СЛАВНИЙ ПТАХ

Шлях у актори у Льва був тернистим.

Батько в нього був військовим — офіцер спецчастин. У Льови рано пішла з життя мати. І внаслідок зайнятості батька, він став «сином полку».

Своїми музичними генами, він, мабуть, зобов’язаний не суворому татові, а дідові. Той більш-менш умів грати на скрипці.

Лакований інструмент, з якого видобувалися гармонійні звуки, впливав гіпнотично на хлопчика. Ця скрипка й стала поштовхом до того, що він вирішив штурмувати музичне відділення ГIТIСу. Чим і порушив батьківське бажання викувати з нього воїна.

Але Льова «пролетів» на іспитах. І відразу ж опинився в Західній групі військ, що перебувала не в якомусь там Заполяр’ї, а в ситій Німеччині (вплинула татова протекція, який не прокляв сина, котрий не послухався батька, як це роблять деякі занадто диктаторські батьки, на кшталт татуся Миколи Некрасова).

Там він уже завдяки своїм здібностям опинився в ансамблі пісні і танцю. Весело співав і танцював Льова за колючим дротом закритої від сторонніх очей частини.

Дембельнувшись, він знову став пхатися до ГIТIСу. Після виконання вивченої арії комісія прорекла: «Хлопчина хороший, але не музикальний». А після читання ним якогось страшенно тупого фейлетону члени комісії, істерично пореготавши, прийняли юнака. За безпосередність...

У інституті лещенківська кар’єра почала зростати. Другокурсником його приймають до Театру оперети. Перша роль, як і традиційно для багатьох початківців, складалася з двох слів. У спектаклі «Орфей у пеклі» він говорив: «Пустіть погрітися!»

Він шукає свій репертуар. І ось 1972 року — Лещенко перемагає в Сопоті. Він — зірка Країни Рад.

Лещенко закликав у піснях піднімати Магнітогорськ, зміцнювати комсомол, кувати сталь. І тим же оксамитовим і м’яким баритончиком оповідав про солов’їний гай. Самого Лещенка цілком можна назвати, як і героя його твору, — «соловей российский, славный птах».

«Славный птах» заспівав тоді одну по-справжньому сильну річ — «День победы». Пісня стала майже офіційним гімном 9 Травня.

Добрий, антибунтарський, трошки «селянин», але такий, що претендує на певну аристократичність він подобався і жінкам, що сиділи в залі, і чоловікам, що стояли на Мавзолеї.

Свою другу дружину Ірину (перша була акторкою) він зустрів 76-го року. Вона була студенткою МДІМВ. Будучи дочкою дипломатів, вона не була в курсі популярності Льва Валер’яновича. Але й ставши його дружиною, фанаткою його творчості не стала. Вона любить самого Льва. Окремо від сцени!

Очевидно, це вже інше покоління. «Анахронізм» Лещенка схожий на кобзонівський. Але треба віддати належне й Льву. Тепло у нього в голосі залишилося. І, дивлячись на нього, хочеться усміхнутися. Бог його знає, чого. Ймовірно, від відчуття внутрішньої доброти цієї людини.

Дивно, що Лещенко 1989 р. відмовився від пісні Добриніна «Не сыпь мне соль на рану». Він суворо відшив маестро: «Співати таке — все одно, що пройтися містом у шортах. Для мене це — немислиме!» Добринін у цих «шортах» парадно пройшовся з одного краю до іншого Радянської імперії. Може ця «фатальна помилка» підштовхнула Лещенка тимчасово піти зі сцени й організувати музичну агенцію.

Агенція «проштовхувала» переважно дівчат: Марину Хлєбникову, Ольгу Ареф’єву та Катю Лель.

Остання своїми численними телеосвідченнями Лещенковi породила в публіки стійке переконання, що в неї з продюсером був роман. Але нещасливий, оскільки страшенно вірний Лев Валер’янович врешті-решт все-таки віддав перевагу законній дружині. Саме таким чином інтерпретуються тексти багатьох пісень Каті. На зразок цього: «Подснежник родится весной — это я по тебе скучаю, деревья расстаются з листвой — это я по тебе скучаю...» Народна думка: «Це ж треба, Лещенко — пролісок!» Або в тій же пісні: «Я в любов земную верю и в бессмертие души..... о тебе мечтала и подругам всем сказала, что ты лучший из мужчин». Народна думка: «Ну Лев — орел!»

Лев Валер’янович, поліпшивши й осучаснивши аранжування, й сам зрештою вибрався на кін. А його появу в «Старих піснях про головне» можна назвати вельми вдалою.

Іхоча я, подібно до його дружини, не фанатію від творчості Лещенка, проте, дивлячись на його фігуру на телебаченні, яка, як завше, розмахує руками, — негативних емоцій не відчуваю.