Солодка мова Iндії

Наша діаспора в Індії молода і невелика. Українок, зареєстрованих у посольстві, близько 70, і вони розкидані по всій країні. «Вагома причина цієї розрізненості — менталітет індійських родин, зазвичай доволі консервативних, — пояснює Марина Акрам, котра мешкає поряд з Нью-Делі, столицею країни. — Але з минулого року ми з українськими дівчатами почали збиратися разом з дітками й відзначати наші свята, Великдень і День Незалежності, та й так намагаємося частіше організовувати спільні вечори».

«ВЧИМО ДІТЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ»

Сама Марина мешкає в Індії 16 років. «Чоловік навчався в Україні, у Дніпропетровському медичному інституті, я — в хіміко-технологічному інституті, а гуртожитки були напроти. Познайомилися завдяки подрузі, але спочатку навіть не думалось про одруження. Я й не збиралася сюди і фанаткою Індії та всього індійського ніколи не була. З майбутнім чоловіком ми просто зустрічались, як друзі, і саме як подругу він вперше привіз мене до Індії 1995 року. Вже назавжди я сюди переїхала 2000 року», — згадує Марина Акрам. Майже шість років родина проживає у власній квартирі в передмісті Делі.

У Марини двоє синів, які навчаються в індійській приватній школі. До цього року вони дистанційно займалися й у Міжнародній українській школі, але, певно, їм доведеться припинити заняття в ній — занадто напружена система навчання в індійських загальноосвітніх закладах. Проте вдома Марина розмовляє з дітьми українською, хлопчики читають і пишуть цією мовою.

«Зв’язок з Україною підтримуємо. Намагаємося бути в курсі всіх політичних новин. Дівчата по можливості їздять з дітьми на канікули в Україну, — додає інша діаспорянка Іванна Місюра-Чандана. — Ми шануємо наше українське коріння і плекаємо в наших дітях любов до України та наших традицій. На наших зустрічах ми співаємо українських пісень, готуємо українські страви, вчимо дітей рідної мови».

ІВАННА МІСЮРА-ЧАНДАНА З РОДИНОЮ / Фото з Facebook-сторінки Іванни Місюри-Чандани

ПІЗНАТИ ГІНДІ

До речі, вивчити гінді, одну з найпоширеніших мов Індії, Марині допомогли місцеві діти. Спочатку чоловік написав абетку, яку українка засвоїла за пару днів — копіювала ієрогліфи, як картинки. Незабаром Марина попросила принести дитячу книжечку з малюнками. «То був чудовий час! — ділиться Марина Акрам. — Я брала зошит і українськими буквами записувала незнайомі слова та їхні значення, а потім чоловік уточнював те, що я неправильно зрозуміла. Але незрозумілих слів було замало. До того ж, діти хазяйки квартири, де ми знімали помешкання, дуже старалися все пояснити. Ми веселилися разом і якось розумілися. Отак помаленьку вчилася».

Якось Марина пішла до маркету зі старшою донькою квартирної хазяйки і вирішила сама щось купити, бо треба було практикувати мову. Українка досі пам’ятає свою радість, коли вперше без допомоги правильно прочитала назву магазину.

«ЦЯ СВІТЛИНА ЗРОБЛЕНА ТОРІК НА ВЕСІЛЛІ ДВОХ СЕСТЕР, САЙМИ ТА СІМИ, — РОЗПОВІДАЄ МАРИНА АКРАМ, НА ФОТО — ЛІВОРУЧ. — ПОЗНАЙОМИЛИСЯ 2000 РОКУ, МИ З ЧОЛОВІКОМ ДВА РОКИ ЗНІМАЛИ КВАРТИРУ У ЇХ БАТЬКІВ. ЦІ ДІВЧАТКА ТА ЇХ МЕНШІ БРАТ З СЕСТРОЮ НАВЧИЛИ МЕНЕ РОЗМОВЛЯТИ ХІНДІ ТА УРДУ. ДАВНО ПЕРЕЇХАЛИ ВІД ЇХ РОДИНИ, АЛЕ І ЗАРАЗ СПІЛКУЄМОСЯ ЧАС ВІД ЧАСУ» / Фото надано Мариною Акрам

Ще діаспорянка вивчила алфавіт і деякі слова урду — поширеної серед мусульман Індії мови, але вільно читати нею не може. «Гінді дуже схожа на урду. Але мова урду занадто, як каже мій чоловік, солодка. Багато пісень постійно лунають з екранів саме мовою урду, — розповідає Марина. — Взагалі в Індії чимало діалектів, практично в кожному штаті є своя мова. Навіть за п’ять кілометрів від Делі, в якомусь селі штату Уттар Прадеш, уже інакше говорять: хоча більшість слів майже однакові, вимова грубіша, ніж у Делі».

НА ПОБАЧЕННЯ — ДО ТОРГОВЕЛЬНОГО ЦЕНТРУ

Сьогодні мегаполіси Індії глобалізуються. Тим більше, тут надзвичайно багато людей різних національностей і культур. «Делі, як і будь-яке інше велике місто, контрастне. У центрі — краса, чистота, а заверніть за провулочок — і вже нетрі. І тут вживаються разом і дівчатка у джинсах, і доньки із родин з традиціями, котрі ходять лише в національному вбранні, в сутах і сарі», — каже Марина Акрам.

У старих районах Делі можна милуватися давніми пам’ятками архітектури, а от нові заповнюють багатоповерхівки, сучасні комплекси з басейнами та парками, торговельні центри. Останні — магніт для молоді, популярне місце побачень.

«Зараз усі індійські дівчата хочуть бути сучасними, — ділиться спостереженнями Олена Сінгх, ще одна українка, котра мешкає в Нью-Делі і створила Facebook-спільноту «Украинская диаспора в Индии. With Ukraine in heart». — Вони намагаються, особливо коли бачать іноземців, розмовляти англійською. Це дуже смішно, як на мене. Одяг дівчата купують у моллах — торговельних центрах. Намагаються наслідувати культуру Заходу і не розуміють, що втрачають самобутність. Але водночас глузують з нашого вбрання, манер, культури... Торговельні центри для них — свого роду місце вигулу, можливість подивитися, чим дихає народ».

БЕРЕГИНІ ТА БІЗНЕС-ЛЕДІ

Вплив каст у сучасній Індії не надто сильний, але відчутний. Держава обов’язково надає якийсь відсоток місць у школах та вишах для навчання дітей із нижчих каст, так само — з конкурсом на здобуття державних посад. Марина Акрам зауважує: «Але мало хто з тих дітей реально може продовжити навчання — потім їм просто не вистачає грошей на підручники. Хоч у державних школах дітям із найбідніших верств населення іноді видають безкоштовно форму та книжки».

Зазвичай індійські жінки присвячують себе родині — досі сильні традиції, коли жінка має бути берегинею сімейного вогнища, і тільки. «Навіть у великих містах є сім’ї, які забороняють своїм невісткам-іноземкам носити свій одяг, готувати свою їжу, розмовляти з дітьми рідною мовою, зустрічатися з подругами тощо», — ділиться Олена Сінгх. Утім, сьогодні, за словами Марини Акрам, чимало жінок займаються чимось, крім домашніх справ: хтось веде бізнес, хтось працює перекладачем або лікарем.

У мегаполісах вплив традицій не такий сильний, як у містечках та селах. «Це відбувається, зокрема, тому, що люди нового часу більш просунуті й захоплюються здобутками сучасної цивілізації, звикли до європейського одягу та інших речей західної культури, — розмірковує Вікторія Ахтар, українка, котра мешкає в Нью-Делі. — Під великими містами я маю на увазі саме мегаполіси. Що менше місто, то більше все запущено, більше традицій та архаїчних звичаїв. Відповідно, нашим дівчатам там набагато важче жити, вони перебувають у набагато консервативнішому середовищі. Тому зазвичай змішані сім’ї намагаються влаштуватися у великих містах».

«ВГАМОВУЮТЬ СТРАЙКАРІВ ЗАЗВИЧАЙ М’ЯКО»

Відданість традиціям почасти контрастує з толерантністю державної влади. Як і в багатьох країнах, інколи в Індії суспільство «випускає пар». «Акції протесту зазвичай короткочасні, — коментує Марина Акрам. — Наприклад, колись були страйки, бо влада намагалася прикрити дуканчики — крамнички на околицях міста. Індуси називали це силінгом. У Сілампурі навіть стріляли. Влада пішла назустріч. Часто страйкують водії — зазвичай через підвищення цін на бензин. Пригадую, після такого страйку влада все-таки пішла назустріч людям і відновила попередню ціну. Вгамовують страйкарів зазвичай м’яко. І влада до них взагалі дослуховується».

Сьогодні соцмережі допомагають діаспорянкам підтримувати зв’язки з Україною. Перший крок — вони створили у Facebook групи про вишивку та українців Індії. І, що головне, навіть без великих ресурсів підтримують рідні традиції — хоча б у своїх сім’ях. «Передаю слова подяки всім нашим близьким і знайомим, нашим з чоловіком рідним людям — за те, що вони завжди нас підтримували, турбувалися про нас, допомагали і сьогодні про нас не забувають, — підсумовує Марина Акрам. — Ми, українки Індії, мріємо про культурний центр. Це потребує багато коштів, але хочеться, щоб був такий заклад, де можна було б і для діток влаштовувати новорічні свята, і проводити виставки митців із України — знайомити Індію з нашою культурою».