Територія солідарності

Польським «Фейсбуком» поширюється світлина: молода дівчина, загорнута в синьо-жовтий прапор, на тлі символіки Європейського Союзу та натовпу людей, замислено стоїть з темно-червоною трояндою в руках. 25-річна Наталка Панченко з Полтавщини стала символом, обличчям і голосом Євромайдану у Польщі. Саме завдяки їй та її однодумцям, постраждалі активісти київського Майдану мають можливість безкоштовно лікуватися у Польщі.

— 23 лютого на площі Замковій у Варшаві на віче солідарності  з Україною зібралося біля семи тисяч людей. Тоді присутніх на площі дуже зворушила твоя коротка промова-подяка...

— Так, у неділю, коли почала вести мітинг, у перерві, поки хтось інший виступав, до мене підійшла жінка, полька, і сказала: «Наталю, я бачила вас по телебаченню. Візьміть від мене цю квітку як вдячність від усіх поляків за вашу сміливість. Це не ви маєте нам дякувати. Це ми, поляки, маємо вам дякувати за те, що  ви такі сміливі і відважні...» Я взяла цю квітку і потім сказала на мітингу, що вона належить не лише мені, а й усім українцям.

— Як вдалося так добре налагодити контакт із «офіційною» Польщею та медіа? Хто допомагає тобі та як загалом влаштована робота оргкомітету у Варшаві?

— Усе почалося тоді, коли я побачила в Інтернеті, що у Києві зібрався Майдан. До мене подзвонив мій друг Тарас Кравець і запропонував щось разом робити. На першому засіданні оргкомітету, який зібрався завдяки мережі «Фейсбук», було приблизно 15 осіб: ініціатива створення Євромайдану у Варшаві повністю українська.

БЛИЗЬКО 60 УКРАЇНСЬКИХ ПОТЕРПІЛИХ НИНІ ПЕРЕБУВАЮТЬ НА ЛІКУВАННІ У ПОЛЬЩІ. «ЯКБИ МИ ТУТ СИДІЛИ МОВЧКИ, ПОЛЬЩА БИ ТАК НЕ ВІДРЕАГУВАЛА», — ВПЕВНЕНА НАТАЛЯ ПАНЧЕНКО. НАПИС НА ПЛАКАТІ — «ЖЕРТВА ПОЛЬСЬКИХ СЕРДЕЦЬ — РЕЗУЛЬТАТ ВДЯЧНОСТІ УКРАЇНІ» / ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ
 

Коли ми робили щодня «майдани» біля Посольства України в Польщі, ми запрошували багато гостей. Нас показували по телебаченню, щось постійно відбувалося. Потрохи то один, то інший політик, то хтось із відомих людей знаходили мене, контактували і просили слова на Майдані або просто приходили  і вже на місці знайомилися з нами. Хтось виступав, хтось особисто висловлював слова підтримки. Коли ми потребували якоїсь допомоги, то я вже дозволяла собі звернутися до них. Наприклад, до Малгожати Госєвської (член польського сейму. — Авт.), яка нам дуже багато допомагала. Спочатку вона просто приходила на наш «майдан», потім кілька разів була у Києві. Якось навіть бігос (польська національна страва. —  Авт.) готувала на Майдані, організувавши там польський намет.

Якби ми тут сиділи мовчки, Польща би так не відреагувала. Найбільше реагують ті країни, де діаспора доносить інформацію до суспільства країни, в якій перебуває. До нас щодня приходило по кільканадцять журналістів, до нас щодня приходили спершу по 50 — 60, а потім по кількасот учасників мітингів. І поляки бачили, що ми не заспокоюємось, для нас це важливо.

Після створення нашого комітету, відбулося створення ще одного — Комітету солідарності з Україною, який власне створили вже поляки. На перше зібрання цього комітету мене теж запрошували як представника Оргкомітету Євромайдану у Варшаві та представника української громади. Теза про допомогу потерпілим з Майдану з’явилася саме на засіданні цього комітету. Польська сторона організувала формально їх перебування та лікування в Польщі, але від моменту, коли потерпілий потрапляє в лікарню на територію Польщі, то опікою над ними займається наш оргкомітет. Це вже ми, українці, про них тут дбаємо —  купуємо їм картки в мобільні телефони, контактуємо з їхніми родинами тощо. Ми щодня носимо їжу до лікарні, щодня провідуємо їх. Поляки зробили те, що максимально могли: запросили у свою країну і дали можливість безкоштовного лікування. Натомість щоденний контакт і щоденна опіка над постраждалими — це вже справа діаспори та громади. Зараз у Варшаві на лікуванні перебувають 17  євромайданівців. Ще українські потерпілі перебувають у лікарнях у  Кракові, Вроцлаві та Любліні. Загалом — близько 60 людей нині отримують лікування у Польщі.

«КОЛИ УБИВАЛИ ЙОГО СПІВВІТЧИЗНИКІВ, ПОСОЛ  НАВІТЬ НЕ ВИЙШОВ СЛОВА ДОБРОГО СКАЗАТИ...» 

— Мітинги під посольством України були людними, вражає кількість квітів та лампадок, що цілодобово горять у пам’ять про загиблих героїв Майдану. Чи був якийсь контакт із чинним послом України у Польщі Маркіяном Мальським?

— Ініціативи не було жодної. Один-єдиний раз, на початку грудня після побиття студентів, але ще без смертей, був величезний мітинг під посольством. І тоді до нас вийшов посол, а навіть не стільки до нас, як до польських журналістів. Це був перший і останній раз, коли він вийшов. Із месиджем, що бити молодь України — це означає бити своє майбутнє. Мовляв, це неправильно і так не має бути. Цим обмежився і більше жодного разу до нас не виходив. Нічого не сказав, нічого не висловив. Коли ми передавали офіційні листи, їх, звичайно, забирали, але відповіді ніякої ми не отримували. Писали кілька листів. Перший — про те, що ми засуджуємо тодішню владу. То був лист до влади в цілому, а оскільки посол — єдиний представник влади тут, листа ми передали йому.

Коли убивали його співвітчизників, він  навіть не вийшов слова доброго сказати.  Ми щодня приносили лампадки, квітами обклали те посольство, молитви проводили і хвилини мовчання... Він жодного разу не вийшов. Потім, щоправда, з’явився кошик із квітами від посольства, але ми не знаємо, хто їх поставив і як.  Якби вони цим переймалися, то саме вони зробили б дошки пам’яті і першими запалили лампадки, але це зробили ми.

За один день ми зібрали майже тисячу підписів за його відставку (підписували лише громадяни України. — Авт.) Цього має вистачити. А якщо не вистачить, то можемо ще збирати довго і багато. Якщо людина так ставиться до своїх співвітчизників і вибирає принцип «пересидіти тихенько», — то вона не може займати жодної державної посади...

«ЦЕ МАЄ БУТИ ЛЮДИНА З ЄВРОПЕЙСЬКОЮ ОСВІТОЮ»

— Як ти оцінюєш сьогоднішню ситуацію: чи готовий український народ будувати якісно нову країну на всіх рівнях? Якими якостями має володіти новий лідер країни?

— У нас немає жодної особи, яка би в житті не була причетна до хабарів. Просто є люди, які згодні змінювати це, а є люди, які не згодні змінювати це і зараз єдина наша надія на те, що перших більше. Мусять бути нові обличчя і віра в те, що ці обличчя не підведуть.

Я четвертий рік живу за кордоном, і бачу як я змінилася у порівняні з тим, якою була в Україні. Тому для мене основна вимога — український лідер має закінчити європейський університет. Це має бути людина з європейською освітою. У Польщі я ніколи в житті жодної копійки ні за що не заплатила і ходила на всі пари в університеті. А в Україні, наприклад, не ходила на фізкультуру, бо ніхто не ходив. Усе. Волею-неволею, автоматично стаєш корупціонером.

— На недільному мітингу слово мали представники інших народів, що перебувають під диктатурою чи на межі диктатури — білоруси і венесуельці. Чи відчувала ти у спілкуванні з ними вплив українських подій на настрої у їхніх країнах?

— Відчувала. Власне, за білорусами я таке помітила. На наші мітинги під посольством завжди приходило багато білорусів. Були такі дні, коли білоруських біло-червоно-білих прапорів було більше, ніж українських.  Я часто надавала їм слово, щоби вони розповіли, що саме їх привело до нас на Майдан. Не лише В’чеслав Сівчик, який виступав у неділю, але багато молодих людей говорили: ми приходимо, щоб підтримати вас, і ми віримо, що якщо вдасться вам, то може колись вдасться і нам.

— Як реагували близькі на твою громадську діяльність? 

— Мама щодня телефонувала і просила: «Нічого не роби! Нікуди не виходь, бо тебе уб’ють!» Отак реагували, боялися за мене. І все. Сама я не мала страху, мене нічого не злякає. Мої рідні дуже боялися і продовжують боятись, але я — ні.