Суп із цибулі та весь Париж
На Новий рік наш «дівичник» летить до Парижу, щоправда, місцевого масштабу. Уже котрий рік поспіль влаштовуємо собі передноворічні гуляння із заморським шармом. Навіщо? Та не знаю — просто така у нас гра. Адже є найголовніший резон — за спільним бажанням.
Влітку граємось і в особливу дамську риболовлю, де, як справжні рибалки, уживаючись в роль, не лише спінінгом бавимося, але, схоже, і думати починаємо як риби, прагнучи вловити технічні прийоми для вдалого ловіння (таке бувало — зафіксовано на фотографіях), сперечаємося щодо снастей, і це при нашому смішному досвіді, маленькому, як риб’ячий хвостик.
Ігрові сюжети особливо активні у дні народження — це шість разів на рік згідно кількості учасниць. Відбувається все обов’язково не вдома, і підготовку кожна з нас починає задовго — адже необхідно вигадати цілий сценарій. Ще — парильня на дачі однієї з нас, поїздки на штучну ковзанку (були усього двічі), а згадуємо довго. Навіть ті, хто катається, тримаючись за поручні. Дуріємо — і все добре, та й родини дозволяють нам урвати свій невинний ексклюзив.
Цей Новий рік оголошено паризьким. Мій сюрприз виник сам по собі з минулого: ще у студентські роки, працюючи в дитячій газеті, де всі знали моє захоплення Парижем (заочно — ефімерно-чесно-віддане), виписали перед самим Новим роком на справжньому редакційному бланку жартівливе посвідчення про відрядження на поїздку до Парижа на 30 днів. Бланк усе життя нібито пролежав серед улюблених сімейних фотографій, але коли його почали шукати — піввечора змарнували. Взявши ж до рук — так зраділа!
Другий сюрприз — звичайно, суп із цибулі. Не сперечаюся — страва не святкова, але яка оригінальна. Пам’ятаючи, що не варто лагодити те, що не поламано, в рецепт не додавала відсебеньок — адже нерідко грішу цим. Цього разу фаворит французької кухні у тому не мав потреби. Є навіть спеціальні ресторани одної страви — цiєї самої, цибулевої, й відвідувачів завжди сила-силенна. Перед тим як приступити до готування, зачепилася за висловлювання відомого французького перукаря Жака Дессанжа: «Над жінками вік не владний, принаймні, це стосується француженок. Навіть ті, хто старший, намагаються причісуватися як молоді. Вони не молодяться, просто впевнені — всі новинки саме для них. Коли мої учні доторкуються до волосся жінки, вони торкаються її особистості, і повинні зробити її такою, якою вона бажала би з’явитися в очах інших». А краще б сказати, — додам від себе, — в очах коханого.
Відчуваю — натхнення почало накочувати навіть без відвідування перукарні, несподівано захотілося себе похвалити, зробити що-небудь приємне, а не підганяти постійно, не квапитися, не критикувати... Так французи, якім все відомо про жінок, радять: «Якщо ви погано виглядаєте, вимийте голову». І хоч сьогодні, як проте, і завжди, модне те, що личить, французи рекомендують міняти зачіску хоч би раз на півроку. Ще бажають усім, щоб волосся добре лежало. Кожний легко розшифрує приємне послання — адже волосся чудово поводиться, якщо на душі радісно та спокійно. Це, на жаль, явище далеко не стале. Буває весь рік і більше — волосся стирчить і стирчить...
Так, ледве не забула — ялинку ми прикрашаємо особливими іграшками: нашими досягненнями і відкриттями. Одного разу там висіли шкільні щоденники і заліковки дітей, групові щасливі фотознімки, вдалі газетні матеріали, керамічні фантазії однієї з нас, дипломи, книжки, ті, що вразили цього року. Одним словом, усе найцікавіше зі свого життя й роботи. Певно, тут Париж може повчитися — ялинка щорічно така виразна, що відразу видно — рік минув насичено, творчо.
Одна середнього віку француженка, яка мешкає у Швеції, якось запитала під час однієї з ділових зустрічей у Стокгольмі: «Це правда, що ви лише їсте та спите?». Минуло вже років десять, а те питання не забулося. Було неприємно від нетактовності, проте, невловимою цією, у порівнянні з нашими жінками, досить безбарвною персоною. Лише подумала — як же мало про нас знають і нині, що вже говорити про ті часи. Упевнена — в тому запитанні було менше імпровізації, ніж хотілося б. Швидше — зарозуміле уявлення, що життя в нашій країні (маю на увазі матеріальну сторону) вельми захитке для основної гості, а про духовне — вона, очевидно, й не замислювалася. Дамочка відверто не з начитаних. Шкода, що не мала можливості розповісти їй про наш дівичник з його вічнозеленими веселощами, щирістю, дотепністю, прагненням до самовдосконалення...
Ну годі вже. Час приступати до супу із цибулі. Його рецепт настільки простий — він доступний для кожного: беремо три склянки дрібно порізаної цибулі, три столові ложки вершкового масла, три столові ложки борошна, шість склянок м’ясного бульйону, один лавровий листочок, чверть чайної ложки чорного перцю, шість скибочок білого хліба, півтори склянки тертого сиру. Ріпчасту цибулю викладаємо до розігрітого сотейника чи до гусятниці, обсмажуємо до золотистого кольору. Потім додаємо борошна, а згодом і м’ясний бульйон. По черзі кидаємо туди лавровий лист, перець, ставимо на слабкий вогонь і варимо протягом 30 хвилин. Підсушуємо хліб, розливаємо суп у шість чашок для супу, кладемо на кожну по скибці хліба, посипаємо тертим сиром. Накриваємо чашки і ставимо на кілька хвилин до духовки. Ось вам і суп по-паризьки.
Буквально напередодні — змушена це уточнити, (хоч можливо, зовсім не в тему, а хто знає, може, і навпаки), зустріла знайому. Вона тільки-но повернулася з поїздки по Франції. Природно, нестаріючий, деякою мірою провінційний інтерес сформувався у запитання: а як там парижанки?
Була не в самому Парижі, а у виноробному передмісті. Жінки — майже всі із зайвою вагою та з дуже скромним шармом.
Але вино вже напевно...? — стояла на своєму. — Те, що пила, мені не сподобалося, — була відповідь.
Ось тобі маєш! Про суп із цибулі навіть не спитала, чого собі настрій псувати. Чомусь стало смішно... Час розвіятися й самій, адже навіщо мені діти подарували класний французький чемодан на коліщатках, а відрядження давним-давно виписане. Жарти-жартами, за такої вислуги років — воно вже є справжнісіньким.
Справа за малим — казку втілити в життя.
