СВОЇ ЗА КОРДОНОМ
Перша така зустріч трапилася у Валенсії, одній із провінцій Іспанії. Це дивовижної родючості й краси земля, особливо на початку квітня, до того, як невмолиме сонце накладе на неї свою пекучу печатку. Невисокі гори, вкриті лісами і вельми подібні до Кримських (що надавало їм особливий шарм); мальовничо розкидані на схилах гір та в долинах міста й містечка, білосніжні, як у сновидінні. Виявилося, їх тут так фарбують просто для хоч якогось захисту від літньої спеки, сонця. Червонувата, доглянута, як грядка, родюча земля — там збирають чотири врожаї на рік. Вздовж автомагістралі нескінченні плантації зелених дерев, рясно усипаних — на початку квітня — яскравими мандаринами. Думаю, що так виглядали славетні сади Гесперид, де Геракл крав золоті яблука.
ШАХТАР ІЗ ФРАНЦІЇ
На одній із дорожніх зупинок у горах, сидячи на терасі автостанції і згадуючи Крим, я почула, як мої попутники-росіяни розмовляють російською з незнайомим чоловіком. Його мова здалася мені дещо дивною, з якимось знайомим акцентом, та коли вловила слова «маєш», «що», «кудись», вкраплені в російську, підійшла та спитала: «На якій це мові пан розмовляє?» Він із радості аж підскочив, вмить перейшов на рідну мову й ми, звичайно, розговорилися. З’ясувалося, що пан постійно живе у Франції, а зараз подорожує автомашиною по Іспанії. Ким він був — українець із Франції, ще не старий п’ятдесятип’ятилітній чоловік?
Народився мій новий знайомець п. N. закордоном, куди його батьків, уродженців Львівської області, занесла війна. Батьки нелегко приживалися на Заході, бідували і не спромоглися дати синові гарної освіти. «Але вони залишили мені у спадок дещо безцінне — рідну мову», каже мій співбесідник. Так вийшло, що він, зрештою, осів у східній Франції, працював шахтарем, а нещодавно вийшов на пенсію ($2000) — став «вільним козаком». Ось і виробили разом із дружиною план об’їздити всі країни Європи («Поки ще є бензин», — жартує п. N., маючи на увазі чи то ціни на паливо, чи то свої власні сили).
В Україні він побував на початку 90-х, зразу після проголошення незалежності — при першій можливості, не гаючись, поїхав на батьківщину, яку ніколи не бачив. Хотів на Україну подивитися, хотів знайти своє коріння, родичів. На той час він був ще неодружений. Рідне село вжахнуло його злиденним архаїчним побутом, ґрунтовими «непроїжджими» дорогами, змученими працею та чергами жінками. Близьких родичів не знайшов — одні після війни також емігрували на Захід, другі переселилися на Донбас, рятуючись від можливих репресій, а інших «переселили» ще далі — кудись за Урал, звідки ніхто з них не повернувся. Поїздка, втім, виявилася і не такою вже сумною — в Україні п. N., зрештою, знайшов собі гарну дружину, дівчину із Запоріжжя, з якою зараз і мандрує. Він і вона вельми полюбляють співати, знають десятки пісень і часто проводять вечори не перед телеекраном, а співають, сидячи на кухні або займаючись якоюсь хатньою роботою.
Я хотіла розпитати у п. N. про життя у Франції, про його знайомих земляків тощо, але з того нічого не вийшло. Розмова швидко перейшла на українські політичні справи (це було зразу після виборів) і з тої теми вже не сходила: «Кучма», «Ющенко», «Литвин», «Податковий кодекс», «Голова Ради» і т.ін. і т.п. Ми й не помітили, як вже розмахували руками і «говорили голосно і одночасно». І хоча ми дещо розходилися у поглядах, було очевидно, що мій співрозмовник насолоджується кожною хвилиною тої розмови, унікальною можливістю обговорити такі важливі речі з особою з України.
Коли наш автобус знову рушив бездоганними дорогами Валенсії, на узбіччі нам довго махали руками двоє — вже не молодий, але кремезний і красивий чоловік і приваблива, усміхнена, ще зовсім молода жінка.
ШКОЛА ВИЖИВАННЯ
Приходиться із жалем відзначити, що іспанські жінки, згідно з поточною модою, зовсім перестали вбиратися. У тому сенсі, що більшість з них зараз носить щось таке темне, безформне і дуже старається, аби одяг був не до лиця і не по фігурі, а взуття справляло б враження альпіністських пудових черевиків старого стилю. (Судячи з вигляду іспанок, всі виробники прасок через ту сучасну моду там давно збанкротували; те саме стосується й виробництва макіяжу.) Виключенням є пані похилого віку. На них приємно було дивитися — ошатно вдягнені, старанно причесані; на щоках квітучі рум’янці, на ногах гарненькі черевики з високими підборами. Все це — атавізм, що знаходиться у безнадійному протиріччі з приписами моди і який може дозволити собі тільки зовсім стара жінка. Але уявляю, на що будуть схожі люди поважного віку, скажімо, через сорок — із їхнім ретро.
Якраз із такої причини мою увагу привернула молода вродлива жінка, яка сиділа у вестибюлі великого курортного «караван-сараю» — готелю на березі Середземного моря — і обслуговувала бажаючих орендувати засоби пересування — авто різних марок, мотоцикли, велосипеди та якісь невідомі у нас пристрої, на яких можна безпечно мандрувати крутими схилами, ущелинами, пляжами, по бездоріжжю. Жінка була взірцем елегантності у її традиційному сенсі — все було до лиця, все підкреслювало природні принади, не кидаючись при цьому в вічі.
Сезон ще не розпочався, клієнтів було мало, тому жінку майже завжди можна було бачити за одним і тим самим зайняттям — зануреною у читання книги. (Пізніше я довідалася, що вона захоплюється історичними романами і має неабиякі знання з історії античності. Дізналась я також, що вона володіє, окрім української, також англійською, іспанською і російською.) Одного ранку я підійшла до неї, щоб розпитати дорогу в сусіднє містечко, куди збиралася йти пішки, через гору. Поговоривши трохи двома різними англійськими мовами, ми раптом здогадалися і перейшли на іншу — на свою українську. Так я познайомилася із Зоряною Л., лікарем із Західної України, яка вже кілька років мешкає і працює в Іспанії. Розповіла вона також історію своєї еміграції — тимчасової, як вона сподівається.
Вдома, на батьківщині вона та її чоловік — назвемо його Богдан — кілька років підряд майже не заробляли на життя — або не мали роботи, або не отримували платні. Сидіти на утриманні батьків було соромно, принизливо. Вирішили шукати заробітків в Іспанії. І ось чоловік Зоряни — з великими витратами і труднощами та завдяки тому, що його дружина й дитина залишалися вдома — оформив туристичну візу і поїхав до невідомої далекої Іспанії. Без грошей, фактично не знаючи іспанської мови, не маючи там жодного знайомого. Протягом кількох страшних місяців Богдан бродяжив — по іншому не можна це назвати — дорогами чужої країни, спав під відкритим небом, харчувався чим Бог пошле, радий був виконувати будь-яку роботу. Без легальних однак, документів мало хто довіряв йому навіть найбруднішу чи найважчу справу. Хлопець із вдячністю згадує благодійницькі приюти католицької організації «Карітас», де кожному, не питаючи походження чи віросповідання, надають не тільки притулок і харчування, але й можливість безкоштовно телефонувати додому — у будь яку країну. Так, завдяки «Карітасу» Зоряна, яка після кількох місяців мовчання чоловіка вже «вважала себе вдовою», узнала, що він, принаймні, живий і здоровий.
Після кількох важких і безнадійних місяців, Богдан майже втратив надію знайти роботу і почав усвідомлювати повну безнадійність своєї «безумної авантюри». Між тим, під час мандрівок, у випадкових контактах, періодичних наймах на роботу, іспанська мова ставала йому все більш зрозумілою. Його також почали розуміти. А потім трапилося щось на зразок чуда (так вважають Богдан і Зоряна). Одного дня, схожого на всі попередні, Богдан зайшов у храм і довго ревно там молився (Мої нові знайомі — греко-католики і, при відсутності греко-католицьких храмів, відвідують католицькі.) На виході з собору до нього підійшов незнайомець (може той бачив, як хлопець молився), заговорив, пригостив кавою в кафе й уважно вислухав драматичну історію. А потім запросив «бродягу» до себе — пожити певний час у його просторому будинку, де «всім місця і їжі вистачить». Його дружина також не заперечувала. Ця зовсім чужа людина, якийсь бізнесмен середнього класу не тільки утримував чужинця досить довгий час, не тільки допоміг йому знайти свою першу роботу на іспанській землі, а й активно, як юрист, сприяв легалізації іммігранта, отриманню ним дозволу на постійне проживання.
Через певний час Богдан уже мав змогу зняти житло і легально викликати до Іспанії Зоряну. Сьогодні він працює менеджером у фірмі по продажу мобільних телефонів, заробляє як середній іспанець, знімає апартаменти у курортному містечку й думає, що робити далі. Шукати більш прибуткової посади чи відкрити своє невеличке підприємство? На моє запитання, чи не краще йому зробити це тепер, маючи певні накопичення, вдома, Богдан заперечив: «Ви не можете собі уявити, якою простою є в Іспанії процедура реєстрації невеликого підприємства та отримання необхідного кредиту. Особливо у порівнянні з тими принизливими випробуваннями, які зазнають підприємці в Україні з боку найнезначнішого чиновника».
Одного вечора в кафе готелю зібралися всі «місцеві» українці — прийшли поговорити «за життя в Україні та в Іспанії» з українським журналістом. Всі вони — молоді, енергійні, цілеспрямовані й сміливі люди, яким не знайшлося місця у себе вдома. Працюють в Іспанії будівничими, садівниками, менеджерами тощо, вивчають іспанську мову (і пишаються тим, що це найбільш поширена мова планети), допомагають один одному, збираються тут на чужині «робити кар’єру». І абсолютно незадоволені тими «умовами», які створені для тої самої мети в Україні: «Та якби було можливо працювати і отримувати за свою працю належну винагороду в себе на батьківщині, хто б поїхав поневірятися чужими світами? Та вдома все закрите, все куплене, кругом якісь дурні нелогічні перепони. А нам ще й докоряють — навіть Президент — за те, що не сидимо вдома і не чекаємо з моря погоди! Так там і скажіть!» Ось я й пишу і, «голову забравши в руку, дивуюся» — як це виходить, що ці здібні відчайдушні хлопці й дівчата зуміли вижити і «пробитися» на чужині, в екстремальних, можна без перебільшення сказати, умовах, а вдома потерпіли абсолютну поразку?
НАШІ ОЦІНКИ
Цікавою є, як завжди, думка земляків про іноземців, у даному випадку — про іспанців. Із одного боку, вони відзначають їхню доброзичливість, доброту. Так, в Іспанії, на відміну, скажімо, від Італії чи Греції, майже не існує дискримінації іноземних працівників, які звичайно отримують ту саму платню, що й іспанці. Також не скидають на іммігрантів найтяжчу чи найбруднішу роботу при кожній можливості. Вражає українців чесність іспанців, а до того ж те, що з власної чесності іспанці виводять презумпцію чесності всіх інших людей. Тому в магазинах, наприклад, не дуже ретельно слідкують за своїм товаром, як це звичайно буває в інших країнах.
Але є й інший вектор оцінок, який мене незмінно дивує. Ну, подумайте — люди не можуть влаштуватися вдома і їдуть в іншу країну, яка кінець кінцем надає їм можливість жити набагато пристойніше, ніж у своїй країні. З тої причини, що тут, на чужині все значно краще зорганізовано, влаштовано і забезпечено не тільки законами, а й суспільною мораллю, рівнем освіти, якістю праці. І що ж ми думаємо про тих людей, які створили цей такий привабливий для нас і досі неможливий в Україні світ? А ось що: «Іспанці — люди досить обмежені, з вузькою освітою і рудиментарними духовними інтересами. Вони не мають ні хисту, ні охоти до іноземних мов і, взагалі, не люблять працювати — їхній рік складається наполовину зі свят, а в робочому дні найголовнішим є сієста». Все це сказано про тих людей, які створили історичне чудо — країну з мавритансько- юдейсько-християнською історією і культурою (іспанською культурою), з тисячами старовинних оборонних замків, які й сьогодні поважно стоять на вершечках гір (одна з великих провінцій Іспанії так і називається «Країна замків», Кастилія — від «Castle»). Побудували унікальні собори і древні мости, які використовуються й сьогодні. Серед них народилися ні на кого не схожі письменники і геніальні художники. Зрештою, це країна людей, які за три останні десятиріччя перетворили відсталу бідну країну «на задньому дворі Європи» на повноправного члена ЄС (правда, не найбагатшого) і на один із найпривабливіших міжнародних центрів туризму й відпочинку.
Як добре, як фантастично у нас уживаються інтегральна безпорадність і особистий снобізм!
