Швидка допомога на... скутері

Якби ще на початку цього року хтось сказав Єлизаветі Іванівні, що вона залишить не тільки добре знайому роботу в обласній клінічній лікарні, а й Луцьк узагалі... Не повірила б! Але цієї весни разом iз чоловіком перебралася у маленьке село Григоровичі, згодом пішла працювати фельдшером у сусіднє Городище-2. Й у свої 59 (хто, знаючи її, у цей вік повірить?) сіла ще й на скутер, аби вчасно добиратися на допомогу людям.

Змучена хворобами й сімейними негараздами жінка несміливо відчиняє двері.

— Заходьте, Маріє! — привітно гукає Ліза Іванівна, готуючи потрібний тій укол.

Швидко знаходить вену, вводить ліки. Але жінка додому не поспішає: розказує життя... З Лізою Іванівною Максимчук ми знайомі дуже давно, й донині її життя здавалося визначеним далеко наперед. Добра (бо знає її) робота у бактеріологічній лабораторії обласної клінічної лікарні. Нормований робочий день і білий халатик... Уявити її у селі?! Тим більше, що вже має пенсію...

— Дім знайшов чоловік, Іван Васильович, — розказує Ліза Іванівна. — Я лише ставила вимогу, аби були зручності. Ми ж не молодіємо!

На велике переселення Максимчуків спонукали проблеми з житлом. У їхній двокімнатній квартирі, де живуть дочки та онуки Лізи Іванівни, невдовзі стало, як у рукавичці.

— Кілька років пожили в мами, та приїхала, овдовівши, сестра...

Максимчукам довелося обійти десять банків: дізнаючись про їхній вік (чоловік від Лізи Іванівни старший на 10 років), дати позику не ризикнув ніхто. Крім «Приватбанку». Мали деякі сімейні заощадження, продали гараж. І все ж узяти на свої плечі такий фінансовий вантаж не кожен зможе. Тому в настроях Лізи Іванівни мене привабила саме впевненість, що в них «усе вийде». І будинок придбали-таки гарний. Чотири кімнати, кухня, газ, вода, ванна й туалет у приміщенні.

— А скільки городу в мене, бачите? 80 соток! — хвалиться Ліза Іванівна.

Село Григоровичі розкинулося на двох пагорбах. Хтозна чому люди селилися саме так: одна вулиця з одного боку долини, а інша — з протилежного. Між вулицями з півкілометра. Ще два кілометри до львівської траси... Одного разу городищенський сільський голова Світлана Соколюк перепинила її біля базару в Луцьку.

— У нас, каже, у селі біда: фельдшер звільнився! Як нам, каже, залишитися посеред літа без медика?! Вона знала, що маю фельдшерський диплом, але ж уже давно працювала в лабораторії... Тим більше, що треба обслуговувати аж три села за ту ж зарплату, що й одне.

Все ж вона ризикнула. Не подивилася навіть на те, що через перерваний фельдшерський стаж має такий же оклад, як початкуючий фельдшер. Сама Ліза Іванівна без зайвої скромності каже, що непогано освоїла клінічну діагностику, бактеріологію, добре знає інфекційні захворювання — бо з тим усе життя працювала. Починала ж вона з «червоним» диплом Рожищенського медичного училища в місті Магдебург у Німеччині, куди направили першого чоловіка, військового.

— І чомусь так завжди у моїй біографії складалося, що скрізь, куди приїжджала, на мене обов’язково чекав медпункт, у якому не було кому працювати!

Після благополучної Німеччини їх, із трирічною дитиною, перевели в Казахстан, у містечко, назва котрого з казахської перекладалася як «Жовті піски».

— То була Богом проклята земля! Пустеля, спека й вітри... А коли старшій, Ліні, було чотири, народила Світлану. Через рік чоловіка перевели ще далі, на точку майже під Китаєм: склад паливно-мастильних матеріалів для заправки дивізії на випадок наступу потенційного ворога (чоловік ним завідував), 14 солдатиків, два прапорщики й ми. Меншій дочці лише чотири місяці. Починали жити в казармі, доки для прапорщиків і мого чоловіка-капітана звели такий-сякий, але дім. Часом не було що їсти ні нам, ні солдатам. Тоді хлопці йшли у гори, ловили в озері форель, якою ми всі могли харчуватися й по кілька днів, — пригадує Ліза Іванівна «військову» молодість.

Коли старшій дочці настала пора йти у школу, родину капітана перевели у місто Талди- Курган. Потім у її чоловіка виявили невиліковну хворобу, і повезла його дружина на Волинь помирати... Коли помер, Ангеліні було дев’ять років, Світлані — п’ять, самій удові — 31. Без житла, з двома дітками на руках...

Після тримісячного листування з Міністерством оборони Лізі Іванівні виділили спочатку однокімнатну квартиру, дали роботу фельдшера у військовій частині. Згодом пообіцяли й двокімнатну. Документи мав оформляти заступник командира частини по тилу. Ним і був Іван Васильович, котрого вона називає «Богом посланою долею». Мав уже дорослих дітей за першим шлюбом, з котрими у Лізи Іванівни та її дочок склалися прекрасні стосунки.

— Він допоміг мені виростити моїх дочок, вони його називали батьком.

Тієї середи, що ми побували у Городищі-2, Ліза Іванівна за власним планом мала відвідати віддалене від доріг і центральної садиби село Мартинівку — за сім кілометрів. Улітку ходила пішки, стікаючи потами, то хтось підвезе, то чоловік доставляв власною старенькою машиною, то доїжджає з доярками, яких підвозять на ферму. І кілька годин, які жіночки на доїнні, ходить від хати до хати. Їх у Мартинівці 35, то ж рідко у яку не зайде, не провідає. Завела зошит, в якому записує замовлення мартинівців на медикаменти: дивовижно, але аптеки у такому багатому селі, як Городище-2, й не було. Ліки традиційно доставляв у пакеті з міста завідуючий ФАПом, у котрого й своїх клопотів вистачає. Новий фельдшер настільки пожвавила торгівлю (бо ж у її інтересах, аби люди мали чим полікуватися), що місячна виручка становить до 1400 гривень.

Навіть кількамісячна нова робота (у Григоровичах Максимчуки з кінця квітня) переконала, що вона досить специфічна, а фельдшер на селі має лише обов’язки, а не права. Робочий день практично безмежний. Кличуть тоді, коли біда. Ліза Іванівна їздила на допомогу і вночі, і на конях, і на тракторі. Вони зумисне не заводять пса, аби люди могли зайти, коли треба. У власному будинку виділила одну кімнатку під кабінет. Раніше ж доводилося класти пацієнтів для обстеження на власне ліжко...

— Вже коли прийняла пропозицію сільського голови, вирішила, що матиму власний транспорт. Мене дуже душевно проводжали в обласній лікарні. Сказала колегам: купую скутер! Всі засміялися, запитали: «І що, Ліза Іванівна, ви сядете на скутер?!». А я була впевнена, що його освою.

Спершу вона сіла на велосипед: мала важкого хворого, прооперованого пацієнта з діабетом. Два рази на день треба було робити ін’єкції. Казали: хай родичі вчаться, та розсудила Ліза Іванівна, чи вирахує пацієнт норму інсуліну?..

— Я не могла собі дозволити покинути цю людину напризволяще. Тому й сіла на велосипед. А місцевість у нас горбиста. То мене велосипед везе, то я його тягну під гору...

Скутер побачила випадково у Луцьку.

— Навіть чоловік спочатку подумав, що то у мене, як висловився, «блажь».

Придбати «швидку допомогу для фельдшера» на паритетних засадах (50 на 50) допоміг директор ТзОВ «Городище-2» Анатолій Никонюк. І за кілька місяців на спідометрі — не їздила ж нікуди, тільки на роботу, на виклики, у Чаруківську амбулаторію — понад 800 кілометрів.

Не може змиритися Ліза Іванівна, що дуже часто доводиться рятувати людину, котра, отямившись, знову наливає сто грамів...

— Найважче, коли допомагаєш людині, витягуєш її з того світу — і лише заради того, аби вона змогла себе ще трохи погробити...