Свято, яке завжди не з нами
Минулої п’ятниці я розповів радісний сон — як на Хрещатику святкують День видавця. «Сон — особлива милість, — писав Карел Чапек. — У перші кілька хвилин після доброго сну будь-яка душа чиста й невинна, мов дитина» . Почуваючись дитиною перед подарунком на іменини, в суботу подався втішитися казкою, що стала биллю.
?!
На хрещатицькій стометрівці, нібито відведеній під книжковий ярмарок, — тільки пиво. У правому вусі чую шепіт Тараса Федюка: «Не тільки ілюзій — реалій нема. Стільці Іонеско» . Так, — змушено погодився, уздрівши поміж ятками, де мали продавати книжки, автолавку трикотажної фабрики й навіть стрілецький тир, — так, Іонеско Кафкович. «Справи гарні. На літеру «хе» , — шепнула в ліве вухо Марина Меднікова.
Була, як пам’ятаєте, спека. Тобто, міражеутворююча ситуація. Не диво, що під одним із тентів, де мусили цього дня роздавати автографи письменники, матеріалізувалися їхні постаті. «І хочеться коротко, сильно і страшно напитись» , — прокоментував відсутність обіцяного свята Федюк. «Попустить, якщо не спаралізує» , — вичитала прогноз із власної книжки Меднікова.
Відтак, оголошеного президентським указом свята — Дня працівників видавництв — не відбулося. Його скасовано у кабінетах, вищих за Держтелерадіо, за принципом «баба з возу — кобилі легше». Але видавці таки зібралися — за інерцією — на корпоративні урочисті збори. Ясна річ, не в зазначений у високому держпапері суботній день 28 травня, а — в робочому порядку, посеред робочого четверга. Хоча джентльмени від книгарства й убралися в «білий верх/чорний низ», а строї видавничих дам тяжіли до вечірніх.
Поет-депутат Борис Олійник зачитав привітання від Голови Верховної Ради і від себе додав пафосу: « Слава Богу, що держава визначила цей день для святкування!» Він ще не знав, що через два дні ця держава покаже своїм читаючим громадянам велику символічну дулю.
У попередніх замітках я згадував день смерті Сервантеса, 23 квітня, коли вся Іспанія, на чолі з королем, публічно читає уривки з «Дон Кіхота». Але це не все. Того ж дня колись відійшов і Шекспір — тож, слідом за іспанцями, День книги почали влаштовувати собі і британці. А десять років тому 23 квітня оголошено Всесвітнім днем книги.
До процесу підключилася й Росія: останні дев’ять років — це професійне свято тамтешніх книгарів. Півтора місяця тому їх привітав свій прем’єр-міністр М. Фрадков такими словами: «Убежден, что литературные встречи, специализированные семинары, расширенные книжные распродажи сделают этот замечательный день ярким и волнующим, а любители книги смогут по достоинству оценить новые произведения отечественных и зарубежных авторов» . Так все й було на Старому Арбаті (між іншим, під вікнами Українського культурного центру в Москві) — величезний видавничий ярмарок, зустрічі з літераторами, нагородження переможців різних конкурсів.
Так мало би бути й у Києві минулої суботи. Принаймні, ініціатори цілком поклалися на літературну думку нинішнього члена Уряду Олександра Турчинова про те, що «наши мысли порождают окружающие нас события» , — і направили проект книжкового свята, подібного до московського, в Кабмін. Як-то кажуть, нуль по фазі! Уряд навіть не привітав українських видавців із їхнім законним святом.
А на тих згаданих урочистих зборах до мікрофону вийшов державний куратор книжок Іван Чиж (голова Держтелерадіо) й ошелешив професіоналів: « Українська книжка справді на злеті!»
З ноосфери під куполом Будинку вчителя викристалізувалася цитата з Б.Акуніна: «Приврал, конечно, но это чтоб интересней было» .
Пан Чиж, згадавши, очевидно, як він марно шукав українські книжки на Петрівці чи в «Букві», вніс коректу у свою промову: « Найголовніше, що є стратегія!»
Тут уже в реалі не витримав президент Української асоціації видавців Олександр Афонін: « Капіталізація українського книжкового бізнесу майже нульова… Перспективи невиразні… Влада й далі дистанціюється від проблем книги (при цьому «його усмішка нагадувала матюк» , прокоментував би Юрай Курай).
Та розпорядник державних книжкових коштів (І.Чиж) далі демонстрував вищий пілотаж ілюзіону. На німе зачудування залу тим, що висвітлювати святкові збори видавців прибула лише єдина телекамера з Київської області (одне з двох: або книжки для його підлеглих телевізійників — не подія, або сам Чиж — не авторитет) він прорік: « Ми дуже скромні… Для нас не піар важливий, для нас важливий зміст .»
Так тут уже не про PR ідеться, тут — про доцільність існування держустанови, яка не має жодного впливу на визначену їй сферу функційного управління. І тут, як чорт із табакерки, скочив Муракамі: «Коли тобі підвладні засоби реклами та керівництво політичної партії при владі, для тебе немає нічого неможливого, хіба ні? А взагалі ти розумієш, що означає володіти всією рекламою?»
Пан Чиж, здається, і політиком себе вважає, i партію очолює (котра — через нього — саме при владі), і про все інше, певен, у курсі. Якби не густий смог Іонеско-Кафки, мусив би він тут і тепер завершити свій шлях за сценарієм Олега Чорногуза: «Й побрів до виходу з наміром Анни Карєніної» .
Та ба! Ще попереду було нагородження «кращих видавництв», серед яких не згадано жодного з першого десятку ринкових лідерів. Сон розуму…
«Гіта зразу ж і ловко заснула. Їй наснився Тарас Шевченко, який оспівував колгоспи» (Ю. Курай).
Співавтори:
Карел ЧАПЕК. Рассказы. — Иностранная литература, 1973, №3.
Тарас ФЕДЮК. Таємна ложа. — Л.: Кальварія, 2003.
Марина МЕДНІКОВА. Тю! — Л.: Кальварія, 2003.
Александр ТУРЧИНОВ. Иллюзия страха. — К.: Криниця, 2004.
Борис АКУНИН. Алмазная колесница. — Москва: Захаров, 2003.
Юрай КУРАЙ. Кіно FM. — Дніпропетровськ: Проспект, 2003.
Олег ЧОРНОГУЗ. Аристократ з Вапнярки. — К.: Радянський письменник, 1979.
