«Щоб завтра спокійно дивитися одне одному в очі»
Уже майже рік білорус Андрій Стрижак збирає і відправляє в Україну допомогу для переселенців із зони АТО
«День» продовжує писати про волонтерів, чия робота часто залишається непомітною для загалу, але завжди помітна для військових, переселенців та медиків, які отримують допомогу від них. Ми вже писали і про великі волонтерські групи, які зібрали сотні мільйонів гривень, і про пересічних громадян, які віддають частину коштів, щоб допомогти військовим та переселенцям. Писали про волонтерів, які вивозять людей із зони бойових дій, рятують тварин. Писали про тих, хто після роботи ходить плести маскувальні сітки, сушити «борщі», в’язати шкарпетки... А сьогодні — публікуємо три історії про волонтерів, які збирають допомогу поза межами України. Перша історія — про білоруса Андрія Стрижака, котрий уже понад рік збирає і надсилає в Україну допомогу для переселенців та медиків. Друга — про українців Балтимору, які, перебуваючи на іншому кінці світу, вболівають, переживають та активно допомагають Батьківщині. А третя — про американського волонтера Еда Скібіcкі, який допомагає Україні матеріально й інформаційно.
За майже рік волонтерства команда Андрія зібрала кошти на три автомобілі для медиків, які рятують життя на фронті, й відправила понад три тонни речей переселенцям, які залишилися на території України. Сам Андрій — із Гомеля, займається неформальною освітою дорослих, проводить тренінги на тему прав людини. У громадську діяльність пішов понад 15 років тому. А став волонтером після Революції Гідності в Україні, в якій сам брав активну участь.
«Однією з причин, чому я став волонтером, була смерть білоруса Михайла Жизневського на Майдані. Він гомельчанин, і я теж, — розповідає Андрій Стрижак. — Буквально на другий день після того, як стало відомо, що він загинув, ми відшукали його батьків, почали збирати для них допомогу. У них тоді були скрутні часи: літні батьки хлопця знімали квартиру, і на хвилі негативу до подій в Україні власники квартири взимку викинули їх на вулицю... І доволі швидко вдалося зібрати кошти й придбати для них нову квартиру».
Після цього Андрій почав активно брати участь у Євромайдані. Від самого початку працював на гарячій лінії «Євромайдан-SOS», а повернутися до Білорусі і просто працювати вже не міг. Як він сам зізнається, «від того, що ти допомагаєш людям, з’являється міцна залежність — уже не можеш без цього».
Після Майдану волонтер почав їздити на Донбас. «Вперше туди поїхав наприкінці січня 2015-го зі своїми друзями, — продовжує Андрій. — Вони допомагають безпосередньо армії, а маршрут «Білорусь — АТО» — це волонтерська ініціатива, створена для допомоги переселенцям та медикам, які працюють у зоні АТО».
У родині до волонтерської діяльності Андрія вже звикли. Щоправда, між ним і батьком не завжди є порозуміння, коли мова заходить про Україну, оскільки той уже досить давно проживає в Москві.
«ЦЕ — ВІЙНА, ПЕРЕДУСІМ, У ГОЛОВАХ»
На Донбасі волонтера багато що здивувало: люди ніби опинилися у двох реальностях: зовсім поряд стріляють, а через кілька кілометрів — звичайне життя, де про війну майже не говорять...
«Я не маю ілюзій щодо сторін конфлікту, тому що будь-яка війна — це насильство, убивства і кров, до яких причетні обидві сторони. Залежить усе від мотивації, як це робиться і навіщо. Ми звикли до того, що війна — це тотальне втягнення всього суспільства в процес руйнування. Адже там фронт, а за 20 — 30 км розташувалася піцерія, де можна спокійно і смачно поїсти... І люди, які сидять за сусіднім столиком, намагаються взагалі не говорити про війну», — ділиться враженнями Андрій Стрижак.
Не могла залишитися для Андрія непоміченою також інформаційна війна російських та українських ЗМІ. Причому волонтер вважає, що українське телебачення не так далеко пішло від російського. «Це — війна, передусім, у головах, і ті стереотипи, що їх вигадують пропагандисти, завдають ще більшої шкоди, ніж осколки й кулі», — зазначає волонтер.
«РАТАЎНІЦА» ВІД БІЛОРУСІВ
Після поїздок Андрія на Донбас з’явився волонтерський рух «Гуманітарний маршрут «Білорусь — АТО». Поки що білоруська влада ніяк не зреагувала на таку ініціативу і не втручається в діяльність волонтерів. Та й присікатися ні до чого, адже нічого незаконного волонтери не роблять: не постачають зброї, не перевозять заборонених медикаментів.
«Ми зараз займаємося двома напрямками: допомагаємо Першому добровольчому госпіталю імені М. Пирогова. І другий напрямок — це співпраця з благодійним фондом «Захистимо Україну», який діє в Чернігові. Вони працюють із переселенцями, які залишилися в Україні й, зокрема, на Чернігівщині, а також із членами сімей загиблих, поранених і безвісти зниклих бійців АТО».
За словами Андрія, переселенці, які переїжджають у Білорусь, зазвичай мають антиукраїнські настрої, тому й не підтримує їх. Проте в країні вистачає організацій, які займаються допомогою біженцям із України в Білорусі.
Волонтери ж «Гуммаршруту» забезпечують українських переселенців теплим одягом, взуттям, предметами побуту, а для дітей збирають іграшки. Півтора місяця тому «Гуммаршрут» допоміг дітям переселенців зі шкільним приладдям. Найближчим часом Андрій сподівається відправити в Україну наступний вантаж із теплими речами. Для госпіталю на зібрані кошти волонтери у Києві закуповують необхідні медикаменти, які замовляють самі медики. З весни цього року почали збирати кошти на автотранспорт для польових лікарів.
«Перша машина, яку ми їм загнали, — це реанімобіль, досить відомий на Донбасі. Він оздоблений вишиванкою, і на ньому є напис «Ратаўніца» — щоб було видно — це від білорусів. Друга машина, «Майя» — багатофункціональний вантажний мікроавтобус, який перевозить багато різних речей, в тому числі мобільну польову хірургічну групу, а крім того, це мобільний медпункт, у якому поранені можуть отримати допомогу до того, як їх відвезуть у тиловий госпіталь, — розповідає волонтер. — І третю машину ми пригнали буквально 14 жовтня із Нідерландів. Машина хороша тим, що на ній можна швидко переправити групу підсилення хірургічних потужностей із лікарень у зоні АТО, не використовуючи важкого транспорту. Ця машина уже в Києві і проходить розмитнення. Назвали її «Зорка». Як тільки вона буде готова, її відправлять до Артемівська, а там госпіталь уже сам вирішить, як вона працюватиме».
«НЕ ВАЖЛИВО, СКІЛЬКИ ЖЕРТВУЮТЬ, ВАЖЛИВО — ЯК»
Зараз волонтери знову відновили збір коштів, але вже не на авто, а на те, що повезе «Зорка» — медикаменти і медичне обладнання. Зазвичай на допомогу жертвують невеликі суми, але є постійні благодійники.
«Неважливо, скільки жертвують, важливо — як і з якими почуттями. Це — вияв солідарності, співчуття, добросусідства від білорусів до українців. Звісно, трапляються й великі жертвування. На «Ратаўніцу», наприклад, нам не вистачало 2200 доларів, і один із наших благодійників надав цю суму за один раз. Причому для нас це виявилось несподіванкою. А інший благодійник допоміг з другим автомобілем. Він сказав, що коли ми назбираємо половину суми, то другу частину він додасть. Так і вийшло — півтори тисячі доларів ми зібрали, а решту дав він, як і обіцяв», — розповів Андрій.
«БІЛОРУС — ЦЕ СУСІД, А НЕ УЧАСНИК КОНФЛІКТУ»
При цьому волонтер розповів, що через допомогу Україні взаємини з багатьма знайомими змінилися, стали більш різкими через різне ставлення до України серед білорусів.
«З деякими людьми взаємини оголилися, стали більш різкими. Були люди, з якими міг раніше розмовляти, вважав, що вони мають власну думку. Та коли бачу, що людина, яка колись мислила цілком критично, зараз просто відтворює російське телебачення, бажання щось доводити зникає. Але щоб я турбувався за свою безпеку, то такого немає», — розповідає Андрій.
Волонтер зазначає, що допомога біженцям і медикам у зоні АТО багато в чому викликає розуміння в обох сторін конфлікту. Таким чином, активіст хоче продемонструвати, що Білорусь не є учасником конфлікту, а сусідом, який завжди допоможе.
Команда «Гуммаршруту» складається із близько десяти постійних волонтерів. Вони працюють як представники в регіонах, організовують збір речей і знаходять для них місце зберігання. Ще вони допомагають переправляти вантаж до Гомеля і далі в Україну. Часто до «Гуммаршруту» долучаються небайдужі білоруси, які іноді мають вільний час і готові допомогти.
«НАША ПОЗИЦІЯ ЧІТКА: ТРЕБА ДОПОМАГАТИ»
Андрій Стрижак вірить, що в Україні неодмінно відновиться мир і білоруси, зі свого боку, всіляко допоможуть у цьому.
«Незважаючи на те, що наша влада часто займає дивну позицію — ні нашим, ні вашим, — наша позиція чітка: треба допомагати. Ми — хороші сусіди і маємо будувати наші відносини так, щоб завтра спокійно дивитися одне одному в очі й не соромитися. Щоби між нами не сталося таких незворотних процесів, які вже почалися між росіянами та українцями, — розповідає Андрій. — Україна — повноцінна держава з демократично обраною владою. Хотілося б побажати українцям, щоб на вашій землі якомога скоріше відновився мир».
