Сталінська м’ясорубка в історичному розрізі

1937 рік в СРСР та в Україні, передумови, перебіг та наслідки влаштованої найвищим партійним керівництвом Радянського Союзу на чолі зі Сталіним терористичної вакханалії продовжують хвилювати як фахівців-дослідників, так і тих читачів, котрі розуміють, наскільки необхідним є ретельний, ѓрунтовний аналіз механізму репресій, природи й сутності тоталітарно-репресивної держави взагалі. Адже один із найжорсткіших уроків минулого можна сформулювати так: нові покоління, якщо вони повторюють кроки своїх попередників на шляху, що вів (і веде!) до прірви, неодмінно саме в цю прірву впадуть.

Благородній меті розкрити таємні «пружини» кремлівської машини знищення, розібратись у тому, чому 1937 рік (і, звичайно, не тільки він) став можливим, яким був стан тодішнього суспільства, присвячене нове фундаментальне видання «Україна в добу «Великого терору». 1936—1938 роки» (Київ, видавництво «Либідь», співголови редколегії Юрій Шаповал, Україна, Гіроакі Куромія, США). Це, без перебільшення, перше в нашій державі енциклопедичне дослідження подібного плану. Його цінність насамперед полягає в тому, що упорядники й автори (окрім доктора історичних наук, професора, керівника Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Кураса НАН України, постійного автора «Дня» Юрія Шаповала, це — Сергій Богунов, колишній директор галузевого державного архіву СБУ, Вадим Золотарьов — історик-дослідник терористичної політики каральних органів СРСР та УРСР у 30-ті роки ХХ століття, історики Олена Радзивілл та Тетяна Рафальська) поставили перед собою надскладне, відповідальне завдання: не повторюватися, не друкувати вже надруковане, а використовувати лише невідомі раніше документи. Як пише у передмові Юрій Шаповал, «дотримуватися цього принципу було непросто — адже постійно виникала спокуса пояснити якийсь (часом дуже важливий) сюжет або причини якихось подій за допомогою вже колись друкованого документа. Ми тішимося з того, що врешті-решт щасливо уникли такої спокуси, і читач може прочитати джерела, друковані вперше».

Це видання великого формату обсягом 540 сторінок складається з трьох основних частин. У першій мова іде про етапи, особливості та наслідки «Великого терору» в Україні (саме тут докладно розповідається про «технологію» сталінського терору — до цього ми ще повернемося), другий розділ — про структуру і кадри НКВС УРСР тих років, і, нарешті, третя частина присвячена невідомому раніше корпусу документів страшної доби (тут і секретні шифрограми чекістської верхівки, і протоколи допитів, і матеріали відповідних справ тощо). Особливий інтерес для читача, очевидно, становить саме перший розділ праці, в котрому міститься аналіз терористичного механізму, вживаного Сталіним та його сатрапами. Тут зустрічаємо декілька принципово важливих тез.

«Дослідник, який пише про «Великий терор», — відзначає Юрій Шаповал, — завжди виявляється в полі амбівалентності між етикою і академізмом. Останній вимагає розуміння механізмів терору, виявлення його ініціаторів. Не підлягає сумніву, що головним ініціатором була партія. Водночас, важливо усвідомити, що реалізаторами були конкретні особи. І ось тут етика (в сучасній Україні ще й помножена на деякі статті закону) завжди стримує дослідника, змушує думати про можливі наслідки оприлюднення імен катів. І все-таки, схоже, без цього не обійтися. Особливо якщо брати до уваги, що Сталіну де-не-де (не в Україні) знову встановлюють пам’ятники, прославляють його час, намагаються (в тій чи іншій формі) пом’якшити, а по суті — виправдати його дії».

Це — один бік проблеми. Є й другий. Як вказує Юрій Шаповал, «архівні джерела засвідчують, що на початкових етапах терор в основному здійснювався адресно, на підставі обліку та попередньої розробки... Архівно-слідчі справи дають можливість (хоча й далеко не в усіх випадках) встановити ініціаторів арештів. Такими ініціаторами були не лише органи НКВС чи партійні органи, а й конкретні особи. Справи містять заяви окремих осіб, мотиви доносництва яких могли бути різними. Не слід забувати про те, що створена й культивована в СРСР атмосфера істерії, викриття «ворогів народу», а також необхідність виконання «лімітів» у пошуках таких ворогів створювали ідеальні умови для свавілля, зведення особистих рахунків і т. ін.».

Важливо зрозуміти, що «сама система «Великого терору» створювала ідеальні умови, коли будь-який вияв невдоволення, не кажучи вже про такі «гріхи», як судимості й «сумнівне» в політичному плані минуле, легко могли бути трансформовані у злочин практично щодо будь-якого громадянина СРСР. Якщо ми усвідомимо це, тоді стане зрозумілим, чому подальші розділи єжовської «саги» (наприклад, усі інші накази Єжова, в тому числі етнічні) писали, так би мовити, вже самі себе».

А загальний висновок, що його роблять автори й укладачі тому, такий: «Досвід України підтверджує, що, ініціюючи арешти «ворогів народу», влада насамперед здійснювала лінію на усунення реальних й евентуальних противників режиму. Саме це завдання передусім вирішували співробітники органів НКВС, фальсифікуючи справи, прагнучи домогтися «успіху» будь-якою ціною. Водночас це було частиною стратегії планомірного знищення тих категорій населення, які вважалися ненадійними або соціально небезпечними. Виходячи з цього, не можна вважати «єжовщину» проявом нерегульованого або сліпого терору. Проте, це не виключало також проявів локальних ініціатив, мотивованих страхом невиконання вказівок начальства, кар’єристськими міркуваннями, зокрема, прагненням продемонструвати активність у боротьбі з різного роду «ворожими» чи «шпигунськими» елементами та іншими чинниками».

Фундаментальна праця «Україна в добу «Великого терору». 1936—1938 роки» є, по суті, якісно новим кроком у науковому осмисленні функціонування та смертоносної діяльності тоталітарних державних структур СРСР 30-х років ХХ століття та їхнього впливу на Україну. В цьому вбачається непересічне значення цієї книги.