«Талант ми тобі простимо, успіх — ні!»

О лександр Кабанов — один із кращих сучасних поетів. Я, відвідуючи різні літературні студії років десять тому, одразу його запам’ятав. У моєму старому оповіданні є рядок «після читання в клубі 78-ма поетами своїх творів, кінець світу здався б легким розіграшем». Кабанова можна було слухати і годину, і дві. Чому? Сила!

У ньому — звір. Його поезія предметна. З гостро вигостреним нюхом і зором. (Якщо скаламбурити в його ж стилі). Його Звір — із далекосяжними, майже надлюдськими амбіціями. Найвідоміші рядки Кабанова:

«Да будет разум светел и спокоен.
Я изучаю смысл родимых сфер.
…Пусть зрение мое — в один Гомер,
пускай мой слух — всего в один Бетховен…»

І хоч Гомер був сліпим, а Бетховен невідворотно глухнув — їхні художні «органи чуття» служили безвідмовно. Кабанов легко, і не без іронії, ввів нові одиниці вимірювання художнього честолюбства.

І вийшов на полювання.

Крім свого поетичного призначення Олександр є відомим журналістом, він — профі. Працюючи в аналітичному центрі у В’ячеслава Піховшека, в 1995 мувін виграв американський грант «Freedoom House». І почав у Москві вивчати зсередини російський фашизм. Як Штірліц.

Але потім повернувся на батьківщину і створював або доводив до «боєздатного стану» безліч видань. Саме тоді поповзли неоднозначні чутки про нього, на зразок — «хороший поет, погана людина». Редактор відділу «Бизнеса», заступник головного редактора «Деловой недели», головний редактор видавництва «ТВ-ПАРК». Уже кілька років він у «ТВ-ПАРК» — директор відділу рекламних програм.

Як людина може поєднувати якості бізнесмена та поета одночасно? Що може пов’язувати дві ці, здавалося б, полярні іпостасі?

Енергія та безпощадність мисливця!

Але оскільки Кабанов — талановитий митець, йому простимо те, що він полює не тільки на навколишню живність, а й на звіра всередині себе. І в цьому розумінні він також не знає жалості.

«Я сам себя забыл о жизни расспросить,
так забывают свет в прихожей погасить
и двери перед сном закрыть на шпингалет…
Я принял эту жизнь. Надежней яда — нет…
Все схвачено, браток. Врагов понамело...
Чу! Кто-то постучался в лобастое стекло:
Вот так вечерним летом стучится мотылек,
как будто женский пальчик в простреленный висок!»

Він — автор чотирьох книжок віршів «Временная прописка» (1989), «Время летающих рыб» (1994), «Ласточка» (2002), «Айловьюга» (2003). Як бачите, між «польотами» риб та ластівки — розрив вісім років. Відданих журналістиці, політичному піару та рекламі. Ні, Кабанов примудрявся ще з університету імені Шевченка перемагати в різних конкурсах і загрібати різноманітні премії. Але літературні набіги він чинив надто нерегулярно.

Півтора року тому він відкрив для себе Інтернет, який зі «світового сміттєвого звалища» перетворився на серйозні інформаційні джунглі. Й Олександр разом зі своїм звіриним чуттям і мисливським азартом кинувся туди за здобиччю. І не Мережа піймала його, а навпаки, він отримав звання «Заслужений поет Мережі №1». Чим невимовно пишається!

Там його помітило престижне пітерське видавництво «Амфора» та видало книжку віршів «Айловьюга». Пізніше її охрестили «поетичним бестселером».

Хоча «старші брати» і спробували спочатку звисока та дещо насторожено сприймати «українського колегу», талант Кабанова швидко збив із них пиху. Адже кількість відвідувань сайта з «Айловьгою» досягла семи тисяч.

Коротше, Саша — успішний автор, який визначає обличчя сучасної літератури та культури Києва (будучи родом із Херсона, як і легендарний Давид Бурлюк). І крім того, що він успішний письменник, він — майстер. Аж ніяк не завжди це одне і те саме.

Звісно, трохи процитуємо вірші Кабанова, де яскравіше проявляється нещадна краса його хисту, ніж у балаканині, якою ми, проте, зараз займемося.

«Овраг — мне друг, но истина — в валюте
свалявшейся насиженной метели…
Мы одиноки, потому что в люди
другие звери выйти не успели»

«Был полдень, полный хрупкой тишины
И свежести раздавленных арбузов.
И горизонт, вспотевший со спины,
Лежал, как йог, на мачтах сухогрузов».

«О, сколько междометий пролисталось!
Где запятая — там и воронье…
А жизнь — прошла, и смерти не осталось,
И смерти не осталось у нее …»

«Лишенный глухоты и слепоты,
я шепотом выращивал мосты —
меж двух отчизн, которым я не нужен.
Поэзия — ордынский мой язык,
мой колокол, мой вырванный язык,
на чьей земле я буду обнаружен?»

— Відштовхуючись від останнього рядка, запитаю: що тобі дало те, що тепер ти «виявлений» і в Інтернеті? Що таке Мережева література?

— Література змістилася в Мережеву нішу. З’явилися досить розкручені автори. Той самий Стогоff і Ширянов, творами яких завалено книжкові полиці Києва. Тобто раніше таким акумулятором був, припустімо, гурток навколо Анни Ахматової, до якого входив Бродський. Потім роль акумулятора виконували товсті літературні журнали. А зараз, мені здається, трампліном для літератора може бути Інтернет.

— Розкажи про «етапи великого шляху».

— Я з Херсона, а це, як відомо, місто корабелів. Там різні мореплавні училища. З шести років пишу вірші. Літоб’єднання, де були чудові українські поети, в тому числі Анатолій Іванович Кичинський, особистість європейського масштабу. У нього вчилися Римарук і Андрухович. Я мріяв закінчити мореходку та навiдуватися до Італії та Греції — «жуйки купувати». Але паралельно мене затягли до клубу юного журналіста. З’явилася маса публікацій на морську тематику. Я зібрався до МДУ, але відрадили, сказали, що там блат і все «схоплене». До університету ім. Шевченка так само складно вступити, але реальніше.

На журфаці були конкурси з солідними преміями на зразок поїздок за кордон. Ось, наприклад, було троє переможців: Чекмишев, Бедрик і Кабанов. Один навмання витяг Грецію, другий — НДР, а я — сонячну Болгарію. І хоч як би лаяли радянські часи, насправді було чимало позитивного.

— Як російськомовний автор, ти стикався з проблемами?

— У нас була сильна кафедра української мови. Алла Петрівна Коваль і Марія Устинівна Каранська — це просто монстри. З одного боку, студентам зі східних регіонів було важко вчитися. Але так само сильно викладали й російську мову, на такому ж високому рівні! А преса була як російською мовою (та сама «КоЗа»), так і українською.

— На зразок як у двомовній (не беручи до уваги англійську) газеті «День»?

— Ага. Наведу смішний приклад із легендарною Марією Устинівною. Викладачі чергували в гуртожитку, щоб народ не бився та не пиячив, Раптом Каранська бачить у туалеті написане слово «…й». Вона: «До мене старосту поверху!» Біжить староста. Вона: «Читайте вголос, що тут написано». Той покомизився, але потім, почервонівши, прочитав. «Створіть від цього слова якісний прикметник». Він каже: «Ну, ...й». «Такий ви староста!». Я особисто був присутній при цій розмові, це не міф, а реальний випадок. І цей приклад показовий: будь-яку, навіть не дуже зручну ситуацію Марія Устинівна перетворювала на урок.

Я на її іспиті плакав. Людина вона строга, орденоносець, у війну як санітарка витягла з поля бою багато поранених. Трійку мені не хотіла поставити, а четвірку я в неї отримав вже після армії. Проте на знання української досі не скаржуся. Університет дав мені спектр розуміння світу.

— «Спектр розуміння» все ж таки дається спочатку.

— Так, але навколишнє середовище мобілізує. У «Комсомольское знамя» я попав на зламі епох. Багато людей диктували звідти стандарти сучасної української журналістики.

— Скажи, як можна поєднувати бізнес і поезію, містера Хайда та доктора Джекіла? Де ти не обманюєш?

— Ніде не обманюю. Коли я брав участь у проекті «Деловая неделя», також творив: придумував напрям цієї газети, рубрики. Ця творчість подібна до написання віршів або прози. Ти повинен зробити так, щоб механізм запрацював. Можливо, в деяких моментах я б сам себе звільнив. Іноді в інтересах справи я поступав жорстко. Адже людина — істота слабка, вона лінива. Пізніше, коли механізм працює, створене дітище мені набридає. І мене знову запрошували до іншого видання, коли потрібна стороння людина, щоб «підлікувати» захворілий механізм. І рекламісти, до яких я нині належу, і журналісти, до яких я завжди належав, розуміють: щоб газета приносила прибуток, потрібно діяти прагматично. Тому я не люблю працювати з друзями. Рано чи пізно ми посваримося.

До віршів, у принципі, я також ставлюся «без знижок». Адже часто хочеться кинути вірш, але щось примушує довести його до фіналу.

— Але ж зараз ти займаєшся рекламою. Де тут творчість?

— Я перестав займатися журналістикою після 1996 року, коли за низку публікацій про корупцію я виграв американський грант та поїхав до Москви. Вивчати російський фашизм. Там я робив інтерв’ю з Горбачовим, і взагалі було дуже цікаво. А коли натхненний перспективами я повернувся до Києва, думав, що журналістика тут розцвіла ще сильніше. А все виявилося в аморфному стані.

— Яка причина?

— Начебто все є: незалежність і так далі. Але раніше, наприклад, у юності я бився в черзі за книжки. А коли їх стало повно, виникло відчуття рутини. І преса опинилася в подібному стані. Нам дали свободу, не сказавши, що з нею робити. Українська держава не має мети та напряму. Не вистачає харизматичних лідерів! Скандалісти є на зразок Жириновського, але вони ж нічого не роблять, крім шуму. А в Росії такий напрям з’явився.

— Про який напрям ти говориш, про фінансовий? Про гроші?

— З грошима якраз у нас усе гаразд. Багато що розвивається у бік грошей. Я побував у кількох передвиборних штабах різних партій і бачив, що, по суті, вони мало відрізняються одна від одної. Зате зникла соціальна журналістика, оди про людей робiтничих професій. «Журналіста року» почали вручати виключно політичним журналістам.

— Знання полiтичної «кухнi» розвинуло в тобі цинізм?

— Є якась межа. Ось, наприклад, у тому самому передвиборному штабі. Там різні посади — від криейтора до заступника начальника штабу. Головне — допомагати реальним людям: реальному другові, реальному собі, а не державі взагалі. Давайте займатися безпосереднім чищенням сараїв, як говорив професор Преображенський, а не виспівуванням трудових псалмів. Мене дуже легко завести, підчепити на яку-небудь ідею.

— Однак ти ж сам сказав, що політичні ідеї всі однакові?

— Але особистості — різні. По суті, я заробляю, щоб займатися літературою.

— У тебе як у Корейка: з дев’ятої до шостої ти — за радянську владу, а з шостої — за літературу? Як у тобі вживаються цинік із ліриком?

— Як у Бродського. Він отримав Нобелівську премію і вклав її на паях із Баришніковим у ресторан на Брайтоні.

— Але ж Бродський, грубо кажучи, «млявий» бізнесмен. А ти постійно проявляєш ділову активність. У Бродського навіть їжі в холодильнику не було, про що багато разів розповідав Жванецький: як він страждав від реального голоду, тоді як Тетяна Толстая, яка прийшла з ним у гості до нобелівського лауреата, насичувалася духовністю господаря.

— Я просто поспішаю жити! Здійснюю якісь ривки. Я, у принципі, довго розмірковую, але якщо щось вирішив — уперед!

— Поділися формулою успіху.

— Я завжди знав, що пишу досить добре. У мене не існувало такого поняття, як заздрість. Вісім років я не випускав книжок. Але коли я заліз із головою до Інтернету, відчув смак до літературної діяльності від спілкування з читачами. Результат — «Заслужений поет Мережі №1».

— Узагалі фраза «Мережевий поет» звучить дивно. А Байрон — «паперовий»?

— Можливо, і «дивно», але в Києві я відразу зіткнувся з тим, що видати книжку можна, але як її збувати? Відсутня система збуту. Коли я зі своєю енергією, зі своїм цинізмом приєднався до цієї справи, зрозумів — я не знаю цього світу. Все насправді просто і складно. Реалізовуватися, продавати доводиться в Москві.

— Невже все настільки безнадійно?

— Для того, щоб відчинити двері, треба натиснути на ручку. У Києві можна творити, спілкуватися, створювати літературні журнали. Завжди є шанс, що щось зміниться. З’явилася і нова українська література європейського рівня. Той самий Андрухович. Автори є, але механізм розкручення відсутній. Якщо в нас з’явився геніальний футболіст Шевченко — він грає в «Мілані», а брати Клички боксують у Німеччині та в Америці. Для цієї країни такі прецеденти мізерні, вони не «роблять погоди». Планку ставлять, але не створюють атмосфери. Хто це зрозумів, швидко втікає. Я це зрозумів тільки в свої тридцять п’ять.

— То чому ти не втік?

— Я Київ люблю, він мені як рідний. Тут краще творити. Тут краса і спокій. Хоча та сама наша ментальність впливає і негативно. На вечорі мені прислали записку: «Сашо, талант ми тобі прощаємо, успіх — не пробачимо». Можна написати дисертацію про заздрість київських літераторів і художників.

— Насправді це поняття набагато ширше. Художники — тільки відображення.

— Безліч прикладів київського бажання «притримати»: Борисов, Параджанов, Биков.

— Що ж робити?

— Нещодавно відбувся гігантський міжнародний фестиваль «Москва — місто поетів», з’їхалися близько семисот поетів, від Мексики до Австралії. Я представляв Київ. Навряд чи київська мерія про це знає. По всьому місту бігборди, в метро — постери. Сто майданчиків: від шкіл до великих естрад, перекладачі. Підхід — державний. Якби київська мерія проводила аналогічні фестивалі, на зразок «Київ — місто письменників», — інтерес би до літератури і тут незмірно виріс. Витрати не такі вже й великі. Там було спілкування з купецтвом, але без жлобства. Між іншим, малу премію виграв українець, мій приятель із Сімферополя — Андрій Поляков.

Для того, щоб у Києві література і бізнес перетнулися, потрібні акції такого рівня. Нехай би мер Омельченко «розбудив» Україну! Тоді б про українських поетів заявили на міжнародному рівні. І премії потрібно вручати нормальні, а не мізерні і тому — фіктивні, на зразок шевченківської. З неї очевидне ставлення держави до культури.

У Росії — олігархи, у нас — куркулі. Треба по краплі з себе видавлювати жлоба. Жлоб — явище інтернаціональне, але в нас розвинене надзвичайно. Треба інвестувати в талановитих людей. Тоді звідси перестануть виїжджати майстри.