Гарячі теми:

Шедевр — це «культурна вість», яку нація посилає всьому світові

07 червня, 00:00

Іван Дзюба («День», №82, 2002 р.) нагадав, що все тече, — panta rei, як казали старі римляни. З віком людини, природно, змінюється і шкала її читацьких пріоритетів. У дитинстві й отроцтві я «споживав» переважно те, що могли запропонувати шкільна та сільська бібліотеки; вів навіть облік прочитаних книжок, фіксуючи в загальному зошиті свої враження від прочитаного. Зошити ті, звісно, не збереглися, але в пам’яті залишилось якесь святкове відчуття: магія художнього слова чарівним чином «переселяла» тебе в дивні світи, створені письменницькою фантазією, будила жагу мандрів, пізнавання нового, цікавість до феномена людини. Напевно, моя дитяча «десятка» цілком класична. Перевагу в ній мали книги мандрів і пригод. Були в тій умовній «десятці» «Діти капітана Гранта» Ж.Верна, «Вершник без голови» М.Ріда, «Звіробій» і «Слідопит» Ф.Купера, «Робінзон Крузо» Д.Дефо, «Мандри Гуллівера» Д.Свіфта, «Острів скарбів» Р.Стівенсона, «Три мушкетери» А.Дюма, повісті Л.Кассіля («Воротар республіки», «Хід Білої Королеви»...), «Старик Хоттабич» Л.Лагіна, «Боротьба за вогонь» Роні-старшого, «Місячний камінь» У.Коллінза. Був час, коли захоплювався раннім М.Горьким — його «Мальва» та «Двадцять шість і одна» сприймалися як апофеоз вільної людини — здавалося б, відторгнутої суспільством, а насправді такої, що сама відторгла його. Щось, мабуть, і призабулося, але не сумніваюся, що весь той масив дитячої літератури, сприйнятої розкритою навстіж душею, відігравав колосальну роль у вихованні почуттів — і хіба це тільки моя історія? Пригадую, читаючи оповідання «Неллі і Патраш» (здається, румунського автора), я не міг стримати сліз (з’являлася жалість, як і у випадку з «Муму» І.Тургенєва). Так само зачіпали за живе Шевченкові «Гайдамаки», «Катерина», «Наймичка», «Назар Стодоля» (відкриття пройнятої національно-політичними і філософськими мотивами поезії Шевченка прийде пізніше). Не раз траплялося, що прочитані книжки спонукали до якоїсь конкретної дії. «Воротар республіки» Л.Кассіля і «0:1 у першому таймі» (прізвище польського автора забулося) запалювали на футбольні «подвиги»: хотілося й самому зібрати таку команду ровесників, у якій би на воротах стояв маленький, зате непробивний Жемчужинка у жовтому светрі, а в нападі творили чудеса хлопці з нашої школи, схожі на... чарівників із «Полонії», про яку так захоплююче написав той поляк... Під впливом книжки, що називалася «ТВТ» (тобто — «Товариство войовничих техніків») взявся організовувати в своєму класі таке ж ТВТ, щось на зразок тимурівської команди. А ще іншого разу подалися з друзями на «археологічні розкопки»: кортіло «розсекретити» Маєвську гору, на якій колись стояв панський маєток. Звісно, той наш «проект» теж мав літературне походження... Серед прочитаних у дитинстві творів, які могли б претендувати на місце в «десятці», була й ціла бібліотечка творів українських авторів: оповідання І.Франка (чи всі знають, що назва популярного нині видавництва Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га» підказана Франковим оповідання «Грицева шкільна наука»?), М.Коцюбинського («Хо», «Маленький грішник»), весь Микола Трублаїні («Шхуна «Колумб», «Мандрівники», «Лахтак», «Глибинний шлях», «Крила рожевої чайки»), «Господарство доктора Гальванеско» Ю.Смолича, «І один у полі воїн» Ю.Дольд-Михайлика, дилогія О.Копиленка «Дуже добре» й «Десятикласники»; «Школа над морем», «Карафуто», «Золота медаль» О.Донченка... Є в цьому списку й чимало такого, що належить літературі 1930-х років, — ну то й що? Тоді про це не думалося... Свою юнацьку «десятку» згадувати не беруся. Навчання на філфаці (в Одеському університеті) вимагало постійного читання, переважно класики, хоча й сучасної літератури також. Але багато що читалося й «просто так», незалежно від того, вимагала цього навчальна програма чи ні. В 16-річному віці, якраз на межі між школою і вузом, сильне враження справили: С.Цвейг («Амок», «Листи незнайомки», «Зоряні моменти людства»...), «Мартін Іден» Д.Лондона, «Овід» Е.-Л.Войнич, «Втрачені ілюзії» О.Бальзака, «Собор» О.Гончара, новелістика Григора Тютюнника, «По кому б’є дзвін» Е.Хемінгуея, новели А.Рюноске і Г.Бьолля, маленькі повісті Антуана де Сент Екзюпері (була колись така чудесна книжкова серія — «Зарубіжна новела», видавництво «Дніпро»)...

Втім, буду повертатися в теперішній час, щоб вибудувати свій ієрархічний ланцюжок.

1. І.Дзюба запропонував «десятку» книг, читання яких веде людину у сферу мудрості, а значить вічності. Такою ж вічною книгою є «Дон Кіхот» Сервантеса. Читати «Дон Кіхота» можна в будь-якому віці (чого не скажеш про «Гамлета» чи «Фауста»), і щоразу він відкриватиметься якимись новими своїми гранями. Це геніальний «винахід» великого іспанця: людина, яка належить мудрості й безумству водночас. У книзі Сервантеса можна побачити драму умоглядного ідеалу, який кумедно і безуспішно нав’язується життю. Саме цей мотив використав М.Куліш у своєму «Народному Малахієві» (1929 р.), герой якого, містечковий листоноша, такий собі гомо совєтікус доби великого сталінського перелому, «книжок більшовицьких начитавшись», вирішив «реформувати людину». Щоправда, у Малахія Стаканчика безумства значно більше, ніж мудрості. Він радше жертва, ніж деміург. Тим часом Дон Кіхот — уособлення однієї з іпостасей людства: вічного й безкорисливого пориву до ідеальності, ностальгії за належним, незахищеності добра перед кривдою і жорстокістю... З погляду «прагматики» і «здорового глузду», що про них у стилі магічного заклинання постійно повторюють сучасні політики, він, звичайно, безнадійний дивак, — але чому ж тоді так пронизливо звучать захоплено-печальні слова Івана Тургенєва: яким нудним був би світ, якби в ньому не було дон кіхотів!?

2-3. «Ромео і Джульєтта» Шекспіра та «Фауст» Гете. Якщо розглядати шлях людської цивілізації не як історію війн і революцій, соціально-економічних формацій, культурних епох, а як історію любові, то «печальна повість» про Ромео і Джульєтту виявиться однією з найпрекрасніших її сторінок. Ба навіть одним із виправдань існування людства, яке й досі не навчилося обходитися без жорстоких кровопускань, оскільки фаустівське і мефістофельське завжди виявляються поруч. І на те, здається, нема ради, як кажуть галичани...

4. Літератури і мистецтва ХХ століття не збагнути без Фрідріха Ніцше , зокрема його знаменитого трактату «Так казав Заратустра». Популярність ідей Ніцше на межі ХIХ—ХХ ст.ст. київський професор, поет-неокласик П.Филипович порівнював із неймовірною популярністю Байрона на початку ХIХ ст. І справді: поза сферою ідей Ніцше годі уявити добу модернізму. Від гордого самітника Заратустри веде свою геніалогію тип «сильної особистості» в європейській літературі — згадаймо Г.Ібсена, А.Стріндберга, К.Гамсуна, Т.Манна, Г.Гауптмана із нашими О.Кобилянською та В.Винниченком включно.

5. Федір Достоєвський, «Злочин і кара», «Біси». Колись я читав монографію Г.Фрідлендера, який намагався наглухо «відгородити» Достоєвського від Ніцше. А тим часом «діалог на вершинах», що його вели ці два генії (хоча Раскольников належить 1860-м, а Заратустра — 1880- м) не може не вражати. Експеримент Раскольникова — це експеримент претендента на статус «надлюдини». Завершується він, як відомо, смиренням гордої людини і снами Раскольникова, які є, по суті, апокаліпсисом, моторошним застереженням Достоєвського, його антиутопією (полемічно протиставленою утопійним снам Віри Павлівни з роману М.Чернишевського «Що робити?»). Достоєвського недарма називають християнським письменником. Ніцше ж різко критикував християнство, а ідеї смирення протиставляв євангеліє сили, волі й індивідуалізму. Зате в неприйнятті соціалістичної моделі суспільного устрою Достоєвський і Ніцше виявилися цілком солідарними! «Біси» взагалі вражають провіденційною силою генія, який зумів передбачити трагічні сценарії ХХ століття (що блискуче показав Юрій Карякін у монографії «Достоєвский и канун ХХI века»). Не кажу вже про активну присутність Достоєвського у світовій літературі ХХ ст., яка дуже позначена його впливом...

6. «Кобзар» Тараса Шевченка. Важко назвати іншу книгу одного автора, в якій би народ так повно виразив самого себе. «Кобзаря» інколи називають українською Біблією, і в певному сенсі так воно і є. Цікаво, що в поезіях періоду «трьох літ» (1843 — 1845 рр.) Шевченко, приголомшений моторошною картиною зникання України, апелював до глибин християнської свідомості українців справді-таки тоном біблійного пророка, — і в цих моїх словах немає патетики, тільки констатація. Він почувався призначеним сказати своїй нації найголовніше — і навіть найстрашніше — про неї саму. І тим самим розбурхати приспаних і зневірених, дітей і відступників; достукатися до людського й національного «Я»; дати цьому «Я» шанс на воскресіння... У містерії «Великий льох» є дивовижний мотив «двох Іванів»: «навісна мати» (Україна) народжує близнюків, один із яких матір захищатиме, а другий — знищуватиме. Історія України й досьогодні складається, як драматична боротьба отих «двох Іванів»...

7. Микола Гоголь, «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Мертві душі» . Феєричний Гоголь зробив немислиме в літературі — можливим . Юрій Барабаш, дослідник його творчості, не так давно запропонував спеціальне поняття — гоголівське барокко. Він доводить, що художній світ цього письменника генетично пов’язаний як із традицією української народної культури, так і з українською літературною — барокковою — традицією. Саме цією «генетикою» зумовлена художня сміливість Гоголя, його фантастика, виходи в сферу умовності (чого вартий хоч би Ніс майора Ковальова, який гуляє по Невському проспекту!). А гоголівська «Шинель», з якої, кажучи словами Ф.Достоєвського, вийшла вся російська література другої половини ХIХ ст.? А ціла галерея впізнаваних усім світом людських типів: Плюшкін, Манілов, Хлєстаков, Чичиков? Чи так багато в світовій літературі персонажів, чиї імена стали називними?

8. Михайло Коцюбинський, «Тіні забутих предків», новели «Цвіт яблуні», «На камені», «Що записано в книгу життя?», «Поєдинок»... В аспірантські часи (це було в Одесі, здається, 1977 року) мені запам’яталися слова, сказані естонським критиком у ході всесоюзного наукового семінару з питань новелістики: «У вас є Коцюбинський, — отже, ви можете бути спокійними за реноме своєї літератури...» Коцюбинському пощастило в тому сенсі, що був Параджанов, який зробив його «Тіні забутих предків» відомими всьому світові. А загалом, наш брат-українець так і не навчився «розкручувати» своїх великих людей, лише зрідка отямлюючись, коли вони помирають (недавні приклади такої національної «некрофілії» — історія запізнілого пошанування А.Солов’яненка й В.Лобановського). «Они любить умеют только мертвых», — як казав Борис Годунов ...

От і М.Коцюбинський: цілий ряд його художніх відкриттів випереджають у часі експерименти М.Пруста, Д.Джойса, Ф.Кафки (маю на увазі «Потік свідомості», «кольорову музику» імпресіоністичного письма, мистецтво психологічного малювання «екзистенційних» станів людини...). Але — мало бути геніальним художником: треба, щоб нація хотіла і вміла понести свою «культурну вість», явивши її в потрібний час і в потрібному місці...

П.Вайль ось видав свою книгу подорожей «Геній місця». Дублін Джойса, Париж Дюма, Руан Флобера... Все просякнуте історією і «уважением к преданию»... У нас же й досі проблеми з національною самоповагою...

9. «Борис Годунов» О.Пушкіна, твір, у центрі якого — філософія влади, філософія історії як дійства, сповненого трагедійних тонів. У цій поемі не можуть не вразити, принаймні, дві речі. По-перше, метаморфози, що відбуваються з царем Борисом. Влада (штука кривава на Русі!) не тільки не принесла йому щастя, а й змусила думати про те, що «жалок тот, в ком совесть нечиста». Тому і «мальчики кровавые в глазах...». По-друге, метаморфози народу, який далеко не завжди відає, що творить. Від «властвуй нами! Будь наш отец, наш царь!» — до «да гибнет род Бориса Годунова!» у нього не така вже й велика дистанція. Пушкін у фіналі залишає народ у заціпенінні. Народ мовчить, перейнятий жахом ще одного двірцевого кровопролиття в ім’я влади, кровопролиття, яке потребує освячення «мнением народным»... Можливо, в цьому заціпенінні є й проблиск усвідомлення того, що влада така, якою їй дозволяє бути народ?

10. «Зів’яле листя» Івана Франка . Поет видав цю свою книгу в 1897 р., назвавши її «ліричною драмою»: понад 60 віршів, які увійшли до неї, складають єдине ціле. Це історія одного нещасливого кохання, — але в тім то й річ, що кохання те світиться у Франковому слові, наче якийсь магічний кристал із безліччю граней... «Зів’яле листя» — ціла енциклопедія любовних переживань душевно багатої молодої людини; річ, здається, цілком немислима в сучасній емоційно прохолодній європейській поезії...

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Author

Володимир Панченко

Випуск газети №:

№101, (2002)

Рубрика

Суспільство