Соціальна маскулінність

Перебіг неоголошеної, але неспростовної, війни важкохворої на імперський синдром Москви проти України змінив і продовжує змінювати характерологічну мозаїку суспільства. Традиційні для українців щирість, привітність, замріяність, м’якість як елементи національного світогляду «атакуються» їм же притаманними вольовими рисами — твердістю, впертістю, непоступливістю — в значимих сегментах державного життя і побуту. В обставинах, коли українська душа піддається важким випробуванням, зростає пропорція чоловічого начала (маскулінної компоненти) при розв’язанні соціально-політичних колізій різних рівнів. Підвищення градусу гостроти подекуди сягає критичних відміток   — від бандитського рейдерства до свавільних покарань скомпрометованих негідними вчинками осіб «ритуалом» закидання у бак для сміття. В ситуації війни, що триває на сході України, з російським агресором зброя нерідко стає інструментом досягання певної — суспільно-ангажованої або особистої — мети.

З широкого спектра цієї проблематики вирізняється соціальна маскулінність, яка в недостатньо структурованому державному житті України після Революції Гідності має вкрай тривожні прояви. Мобілізація народу навколо спільних ідеалів будувати європейську модель держави на основі національних духовно-культурних цінностей та шляхом подолання корумпованої влади виявила десятки, сотні тисяч небайдужих громадян, які не побоялися відкрито маніфестувати свою громадянську позицію. Саме від цієї історичної відмітки і почала відбуватися корекція етнопсихологічного гена, як це вже мало місце і в минулому. Так, національно-визвольні змагання за часів козаччини, 1917 — 1921 років, під час і після Другої світової війни мобілізовували силу духу і цементували вольові характери в ім’я Української держави та благополуччя життя нації.  

ВІЙСЬКОВА МІЦЬ ПОТРЕБУЄ ПОРЯДКУ І ДИСЦИПЛІНИ ДУХУ

Сьогоднішня ситуація відрізняється від попередніх у цьому неперервному ланцюгу драматичної української історії. І справді, з такою кондицією людиноненависництва від спадкоємців І. Грозного та Й. Сталіна сучасні покоління українців реально зіткнулися вперше після кривавих «освобождєній» 1940-х років. Після вистражданої незалежності суспільство надто безпечно довірило кермуючу роль особам, які були пов’язані з попереднім московсько-більшовицьким режимом якщо не кровно, то «до глибини кишені». Ієрархію впливовості «державних мужів» взялися вибудовувати грошовиті лицеміри, які й довели Україну до стану однієї з найбільш корумпованих держав у світі. Тому й спецоперація В. Путіна з метою повернення України до своєї загниваючої «імперії» брехні й темряви отримала відповідні соціально-психологічні шанси, які й далі намагається використати одіозна кремлівська верхівка.

Проблему оздоровлення російських політичних еліт має вирішувати їхнє суспільство, коли воно саме одужає. Натомість є невідкладні задачі для української влади, яка ще не зуміла налагодити роботу над тилами нашої боротьби проти агресора. Такі тили повинні працювати як для фронту, так і для стабілізації господарсько-економічного життя в державі, для відновлення сприятливого для всіх громадян морально-психологічного клімату життєдіяльності тут, на рідній землі. Бо тільки тоді перемога над ворогом-деспотом може мати невідворотний характер. Військова міць потребує порядку і дисципліни духу!

І все ж очевидність цього досі не враховується. Щодня якщо не гинуть, то отримують поранення українські воїни. Ті, що повертаються до мирного життя, мають нерідко депресивні стани. Вольові, мужні мужчини та юнаки потребують часу на психологічне розвантаження, адаптацію до іншого трибу життя. Звичайно, працюють лікарі, психологи, органи місцевої влади намагаються оптимізувати їхнє емоційне повернення до рядових професійних справ, але... Але саме тут і відбувається прикра неготовність ділового світу прийняти наших героїв до підприємств, трудових колективів, інших спільнот, оскільки таких, тим паче успішних, вже і не так багато. А якщо є, то вакансій обмаль, а для захисників Батьківщини, які не встигли завершити свою професійну освіту чи започаткувати власний бізнес до війни, ніхто не передбачив можливості запропонувати такий «новий фронт» мирної життєдіяльності. Як і п’ять — десять років тому, на українських чоловіків чекають у Польщі, Португалії чи в тій же Росії (!), лише не в Україні, якій вони віддали чи не кращі роки свого життя, та ще й втратили здоров’я, захищаючи її. Де тут Українська держава? Де пропадає державницьке мислення так званої державної еліти — невже вичерпується на шоу С. Шустера? Там же  пропадає ініціативність, відповідальність, а нерідко й совість?

ПРИКЛАДИ З ІСТОРІЇ

Так, сьогоднішня ситуація відрізняється від попередніх сторінок історії боротьби за державність: і світ надто прагматичний, і московська орда ще підступніша, як, для прикладу, сто років тому, в не менш драматичний період для долі України. Але, втім, тоді, навіть в умовах «задротяного життя», в таборах для інтернованих вояків Армії УНР на околицях польських міст Каліш, Тарнів, Ланьцут, Щепіорно, Олександрів-Куявський, Пікуличі чи в таборах для воїнів УГА у містах Йозефів, Ліберці, Німецьке Яблонне в Чехословаччині  — таки знайшлися свідомі провідники середньої ланки для того, щоб дати можливість талановитій українські молоді  надолужити своє навчання в народних університетах й організуватися в гуртки за різними фахами, вести цікаве господарсько-кооперативне життя, видавати численні часописи та альманахи, а невдовзі стати визначними постатями у своїх сферах діяльності (як, для прикладу, лише з числа літераторів і мистців такі імена, як Євген Маланюк, Василь Авраменко, Віктор Цимбал, Василь Хмелюк, Сергій Тимошенко, Василь та Федір Ємець, Михайло Паращук та багато інших).

З цієї ж генерації українських патріотів, які зі зброєю в руках воювали на різних фронтах під час Першої світової війни, а згодом у формуваннях Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії та Армії Української Народної Республіки, чимало досягли у різних сферах діяльності у Львові. «Не закладаймо рук!»      — так назвав одну зі своїх статей у львівському часописі «Громадська Думка» за лютий 1920 року Федь Федорців, знаний громадсько-культурний діяч і видавець, апелюючи до співвітчизників у цей непростий час. Відтак багато хто з недавніх військовиків, долаючи матеріальні труднощі і зневіру від поразки національно-визвольних змагань, одразу ж взялися за конкретні справи. Іван Тиктор, старшина УСС та УГА, став видавцем і редактором, Микола Голубець, чотовий УГА — письменником, перекладачем, ученим і редактором, Павло Ковжун, поручник Армії УНР — визначним художником-графіком, мистецтвознавцем і редактором, Клим Трохименко, вояк Армії УНР — вченим-хіміком, купцем, колекціонером і мистцем, Михайло Хронов’ят, вояк Армії УНР — директором одного з найуспішніших у 1920—1930-х роках по всій Польщі кооперативів «Маслосоюз», Іван Іванець, поручник УСС та УГА — художником, мистецтвознавцем і правником... В умовах бездержавного національного життя (тоді Львів перебував у складі Другої Речі Посполитої) ці особи, як і велике гроно інших недавніх військовиків, творили славу української культури в різних галузях ділового життя.

ОРГАНИ ВЛАДИ ПРОДУКУЮТЬ ПРОБЛЕМУ СОЦІАЛЬНИХ НИЗІВ

Вкрай стислий екскурс в історію може видатися не цілком коректним для означеної в назві проблеми. Проте він є показовим у тому, що можна і потрібно розв’язувати проблему соціальної маскулінності вже негайно і по-державному. Сьогодні ж оборонці нашого спокою, Української держави, повертаючись додому, потрапляють на інший фронт боротьби — часто теж боротьби «без правил», бо рідна влада за останній час займалася дещо іншим, аніж надійним тилом боротьби з агресором. Сильні духом, гартовані війною чоловіки часто відчувають свою непотрібність для господарського життя на місцях. Інфраструктура економіки в деяких, навіть далеких від АТО містечок і сіл виглядає зруйнованою, ніби після війни. Депутати різних рівнів часто бачать своє призначення у великій політиці, нехтуючи організацією господарського життя безпосередньо в регіонах. Дбаючи про власний бізнес або ж про бізнес своїх партнерів, вони не бажають дати простір для ініціативи людям іншого гарту життя, які пізнали ворога віч-на-віч і тепер могли б принести велику користь своїй державі в тих чи інших питаннях господарської культури. Не розробивши механізмів для ефективної соціалізації нашого воїнства, органи влади продукують дедалі дошкульнішу для себе ж проблему            — проблему соціальних низів. Відкинуті від корисних справ юнаки і чоловіки змушені шукати собі заробітків у сумнівних «господарів», представників тіньової економіки. Інші ж попадаються на різні спокуси «індустрії розваг», де «розвантажують» психологічний тягар пройдених на війні доріг. Численні нічні клуби, розважальні центри охоче прихистять цих людей, відсторонивши їх від бажання розбудовувати своє щасливе майбутнє.

Ніхто не підрахує, скільки втрачає Україна від такого злочинного марнотратства, коли під удар потрапляє велика когорта справжніх патріотів, потенційних інженерів, фермерів, винахідників, підприємців, взагалі ініціативних і вольових людей. Олігархи, які тримають політиків на короткій дистанції, не зацікавлені в розвитку середнього класу, так само як для них не має значення національна питомість капіталу, аби лише постійно збагачуватися! Проблему соціальної маскулінності може розв’язати лише Держава, а в ній — керівники всіх рівнів із неодмінним атрибутом — Совістю. Саме концепт Совісті стає сьогодні визначальним для Українців, які під час Революції Гідності зуміли вигнати зі своєї хати чимало нечисті. Хто з лідерів Нації захоче зробити з цього висновки, і в кого вистачить духу конституювати норму Совісті в нашому житті?