Скоропадський і АнтиСкоропадський

На початку минулого року Президент України своїм указом проголосив 2017-й Роком Української революції 1917—1921 років. Каталізатором початку українських національно-визвольних змагань стала Лютнева революція в Російській імперії. Протягом п’яти років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська Держава, ЗУНР, Директорія), але втримати незалежність не змогла. Українські землі були розділені між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословацькою Республікою. Нині, коли ми підходимо до столітнього ювілею Перших Визвольних змагань, актуальними видаються не лише наукові дослідження, але і вивчення уроків історії, аналіз помилок, повторювати які ми більше не маємо права. Цією публікацією «День» представляє два погляди на події тих часів із сьогоднішньої перспективи, а також запрошує наших читачів до подальшої дискусії.

У лютому 2017 року починається чотирирічний період, під час якого практично щодня відзначатимуться вікові ювілеї тих чи інших подій у контексті революційних потрясінь, які охопили Російську імперію. І безпосередньо торкнулися України.

Проведення аналогій між сучасною епохою й Українською революцією 1917—1921 рр. уже стало загальним місцем публічних дискусій.

У зв’язку з цим особисто я відчув необхідність освіжити знання, щоб не потонути в морі всіляких спекуляцій, «сенсацій» і «переосмислень», обсяг яких лише наростатиме.

Почав зі свіжого перевидання мемуарів гетьмана Павла Скоропадського (опубліковані 2016 р. видавництвом «Наш формат»), доповнив ще кількома книгами спогадів, біографіями ключових дійових осіб і низкою наукових монографій.

Хочу поділитися спостереженнями, які виникли за підсумками.

По-перше, якщо зберетеся читати мемуари Скоропадського, обов’язково прочитайте також «Відродження нації» Володимира Винниченка, «Мої спомини про недавнє минуле. 1914—1920» Дмитра Дорошенка і менш відому, але важливу книжку — «Україна в боротьбі за державність у 1917—1921 рр..» Михайла Шкільняка (опубліковано 2016 р. видавництвом «Кліо»).

Текст Скоропадського виглядає переконливіше, ніж його досягнення у владі. Як літератор і свідок епохи він зумів знайти правильні слова і створити яскраві образи.

Нині модно висмикувати цитати зі спогадів гетьмана для оцінки подій в Україні після Майдану. Тому що його репліки напрочуд точно підходять для опису короткозорості сьогоднішніх політиків, недоумкуватості «професійних патріотів» і пожадливості тих, хто на хвилі Революції Гідності опинився біля керма. Велика спокуса постійно вигукувати «історія повторюється»! Адже згадані діячі нерідко навіть у дрібницях відтворюють ті помилки, які 100 років тому призвели до загибелі української держави.

Читаючи Скоропадського, мимоволі починаєш співчувати його інтерпретації, переносячи оцінку літературних достоїнств на всю діяльність гетьмана. Щоб уникнути цієї пастки, слід прочитати Винниченка і Шкільняка.

Соціаліст Винниченко — не менш талановитий автор, ніж гетьман. Маючи за плечима яскраву біографію, кілька арештів, вимушену еміграцію і ризик довічної каторги, Володимир Винниченко реалізувався як політик. Проте, ставши одним із лідерів Центральної Ради, а потім і Директорії, своїми кульбітами на межі більшовизму наробив помилок, які завели український проект у безвихідь.

Цінність спогадів Винниченка в тому, що він антагоніст Скоропадського. Гостро критикує, створює ще більш карикатурний і відштовхуючий образ гетьмана, ніж Михайло Булгаков.

У сукупності яскравих книжок виявляється вся неприваблива картина внутрішньовидової боротьби між вождями УНР — Української Держави — Директорії, замішана на конкуренції масонських лож, політичних протиріччях, особистих амбіціях і шаленому зовнішньополітичному вінегреті.

Найцікавіше під час читання мемуарів — співвідносити масштаб фігур, їхніх поглядів із тими викликами, на які доводилося відповідати. До такої місії — управляти величезною країною в умовах післявоєнної розрухи і в оточенні ворогів — ніхто з українських діячів того часу не готувався. Багато що робилося на основі ілюзій. І доля України стала заручником цих ілюзій.

Головний висновок: так склалося, що в переломний момент Україною керували люди, які писали, рефлексували, породжували ідеї краще, ніж приймали рішення і діяли. А коли вони втрачали владу, виправити щось було практично неможливо.

По-друге, я утвердився у своїх симпатіях щодо двох персонажів — Симона Петлюри та Євгена Коновальця. Хоча обидва вони далеко не святі.

Років 20 тому я прочитав вельми компліментарну книгу Василя Іваніса «Симон Петлюра — президент України», а потім — низку книжок, у яких Петлюру звинувачували у всіх гріхах. За сукупністю інформації склався образ Петлюри як людини, яка виділялася із сонму «будівничих» української держави тим, що він справді намагався щось будувати, і дещо у нього виходило.

І 1917-го, і 1918-го, і 1919-го Петлюра кілька разів був змушений купірувати кризи, спровоковані «професійними патріотами» того часу. Хистка конструкція УНР, а потім і Директорії трималася на тих підпорах, які багато в чому були створені завдяки волі й організаторським здібностям Петлюри. Це був такий «Троцький-лайт» в українському виконанні.

Навіть якщо зробити поправку на масонство, а також ігри Німеччини й Антанти, Петлюра, на мій погляд, є одним із найбільш недооцінених персонажів в українській історії ХХ століття. За даними групи «Рейтинг», опублікованими в листопаді 2016 р., серед цілої низки історичних діячів у Петлюри — найменший рівень популярності на сході та півдні України. Навіть Степан Бандера його трохи випереджає.

По суті, репутацію Петлюри почали системно знищувати на 30 років раніше, ніж Бандери. Хоча для Сходу, Півдня і Центру Петлюра може стати одним із символів повернення історії. Це буде непросто, тому що у результаті він програв, а тих, хто програв, ніхто не любить.

Коновалець подібний до Петлюри в тому, що умів створювати працюючі структури. Повернувшись до Києва з полону, фактично в чужому середовищі він побудував один із найбільш мотивованих і боєздатних підрозділів, який не можна було ігнорувати. У ключові моменти (скинення Центральної Ради, скинення гетьмана) саме січові стрільці Коновальця схиляли чашу терезів у той чи інший бік. Хто зараз пам’ятає, що Коновалець фактично півтора місяця управляв Києвом після втечі Скоропадського?

Імпонує і підхід Коновальця до держбудівництва: 1) українська держава первинна — політична форма вторинна. Україна може бути і лівою, і правою, хоч більшовицькою, головне — самостійною; 2) доля України вирішуватиметься у «великій Україні», у центрі, на півдні та сході, тому діяти треба там. Відсутність галицької містечковості в уродженця львівської глибинки і підданого Австро-Угорщини — це цінна якість, особливо через призму сьогоднішнього дня і знання, чим все тоді закінчилося.

Подальша роль Коновальця в побудові УВО — ОУН лише підкреслює, що творці такого рівня — у великому дефіциті. Їх треба цінувати.

По-третє, найбільш злободенний висновок у наступному. Чого повинні навчати події 100-річної давності — так це вмінню не впадати в патологічну залежність від іноземців.

Що Німеччина, що Антанта, що Польща з Угорщиною і Румунією, не говорячи вже про Росію, дали Україні прекрасний урок. Інтереси зовнішніх гравців можуть змінюватися. Вони можуть домовитися за твоєю спиною. Якщо країна через внутрішню слабкість перетворюється на безвольний об’єкт, навіть у найвідданішого союзника на якомусь етапі виникне мотивація поживитися за твій рахунок, поки не поживились інші. Що й було наочно показано в 1917—1922 рр.

Я свідомо не акцентував на більшовиках і «білому русі», хоча опис подій з їхнього боку доповнює картину, а також в інших важливих сюжетах (Махно, Холодний Яр тощо). Мене більше цікавила внутрішня «кухня» «українського проекту».

Загальний висновок для екстраполяції на сучасність такий.

Усе, що сьогодні поглиблює розкол в українському суспільстві — це зло.

Не можна навіть із найкращих спонук словами або діями ослаблювати свою країну до такої міри, що вона стає повністю залежною він зовнішньої легітимності. Розхитуючи владу, яка вам неприємна, яка краде або діє неефективно, треба оцінювати, а які підпори ви будуєте, щоб прийняти вантаж цієї влади? Біда, якщо жодних.

Втрата державності — це пекло. Невідомо, коли випаде шанс її повернути і яку ціну доведеться заплатити. Долі українських лідерів 100-річної давності зобов’язані стати застереженням і для суспільства, і для політиків.

Як мінімум для тих, хто не хоче залишок життя провести, читаючи в еміграції лекції на тему «Чому ми все втратили» або оббиваючи пороги у пошуках ресурсів для нового «походу на Київ».

КОМЕНТАР

«ЗАКЛИК ЗБЕРЕГТИ ДЕРЖАВУ — ЦЕ НЕ ПРОСТО КРАСИВІ СЛОВА»

Iван ГОМЕНЮК, редактор історичної Facebook-сторінки «Пустощі східноєвропейської Кліо»:

– Серед лідерів Визвольних змагань як державний діяч мені найбільше імпонує Павло Скоропадський, а також Євген Коновалець – як менеджер нижчого, скажімо так – корпоративного, рівня. В несприятливих умовах Скоропадському вдалося досягнути, здається, неймовірного. Фактично, він вибудував дієву горизонтальну і вертикальну систему державної влади, починаючи від низової ланки. Також слід згадати його реформи в армії, в науковій та культурно-освітній сферах.  Все це – за вкрай малий проміжок часу (з травня по листопад 1918 року) і в умовах надзвичайного кадрового голоду. Коефіцієнт корисної дії урядування Скоропадського був дуже високим.

Спрощено кажучи, після безладу часів Центральної Ради Скоропадський створив державну вертикаль від міністерств і до рівня губерній і повітів. Ця система стабілізувалась, почала наповнюватись фахівцями. Була прийнята величезна кількість нормативних актів. Почала нормально працювати залізниця – попри те, що політичні противники гетьманату (і більшовики, і українські опозиційні партії) намагались дестабілізувати її роботу через профспілки.

Як це вдалося? Скоропадський уже встиг покерувати військовими з’єднаннями різного масштабу, аж до корпусу. Тобто мав великий управлінський досвід – простіше кажучи, вмів організовувати людей. Мабуть, зокрема завдяки цьому досвіду йому вдалося створити державну машину, яка працювала незалежно від партійних хвилювань. Це позитивно відрізняло Українську Державу від УНР доби Центральної Ради, яка асоціюється з постійними суперечками та партійними диспутами.

Водночас опиратися повною мірою на українців Скоропадський не міг передусім саме через міжпартійну ворожнечу та особисті амбіції, що панували серед них. Багатьом українським діячам він пропонував посади, але вони відмовлялись. Натомість гетьману доводилось звертатись до людей, які були віддані ідеям Російської імперії, яка вже на той час не існувала. Спеціалістам, яких він наймав, зокрема на роботу на найвищі посади, часто було властиве зневажливе ставлення до української державності. Тут варто, зокрема, згадати графа Федора Келлера, якого Скоропадський призначив командувачем Збройних сил Української Держави. Дмитро Донцов у своїх спогадах яскраво описує, як окремі українські політичні діячі жорстко критикували режим Скоропадського, але водночас відмовлялись допомогти йому. Критики Скоропадського часто не беруть до уваги умови, в яких він діяв. Але в нього просто не було іншого виходу. Проти Скоропадського діяли потужні сили.

З найбільш помітних державних діячів того часу Скоропадський – чи не єдиний, хто залишив повноцінні спогади. Тому, на відміну від, наприклад, Симона Петлюри чи Михайла Грушевського, критикам є що критикувати. Спогади є і в Володимира Винниченка, але він все ж не був одноосібним керівником і тому завжди міг «умити руки» і позиціонувати себе як спостерігача. Скоропадський же відверто покладає відповідальність на себе.

Чи не найбільше Скоропадському дорікають за грамоту-маніфест до українського народу від 14 листопада 1918 року про розбудову Всеросійської федерації, яка фактично скасовували ідею незалежної України. Це безумовно справедливо, але водночас слід враховувати багато нюансів. По-перше, лукавством було б стверджувати, що саме це стало причиною антигетьманського повстання – його почали готувати значно раніше. По-друге, критики часто забувають, що Росії, з якою можна було б возз’єднатися, на той момент просто не існувало. З більшовицькою владою в Москві та Петрограді Скоропадський нічого спільного, зрозуміло, не мав. Існували окремі уламки Білого руху, але їх важко було назвати державними утвореннями. Російської Республіки, яку утворив Тимчасовий уряд, також вже не було. Навряд чи ця грамота могла мати якісь практичні наслідки. Як на мене, з боку гетьмана це був просто маневр, спроба виграти час, а також прихилити на свою сторону російських офіцерів та інженерів, технічних спеціалістів, які залишились в Україні.

За Скоропадським визнають досягнення в культурі та освіті, але не часто говорять про його зовнішньополітичні ініціативи. Прагнення утворити конфедерацію з Кубанню, митно-торгівельна війна з Румунією, спроби переконати німців віддати Українській Державі Крим. Цей бік діяльності гетьмана ще чекає на свою справедливу оцінку

На користь гетьманату Скоропадського хочеться навести й «естетичні» аргументи. Окрім таких зовнішніх речей, як, скажімо, краса уніформи гетьманського конвою, йдеться про симпатію до людини, яка кардинально, на 180 градусів, розвернула власне життя і життя своєї родини. Не секрет, що навіть спогади він писав російською, адже літературною українською мовою досконало не володів. Це людина, яка фактично повністю змінили свою ідентичність. З історії тут згадуються також приклади Василя Вишиваного з династії Габсбургів та В’ячеслава Липинського, який був етнічним поляком. Скоропадський був представником дуже багатого роду. Завдяки одруженню він отримав вихід у вищі кола тогочасного російського суспільства. Не секрет, що його дуже цінував цар Микола ІІ, зокрема за його службу на російсько-японській війні. Зрозуміло, що Скоропадський міг весною 1918-го зібрати коштовності й виїхати спокійно, наприклад, до Парижу й жити серед російських емігрантів, ставши глибоко шанованою серед них людиною. Але натомість Скоропадський обрав українську ідентичність і таким чином поставив на кін свою долю і долю своїх рідних.

Щодо популярних зараз аналогій з тим часом, то наважуся сказати, що історія Перших Визвольних змагань безумовно може бути цінним уроком для сучасної України. Адже люди загалом не змінюються – змінюються лише зовнішні обставини, технології, комунікації. Маємо зрозуміти, що заклик зберегти державу – це не просто красиві слова. Держава – це передусім механізм, який повинен працювати. Громадяни мають право вимагати від неї ефективної роботи, але при цьому не встромляти палиці в коліщата механізму. Адже в підсумку кожна така дія приносить «дивіденди» лише зовнішньому ворогу. Зрозуміло, тут не йдеться про заборону на будь-яку критику, але межу переходити не варто. В цьому контексті слід згадати тих українських діячів, які бачили недоліки гетьманської держави, але все ж робили все від них залежне, щоб її зберегти. Можемо лише уявити, що відчував, наприклад, директор Бюро преси і Українського телеграфного агентства гетьманської держави Дмитро Донцов, коли йому доводилось на міністерських нарадах спілкуватись з якимись українофобами з тодішнього чиновництва. В спогадах він не раз пригадує, як йому хотілося махнути рукою на все і звільнитись, але він не зробив цього. Тобто особисті амбіції не можуть переважати державний інтерес, яким, утім, не можна прикривати відверту зраду. І досвід тих Визвольних змагань, власне, й підказує наскільки це тонка межа, як легко її перейти та хто в підсумку скористається з нашої слабкості.

Підготував Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»