Світла радість мистецтва Марфи Тимченко

Марфа Тимченко в своїх декоративних розписах, фарфорових витворах, живописних полотнах розвивала унікальний орнаментальний стиль, створений не одним поколінням народних майстрів рідного їй старовинного села Петриківка, що на Дніпропетровщині. Цей стиль є відлунням українського бароко. Марфа Ксенофонтівна, яка давно жила й працювала в Києві, була одним із справжніх титанів петриківської школи декоративного розпису.

Центри народної творчості в Україні завжди вражають своєю майже суцільною художньою грамотністю, де секрети майстерності передавалися від покоління до покоління, з рук у руки, від серця до серця. І Марфушка перший пензлик із котячої шерсті одержала з маминих рук. Та з часом зуміла застосовувати його не тільки до анілінових фарб та гуаші. Вона до останнього працювала таким же пензликом, але в олійному живописі, чого до неї ніхто не робив.

Народилася в Петриківці 1922 р. Вже маленькою дівчинкою Марфушка весь час не випускала з рук олівця: навіть примудрялась малювати й одночасно пасти козу, прив’язавши її до ноги чи до пояса.

Коло хати вона часто залізала на верхівку найвищої груші, щоб побачити мерехтіння ще не бачених ніким із петриківських дітей електричних лампочок, які освітлювали казкове, в її дитячій уяві, місто Дніпродзержинськ. Як же вона вмовляла свою матір повести її в те місто, куди на заробітки пішов батько, а мати носила йому їжу. І яка ж була щаслива семирічна Марфуша, коли мати погодилась і вони вирушили пішки піщаною дорогою (20 км туди і 20 км назад!?!) у місто її мрії. Чи то надзвичайні враження, чи перевтома, але в результаті її першої дальньої подорожі в неї віднялися на кілька тижнів ноги, й була загроза залишитись інвалідом на все життя. Та хвороба відступила.

Навчалася М. Тимченко в початковій сільській школі, де її вчитель із малювання і креслення, сільський інтелігент Олександр Федосійович Статива розгледів у дівчинці неабияке обдарування.

Та після четвертого класу вона мусила перервати навчання через тяжку хворобу матері — її паралізувало. Ще зовсім дитиною Марфі довелося піти працювати в колгосп, та О. Статива не забував улюбленої учениці, часто провідував її.

Щедре обдаровування перемагало складні життєві обставини. 1936 року Марфуша — учениця Петриківської школи майстрів декоративного малювання, де навчається в Тетяни Пати, українського майстра народного декоративного, т.зв. петриківського, розпису, заслуженого майстра народної творчості України, від якої веде свій родовід плеяда прекрасних майстрів Петриківки. Вона допомогла розкриттю таланту майбутньої широко знаної художниці. А 1938 р. Марфу направляють на навчання до Києва у школу майстрів народної творчості, що згодом, 1940 р., була реорганізована в Київське художньо-промислове училище.

Марфа Ксенофонтівна згадувала, якою боязкою, несміливою дівчиною приїхала до Києва, як приголомшив її натовп людей на вокзалі, як соромилась яскраво-зеленого чемодана з фанери, своєї української мови (бо чула навкруги російську), свого більш ніж скромного селянського вбрання, і як нарешті дісталася до Лаври, де містилася школа, і як на все життя вразив її Успенський собор і передзвони лаврської дзвіниці. А коли прийняли її до школи, вирішила: «Якщо стану художницею, обов’язково намалюю своє дитинство, свою рідну Петриківку!»

Війна перервала навчання. До 1945 р. Марфа бідувала із сім’єю в Петриківці, а тоді одержала виклик із училища з пропозицією продовжити навчання та поїхала до Києва.

...З 1954 року постійно, протягом 23-х років, працює на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі (колишній Київський фарфоровий завод) разом із петриківчанками Вірою й Галиною Павленко, які прийшли на завод раніше. «Я, мабуть, із недільку вчилась, — говорила Марфа Ксенофонтівна, — а потім почала самостійно розписувати вази, сервізи, згодом виконувати великі державні замовлення». Фарфорові вази, яких торкався чарівний пензель майстрині, перетворювалися на коштовності, що як дари від України вручалися керівникам урядів братніх республік, інших держав.

Паралельно з роботою над фарфором Тимченко багато працювала й у станковому розписі. Великий вплив на зміни в її станкових речах мала робота у творчій групі живописців, що 1972 р. працювала в Будинку творчості Спілки художників у Седневі. «Як ми приїхали з Іваном Степановичем (чоловік М.Т. — З.Ч.) у Седнів, як походили по селу, як побачили річку Снов, седнівськи луки, ліси, поля, — я вже не снідала, не обідала, не вечеряла, мабуть, і не спала. Скільки багатства в природі, скільки краси, радості! На другий день спустились ми до річки, переправились човном на інший берег. Іван Степанович почав малювати, а я сіла на траву і все роздивляюсь, думаю, що ж мені моїм котячим пензликом зробити. Глянула по той бік Снову, а там гора, а на горі церква, а під горою такі великі, красиві дерева й хатки гарні, кольорові — сині, вохристі, зелені, і ластівки літають, і верби нахилились над човнами... І почала я малювати той пейзаж, тільки по-своєму, не так, як живописці, бо скрізь у мене розквітали квіти.

Якось побачив мої пейзажі (а їх було вже кілька) Василь Григорович Нагай (тоді він був директором Музею українського народного декоративного мистецтва) і каже: «Марфушо, ви знаєте — ви дуже цікаво намалювали, щось нове знайшли. Продовжуйте!» З того часу я все більше стала малювати пейзажі. З’явилися седнівські серії картин. А коли залишила роботу на заводі, стало більше часу, й можна було творити, що хочеться».

Коли у 1980-х рр. художниця стала працювати тільки у станковому живописі, остаточно залишивши роботу з фарфором, поступово відбулися значні зміни в її образно-пластичному мисленні. З’явилась певна розкутість, розширилась імпровізаційність, набула подальшого розвитку своєрідність її пейзажного живопису. Інтерпретація природи, яку Тимченко боготворила як пантеїст, у неї дещо наївна й водночас казково-декоративна. Саме з народної синкретичної свідомості випливають її живописно-пластичні міфологеми України як розкішного і щедрого краю. Сільська природа у творах Тимченко незмінно сприймається квітучою, плодоносною.

У тимченківських картинах ми все пізнаємо, але водночас знайомимося з іншим світом — міфічним і магічним, де мисткиня мимоволі й водночас сміливо порушує видимі межі мистецтва і дійсності. В серії декоративних полотен 1980— 1990-х рр. «Моє дитинство», в якій Марфа Ксенофонтівна тримала дане нею в юності слово відтворити свою рідну Петриківку, — патріархальне село 1920-х рр. із його традиційно побіленими стінами хат серед буйних садів і квітників, із чарівною природою довкола. Саме за цю серію, яка сприймається своєрідними живописними новелами — розповідями про минуле, очищене й викристалізоване пам’яттю художниці, Марфа Тимченко дістала найвищу вітчизняну нагороду в галузі мистецтва — Національну премію України імені Тараса Шевченка.

1979 р. Марфа Ксенофонтівна разом із Іваном Степановичем Скицюком, згодом заслуженим майстром народної творчості, лауреатом премії імені Катерини Білокур, та їх донькою Оленою Скицюк, що наслідувала від батьків мистецький хист і продовжує по-своєму традицію петриківського розпису, будучи професійним художником, створили унікальні настінні декоративні розписи в інтер’єрі магазину іграшок «Казка» на вул. Червоноармійській у Києві, що закохали в їхню творчість усіх киян. На жаль, із часом в улюбленому дітьми й дорослими київському магазині іграшки, що сприймався всіма як казкове царство, з’явився новий хазяїн, і розписи були варварськи знищені. Соромно, але міська влада не подбала про їх збереження й не створила в цьому приміщенні музей уславленої сім’ї Тимченко-Скицюків.

Неможливо в одній статті розповісти про всі події з життя художниці. Але згадаймо ще одну, на наш погляд, надзвичайну. У 1980-х рр. Марфа Тимченко — давно вже зрілий і визнаний майстер, член Спілки художників СРСР, народний художник УРСР — вирішила продовжити своє професійне навчання. Про невгасиме, навіть фанатичне прагнення до знань говорить червоний диплом, одержаний художницею по закінченні Московського заочного народного університету образотворчого мистецтва. Такий самий диплом одержав й Іван Скицюк. Вони стали студентами, коли Марфі Ксенофонтовні виповнилося 65, а Іван Степанович готувався відзначити своє 80-річчя. Надсилаючи поштою контрольні завдання, вони приховували свій вік — соромились, але навчання для них було радістю.

Марфа Тимченко була диво-жінкою й чудо-мисткинею. Вона прожила складне, але, безперечно, щасливе життя, без ворогів і заздрісників, чого майже не буває у творчому середовищі. Ми запам’ятали її красивою, доброю, сонячною людиною, що вражала зворушливо-хвилюючою простодушністю й тією світлою радістю, яку вона неодмінно дарувала своїм мистецтвом.