Щоб бортництво не стало архівом

За підтримки Українського культурного фонду в Україні розпочав реалізацію національний проєкт з відродження давнього промислу — «Бортництво Полісся: архаїчна традиція в сучасному вимірі». Проєкт охопив три області: Київську, Житомирську та Рівненську, де діють найбільші осередки цієї нематеріальної культурної спадщини України. Окрім створення традиційних музейних експозицій, у його рамках планується створити «Віртуальний музей бортництва», інтерактивні просвітницькі матеріали, онлайн-фотопроєкт бортництва тощо. Ініціювала проєкт очільниця Вишгородського історико-культурного заповідника  Влада Литовченко.  Детальніше про ініціативу «День» розпитав одного з  учасників, автора трьох туристичних маршрутів на Житомирщині, краєзнавця Юрія ХАЛІМОНЧУКА.

ДИКИЙ МЕД ІЗ ВУЛЛЄ

— Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, про свою роль як краєзнавця у проєкті зі створення музею бортництва в Україні?

— Ще з дитинства мене цікавили кадовби, що висіли на деревах, які старі люди називали «вуллє». Вже після інституту, працюючи у школі, почав глибше вивчати цей стародавній промисел. Тоді й з’ясувалося, що на півночі Олевського району, у тій його частині, що межує з Білоруссю, бортництво до сьогодні існує майже в первозданному вигляді. Про його поширення у наших краях свідчать назви місцевих річок — Уборть і Перга.

З часом моє захоплення краєзнавством та позашкільна робота з дітьми переросли у екскурсійну діяльність. Так виник один з туристичних маршрутів Олевщини — «Дикий мед або бортництво».

Згодом побачили світ тематичні публікації у журналах «Геосфера» та «Український пасічник», вийшли в ефір телепередачі. За моєї ініціативи та за сприяння відділу культури у сільських бібліотеках нашого району виникли краєзнавчі куточки, окремі експозиції яких присвячені стародавнім промислам древлян, серед яких і бортництво. Тож я щиро підтримую проєкт по створенню музею бортництва в Україні, буду всебічно цьому сприяти, і радий, що до нього залучені відомі Олевський та Сарненський музеї.

— Чи вдалося туристів зацікавити бортництвом? Що їх приваблює в цій темі?

— Не можна сказати, що цей маршрут — надзвичайно популярний у порівнянні із «розкрученим» Кам’яним селом, про яке знято масу сюжетів на телебаченні, написано багато статей. Про бортництво хоча й є інформація, але вона — специфічна. Може, хтось боїться бджіл. Туди їдуть ті туристичні компанії, які вже зрозуміли, наскільки захоплюючим є цей промисел. А якість меду — люди їдуть, звісно, щоб скуштувати його і придбати. Багато залежить від клімату, чи перезимували бджолині сім’ї, наскільки вони потужні, чи вдалий був сезон — чи наносили вони стільки меду, щоб туристи могли придбати. Рік на рік не приходиться — цей рік важкий для бджільництва взагалі.

«ЧАСТИНА БОРТНИХ ІНСТРУМЕНТІВ НАЗАВЖДИ ВТРАЧЕНА»

— Чим цікавий досвід Житомирщини в розвитку цього ремесла? Розкажіть, будь ласка, про те, як досліджувалося бортництво на Житомирщині, цікаві факти з історії, які артефакти були знайдені? Чим досвід Житомирщини — унікальний, у порівнянні із іншими регіонами?

— У плані вивчення минувшини загалом і бортництва зокрема, великий інтерес становлять дослідження самобутнього краєзнавця із Коростеня Миколи Брицуна (Ходака). Його публікації у газеті «Народний лікар» за 2003 рік були для мене першими друкованими посібниками. Саме він називав Олевщину «Медовою нивою», де у давнину меду було більше, ніж хліба. Цікава також його версія про походження назви міста «Олєвск» від «Вуллєвск», тобто від тих же вуллів (бортей). А відомий етнограф Василь Скуратівський записав колись у наших краях легенду про медову ріку Уборть, колір води якої має коричневе забарвлення тому, що літньої пори віск у бортях по берегах ріки танув, мед витікав, розчинявся у воді, забарвлюючи її у медовий колір (насправді такий відтінок воді надають сполуки заліза і марганцю, вміст яких у поліських ґрунтах надмірний). «У-Борть» означає «ріка, що тече у бортні ліси», або «йти до борті, займатися бортництвом».

У пошуках артефактів з’ясувалося, що значна частина бортних снастей та інструментів на сьогодні втрачена для широкого загалу. Щось зберігається у музеях, щось залишилося у бортників, що продовжують ним займатися, а щось опинилося у приватних колекціях. Чимало з них було вилучено ще у часи колективізації та насильницького запровадження пасічництва у рамкових вуликах. Розуміючи переваги промислового бджільництва, я відстоюю право на існування бортництва так, як, наприклад, право на існування тварин у дикій природі поряд з веденням тваринництва.

Унікальність Житомирщини в тому, що лише тут в Україні досі залишилися осередки цього архаїчного промислу. У співпраці зі старшим науковим співробітником Інституту археології НАН України, к.і.н. Андрієм Петраускасом, серед заходів експериментальної археології, що проводилися на Олевському древлянському городищі «Бабина гора», ми встановили на деревах борті та зварили мед-пиво за стародавніми рецептами. Окремо слід відзначити оригінальний творчий підхід колективу Юрівської ЗОШ нашого району у створенні шкільного історико-краєзнавчого музею. З 2010 року запроваджено етнографічний фестиваль «Уборті витоки медові», який нині має статус обласного.

«ПРАЦЮЮТЬ НА ЕНТУЗІАЗМІ»

— Як працюється сьогоднішнім бортникам Житомирщини? Чи не заважає в цьому масове всихання сосон, використання пестицидів у сільському господарстві?

— Сьогоднішні бортники, як і в давнину, працюють на ентузіазмі. Ніякої суттєвої допомоги від держави вони не отримують. Глобальні зміни клімату, що зачепили й Полісся, масове всихання хвойних дерев, хижацьке вирізання лісів, пожежі в екосистемах, використання хімікатів у сільському господарстві лише поглиблюють кризу ведення бджільництва. Потрібно врахувати й той фактор, що ті декілька осіб на Олевщині, яким є що показати й розказати, усі мають вік за 50 років. Тобто впродовж короткого проміжку часу ми можемо втратити живих носіїв унікального практичного досвіду, і бортний промисел перейде в розряд лише архівних матеріалів і музейних експозицій. Тут вартий уваги досвід Башкирії, де у лісгоспах в обов’язковому порядку запроваджено заходи щодо збереження і відновлення бортництва в тих регіонах, де воно споконвіку велося. Це свідчення державницької позиції щодо збереження природи та історичної спадщини. У цьому сенсі для мене особисто дуже важливо, що проєкт «Бортництво Полісся: архаїчна традиція в сучасному вимірі» підтримує місцева влада — Житомирська, Рівненська та Київська облдержадміністрації.

— Що мотивує людей займатися бортництвом?

— Бортників — небагато: до десяти загалом на Олевщині і декілька тих, до яких можна везти туристів. Більшість із них поєднують бортництво із рамковими вуликами. Бо вихід меду з рамкового вулика із бортів може відрізнятися у два-чотири рази. Доглядати за вуликами складно, вони не стоять всі разом — на певній віддалі, це складна процедура. Я записав місцеве прислів’я: «Хочеш мед єсті — то треба мати вуликов двєсті. Але щоб вони не стояли вмєсті». Це заняття у них — генетичне, вони займалися цим змалечку, їх цікавить і видається важливим сам процес.