Стовідсоткова зав’язуваність
Щось дуже зачепило в твердженні однієї пані-всезнайки, співведучої вельми популярної для вічно довірливих дам телепрограми. Вона стверджувала, що якщо жінка заробляє сама й може цим забезпечити певний рівень зі знаком плюс, то не пишатися цим треба, а приховувати. Здалося, що вельми примітивно опустила вона на позначене нею ж місце всю слабку стать. Мовляв, щасливих жінок там і шукати годі. Не зрозуміло лише, а щастя тут до чого? Адже це зовсім інша категорія — воно або є, або його немає, а стан фінансової залежності, часто постійний, змінює жінку зсередини, й не помітити цього не можна. Знову ж таки йдеться не про пристосуванок, лінивих кішечок і тих, хто завжди говорить «Я себе схвалюю». Подібне заклинання, щоправда, іноді добре працює, виносячи поступово на поверхню все, що постійно заважає себе любити, але й притупляє критичність.
Часто спостерігала, особливо в турподорожах, як пари поводяться в магазинах. Сподобалася мені одна приємна сім’я, що живе в багаторічному гостьовому шлюбі: кожен на своїй житлоплощі з індивідуальним бюджетом. А спільний відпочинок оплачує чоловік. Його подруга, явно обмежена в коштах, звикла на річ, яка їй сподобалася, навіть не просити грошей. Вона в магазині швидше боязко натякала, чекаючи подарунка, а чоловік неохоче розлучався з певною сумою, не розуміючи, навіщо потрібна чергова обновка. Щоправда, жінка вміла щиро радіти, й цим робила м’якішим свого супутника, який був вельми заможним (щоправда, не так давно), вільнолюбним і, напевно, вважав себе холостяком. Цивільній дружині з 18-річним стажем, інтелігентній і затишній 50-річний жінці захотілося пояснити, що сприймає свого супутника таким, яким він є. «Принаймні, — сказала вона, — на старості років без хліба не залишуся. Сама заробити щось, крім середньої зарплати, не вмію».
Взагалі вони були симпатичною парою, але не при спільних покупках. Містер Гаманець дуже нервово сприймав зазіхання на його очільну роль — вирішувати. І тут уже, швидше за все, — брак душевної щедрості. Дивно, але подібна ситуація деякою мірою спостерігається і в природі. Експериментатори, котрі займаються вивченням фізіології людини та тварин, дослідним шляхом захотіли відповісти на запитання, чи не пов’язане у тварин прагнення вчити й вчитися з їхньою роллю в співтоваристві.
Схема дослідження була гранично простою: годівниці зі смачним зерном наповнювалися лише в суворо певний час. Пернате сімейство після декількох днів швидко зметикувало, в чому річ, і почало з’являтися біля годівниці за 15—30 хвилин до сніданку, обіду й вечері. Але при цьому певна частина самоучок завжди прилітала трохи пізніше. Коли підрахували частоту таких самостійних польотів, то переконалися, що самець дотримується певної тактики, влаштовуючи годівниці ревізію ближче до потрібного часу, а от його подруга порхає просто так. Отже, ця представниця слабкої статі цілковито покладалася на здобувача-чоловіка, просто наслідувала його й не думала вчитися сама. Утриманки ніколи не розуміють, що бонуси — річ непостійна.
Перескакуючи з одного на інше, пригадала, що є одне слово, яке нині й вимовляти непристойно, — ваучер. Колись, уже далекого 1997 року, одна щаслива дружина й мати, яку вічно надихало все нове, сприйняла обіцянки стати співакціонером мало не як початок нового життя. Зібравши потрібні документи всіх дорослих членів сім’ї, витративши час, вони стали «власниками» якихось акцій київського готелю «Братислава». Промайнули роки, і їй з цікавості схотілося дізнатися, що вона заробила. Навіть не полінувалася й виписала суми дивідендів. Вийшло 7 гривень за 12 років, були річні від 0,11 копійки до 0,94. Тож у нашій країні бажання заробити й результат часто не зустрічаються одне з одним, напевно, й не знають, що їм хоч зрідка бажано перетинатися. На цьому тлі й живемо.
Нещодавно на вулиці зустріла давню знайому, нині вельми стабільну галерейницю. «Уявляєш, — зізналася вона, — все життя мріяла поїхати до Венеції на медовий місяць. Позаду два офіційні шлюби й два цивільні, й ось тільки недавно поїхала до Венеції вперше з етюдником. Причому на цілий місяць! Такий подарунок можеш зробити лише сам собі. І так радісно стало — отже, стою на своїх ногах. Це, виявляється, і є найприємніше. Нарешті прагну вільно використовувати всі свої творчі здібності, створюючи свій незалежний стиль життя. До речі, помітила, що в такій ролі знову всім стала цікава. Правильно, вважаю, що якщо довкола скрипки, краще бути віолончеллю...»
Якось на квітковому ярмарку балакучий квітникар сказав щось, що сприйняла як пораду: життя — це базар. Торгуйтеся, тільки вправно. Вчіться поступатися теж, хоча кожний грошик вам і не впав з неба. І знайте, що стовідсоткову зав’язуваність можна придбати й за невеликі гроші, за величезні — прикро пролетіти.
Нещодавно отримала задоволення від вдалої непередбачуваності, схрестивши свій купівельний порив з європейськими стандартами. Придбала чудовий шерстяний твід на брюки, випущений іще відомим з далеких залежних часів вітчизняним комбінатом. Ціна була більше ніж демократичною, подібний матеріал, наприклад, у київському магазині французьких тканин коштує разів у десять дорожче. Усе там прив’язане до нашого, найкращого в світі, курсу. Як відомо, суспільство обману пожирає саме себе. Дивись, проковтне й нових брюк не помітить...
