газеті, що нібито на Заході про такі дрібниці, як харчові продукти, сьогодні вже ніхто й не говорить. Мені важко в це повірити. Чи доживемо й ми колись?
— Як ви розважаєтеся, як проводите свій вільний час? Чи ходите в кінотеатри, в театри? Чи полюбляєте прогулянки по Києву та його околицях? Чи вам достатньо цього озера?
— Навіщо мені околиці? Я й у себе в дворі почуваюся як на прогулянці — озеро поряд, качки плавають, хвилька набігає на пісок, очерет шелестить — навіть коли немає вітру. А хто тепер ходить до кінотеатру? Хіба ви не знаєте, що там показують і скільки коштує квиток? На ті гроші я зможу жити цілий тиждень. Кіно сьогодні, як усе, для багатих, але бідні їм не заздрять — нехай собі дивляться! Нам достатньо телебачення. Є в нас у дворі дурочка-пророчиця, яка полюбляє залякувати людей кінцем світу й постійно шукає видимі ознаки цього кінця. На першому місці у неї якраз телебачення; і у цьому я їй вірю. Бо іноді від сорому прямо втікаєш від телевізора на кухню. Тут треба, щоби влада зробила щось одне — або об’явила, що сором, пристойність, чеснота повністю скасовуються, або заборонила випускати телевізори. Я часто думаю, що хтось напустив на людей ману, особливо на тих, хто пов’язаний з телебаченням У театрі я ніколи не була, але мені говорила моя бабуся з восьмого поверху, що там тепер те саме, що й в телевізорах. Всі як показилися, прости Господи!
Іноді, коли у мене особливо поганий настрій, коли менi сумно, коли я згадую всі ті кривди, які витерпіла в житті — ні за що, ні про що, тоді я йду гуляти берегом Верблюжої затоки Дніпра. Це недалеко. Затока дуже нагадує мені ту — колись чистеньку і мальовничу — річечку, на березі якої стояла хата моїх батьків. Під новий рік пригощаю горобців — любо подивитися, як весело вони живуть у цьому житті, навіть взимку — чирик-чирик, чирик-чирик. Куплю цукерок для нашої дворової дурочки — її, правда, ще треба вговорити, аби взяла.
— Ви віруюча людина? Ходите до храму? Знаходите втіху й надію в молитвах?
— Соромно правду сказати, але з іншого боку — кого мені соромитися? Адже живу, як наче одна єдина людина на всій землі. То ж слухайте сюди. Коли церква тільки-но починала знову ставати на ноги, в мені зажевріла надія. Та що там — зажевріла? Запалала! Я було подумала, що кінчається самотність, безпорадність, що я стану частинкою громади, якою править Сам Господь — і порадять, і розважать, і допоможуть. Та куди там! Ходила я в церкву, ходила і бачу — тут те саме, що поза церквою. Я нікому там не потрібна. Прийшла я чи не прийшла на службу, жива чи мертва — те нікого тут не стосується. І не тільки батюшки або тих запобігливих церковних «активістів»! Я знаю, це погана думка, але скажу правду — мені часто здається, що Господь, як і батюшка, опікується тільки тими людьми, які дають гроші на церкву. Це гріх великий, але я думаю (сама не знаю, як прийшло до голови), що Сили і Ангели Небесні допомагають тільки багачам. Тим, хто багатіє за наш рахунок, а потім дає гроші на церкви та на храми і забезпечує собі й батюшкам Царство небесне.
Батюшкам, втім, і тут добре — подивіться, які вони розкормлені, як гарно вдягнені, на яких машинах їздять! Я там цих марок не знаю, але й сліпому видно, що дуже дорогi. А куди, скажіть, тому батюшці їздити — був би завжди при храмі, допомагав, хоча би словом, таким ось як оце я. Хіба він не знає, що одне ласкаве слово, звернене до бідолахи — нечаянна радість і надовго.
Та куди там! Колись, при «совєтах» я дуже переживала переслідування і закриття церков, а тепер іноді думаю: «А може то було недарма? Бо якби церква була справна, була як слід, то й тих «совєтів» не було б? Може й страшних війн не було б? І не було би на світі таких самотнiх, як оце я тут стою перед вами? Чи то я вже перебрала?
