Що стоїть за протистоянням конфесій?
Негативне ставлення УПЦ Московського патріархату до очікуваного у червні візиту в Україну Папи Римського Іоанна Павла II надало нового поштовху обговоренню проблем міжконфесійного протистояння та взаємин церкви і держави. Сьогодні власну точку зору на ці проблеми викладає у своєму листі киянин Валентин Бондаренко, правнук ієрея о. Василя Левицького із села Посухів Ямпільського повіту.
Як учить нас історія, релігійні війни ніколи не були чисто релігійними, за зовнішнім релігійним антуражем завжди стояли інтереси певних угруповань, класів, партій. Не вдаючись до глибин історії, згадаємо Північну Ірландію. Там за протистоянням католиків і протестантів стоїть питання: залишатися з Великою Британією чи отримати самостійність?
Сьогоднішня ситуація в Україні з релігійними конфесіями має подібне підґрунтя, тобто протистояння між УПЦ Київського патріархату та УПЦ Московського патріархату ставить питання — якою бути Україні: незалежною державою чи під крилом колишнього «старшого брата»? До цього додаються побічні чинники — кожний священик чи ієрарх не бажає втрачати свого місця, становища, матеріальних можливостей. Адже церква, як певна організація, представляє собою найпотужнішу командно-адміністративну систему, в порівнянні з якою система комуністичної влади — дірявий бетонний паркан проти відновленої ділянки Великої Стіни Китаю.
На жаль, для доведення своєї правоти обидві сторони, особливо представники Московського патріархату, використовують аргументи, що найчастіше дають єдиний результат — зменшення релігійної харизми християнського вчення взагалі, незалежно від конфесії. І сьогодні в більшості випадків люди, яких ми називаємо віруючими, по суті, є напів’язичниками, що тримаються церкви не за вірою, а за традицією. Вони добре засвоїли, що під час релігійних свят гріх працювати, але мало хто витримує пости. Вони чули про десять заповідей, але не вважають, що повинні їх повністю виконувати, а про «підставлену щоку» кажуть, що сьогодні взагалі це не підходить. Для більшості Бог — це Той, хто за невелику платню (купівля свічки) прощає гріхи. Традиція переважає вчення, а тому мистецтво проповіді занепадає, інколи перетворюючись на приховані політичні виступи, а ієрархи Московського патріархату цілком відкрито можуть спрямовувати свої виступи проти української державності. І якщо в Росії це протистояння відоме тільки як певний схизматичний відгомін, що укріплює позиції російського православ’я, то для України це призводить до недовіри, нехтування православ’ям, зацікавленості іншими християнськими конфесіями, а то й нехристиянськими культами.
Стаття 35 Конституції України проголошує відокремленість церкви від держави. Але по суті це проявляється однобічно, тобто церковні діячі можуть порушувати закони держави і не бути покараними, в той же час вони впливають на паству, тобто громадян країни, і цим можуть втручатись у державні справи. Як приклад — поширення серед віруючих переконань про те, що, отримавши певний номер ідентифікаційного коду, віруючий буде якимось чином причетний до диявола, а тому треба відмовитись взагалі від системи, що допомагає (правда, далеко не завжди) фіксувати прибутки громадян. Цікаво, що в цьому питанні особливих розбіжностей між конфесіями не виявлено, а самі віруючі перед цим не відмовлялись від нумерованих документів — паспортів, посвідчень, грошових купюр тощо. А висновок єдиний — церква хоче вийти з податкової зони, хоча та ж 35 стаття проголошує, що «ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою за мотивами релігійних переконань». Неодноразово у пресі розповідалось про антиукраїнські і антидержавницькі виступи вищих ієрархів Московського патріархату, причому їхній вплив на громадян значно більший, аніж виступів Президента, інших державних посадовців, бо, як вважається, діячі церкви виступають від Бога. І ніхто не може зробити навіть зауваження, тільки у ЗМІ повідомляється про такі випадки. От і виходить, що задумане відокремлення держави від церкви з метою не клерикалізувати владу діє однобічно, і ці положення Основного Закону необхідно досконало вивчити і правильно виконувати. Це вже прерогатива Конституційного Суду.
А ідея об’єднання церков якраз і є найменш конфліктною спробою припинити певні антидержавницькі прояви, що йдуть від імені церкви. Якби церква дійсно була відокремлена від держави і займалась тільки духовними потребами віруючих, то й відповідних конфліктів не було б, та й не так гостро стояло б питання про об’єднання.
Церква є помічницею у створенні Держави, але сьогодні на найвищому рівні (як і в народі) є коливання щодо напрямку побудови такої держави, і відгомін цього виявляється у протистоянні двох найбільших конфесій. Коли основне питання вектора державного будівництва буде сприйняте більшістю і підтримане державною політикою, то і питання конфлікту церков перестане бути таким гострим.
