«Треба зрозуміти той час»

Як відомо, після завершення Другої світової війни 1945 року мир на наші землі прийшов не одразу. Іще понад десять років солдати Української повстанської армії (УПА) боролися з радянськими окупантами за незалежність свого народу. На усіх, кого НКВС вдалося схопити живими, чекала драматична доля. Хтось намагався скоїти самогубство, когось тортурами вербували воювати проти колишніх побратимів, а інших повстанців визнавали ворогами народу й висилали до Сибіру, без права повернутися на рідну землю. Останній із цих каральних сценаріїв довелося пережити колишньому бійцеві УПА Іванові Гаврилюку. У вересні 1947 року військовий трибунал МВС УРСР у Тернопільській області засудив його за воєнне повстання та зраду Батьківщини на десять років позбавлення волі. 1954 року Івана Гаврилюка достроково звільнили, але повернутися з далекої російської Караганди до рідної Тернопільщини йому заборонили, тож його життєвий шлях проліг до Херсона, де він мешкає й нині.

Нещодавно в статті «УПА: не виграна битва, але й не програна війна» («День», №186, 16 жовтня 2012) голова ОУН Богдан Червак говорив про долі колишніх бійців УПА, яким «з огляду на існуючу політичну кон’юнктуру, живеться вкрай дискомфортно». Це, на думку автора, є «трагедією покоління, яке зі зброєю в руках захищало честь своєї нації й держави, але так і не дочекається державного визнання». За даними Херсонського братства ОУН-УПА, таких ветеранів на Херсонщині всього 13.

«День» поспілкувався з Іваном Даниловичем про історію його боротьби, УПА та її роль у становленні української державності, а також про сьогодення України. Під звуки повстанських пісень, які наш герой слухає в задумливі хвилини, розмова відбувалася в приязній і бадьорій атмосфері, адже пан Іван — чоловік оптимістичний, завзятий і, за його словами, «хоч сьогодні готовий знову стати до боротьби за Україну».

— Іване Даниловичу, як ви потрапили до лав УПА?

— Це був невідворотний шлях у той час. Це було природно. Я народився в звичайній родині сільських робітників, але батьки завжди приділяли особливу увагу патріотичному вихованню своїх дітей. Тому ще 1941 року я записався до молодіжної патріотичної організації «Сокіл», яка сприяла зростанню національної свідомості українців. А 1945-го, за прикладом двоюрідних братів, пішов у підпілля. Незабаром старші товариші порекомендували мене до Служби безпеки УПА, де я перебував до арешту.

— Відомо, що до Служби безпеки набирали людей, які відслідковували зрадників і виявляли провокаторів із НКВС. Чи багато таких було у вашому районі?

— Серед місцевого населення зрадників було дуже мало. А якщо й були, то з них добували зізнання під час знущань. Таких ми ніколи не чіпали, а судили лише тих, хто за власною волею «здавав» повстанців. Зазвичай селяни нас добре підтримували й навіть ризикували життям, переховуючи наших бійців удома. Із часом люди почали боятися, бо не хотіли, щоб їх закатували чи вислали до Сибіру. А радянські шпигуни діяли дуже хитро й жорстоко, часто провокували ворожнечу між повстанцями та простими селянами. Вони (солдати НКВС. — Авт.) проходили хороший вишкіл, знали нашу мову, звичаї, мали форму й часто знущалися над місцевими під виглядом бійців УПА. Вербували молодих дівчат, змушували їх підпалювати хати полякам, щоб люди думали на нас. Упівці старалися бути хитрішими, діяли невеликими групами — боївками, щоб у разі облави не втратити багато людей. У кожному селі в нас був станичний, котрий доповідав про ситуацію на місці та імовірних зрадників, за яких бралася Служба безпеки. У нашому районі була й «Східна група». Так ми називали хлопців із Білої Церкви, які стали на наш бік, тікаючи від комуністів. І, знаєте, вони ніколи не здавалися, билися на смерть. Я тоді не зовсім їх розумів. А в таборі мені розповіли, що то переважно були радянські офіцери, які знали, що таке репресії в СРСР. Вони розуміли, що жодне покаяння не врятує їх від тортур, якщо вони повернуться додому.

— Як вас заарештували?

— Все було дуже просто. Після кількаденного переходу я прийшов до однієї хати, щоб відпочити. А незабаром мене забрали кагебісти. Можливо, хтось і «здав», але стверджувати не можу. Скоріше за все, за нами стежили.

— Потім — на допит?

— Аякже... Вимагали зізнання в співпраці з німцями чи вказати на спільників і їхнє перебування. Мучити, звісно, вміли. Ніс і досі кривий лишився. Було, на кілька днів закриють у камері та їсти не дають. Потім заводять у кабінет і питають: «Яка стіна?». Я кажу: «Біла». — «Ага, значить, іще посидь, подумай». І аж доки в очах не потемніє. Тоді й розмова краще піде... При допиті я сказав неправду про дату народження: вказав, що я з 1929 року, хоча насправді із 1926-го. Тож мене судили як неповнолітнього, а якби зізнався, то дали б років 20...

— У в’язниці ставлення було таке саме?

— По-різному бувало. Як хто поводився, так до нього й ставилися. Не всі були негідниками, але система вимагала не вважати нас за людей. Навіть за прізвищами не називали, всі — під номерами. Лише після повстань із нами поводилися трохи краще.

— А що сталося з вашими рідними?

— Мої батьки померли від тифу 1944 року. В сім’ї я лишився за старшого. Коли мене заарештували, брата і сестер депортували до Сибіру. Повинні були відвозити інших Гаврилюків, але вони стали співпрацювати з НКВС, тож сільський голова відправив мою рідню ешелоном. Одна сестра і брат лишилися в Росії, а друга тепер живе в Запоріжжі.

— Як ви потрапили на Херсонщину?

— Коли помер Сталін, почали випускати політичних в’язнів, репресованих. Викликають мене влітку 1954-го з в’язниці й сповіщають про звільнення. Запитують точний маршрут направлення або пропонують залишитися в Росії. Я хотів додому повернутися, але не дозволили. Тоді я вирішив поїхати в Цюрупинськ, що неподалік Херсона. Там жили родичі мого товариша, з яким я подружився у в’язниці. Приїхавши туди, нікого не знайшов, тож попрямував до Херсона. Спочатку працював у морському порту вантажником, але мене швидко звільнили, щоб не втік на закордонних суднах, які туди заходили. Потім влаштувався на консервний комбінат. Відпрацював там потрібну кількість годин, щоб отримати власну квартиру. Тоді вже стало трохи легше. Незабаром зустрів хорошу дівчину, одружився. Родина моєї жінки, до речі, теж постраждала. Коли їй був рік, батька, який був головою сільради, комуністи розстріляли за контрреволюційну діяльність. Тому я був упевнений, що навіть коли дізнаються про те, де я воював, мені не дорікатимуть «бандерою», бо й самі покарані режимом Сталіна, проти якого ми виступали.

— Виходить, ви приховували, що ви — колишній в’язень і боєць УПА?

— Такий тоді був час... А що я мав говорити, коли таких, як я, зневажали, гнобили. «Бандерівець» — то було клеймо, лайка. Така була пропаганда серед населення, так навчали в школах, тож не дивно, що люди не знали, чому ми повстали. Вони не знали, що ми захищали свою землю й не йшли в наступ на Москву чи Берлін. Якщо запитували, то казав, що на Західній Україні воював, та й усе. Навіть дружина довго не знала про моє минуле. Та й синам багато чого не розказував. А тепер дещо шкодую про це...

— Коли ви змогли побувати вдома після повернення в Україну?

— Десь через рік. Мене приймало багато односельчан, навіть чужі люди запрошували погостювати, але я зупинився в двоюрідного брата, бо в моїй хаті оселився парторг. І як ми здивувалися, коли він прийшов до мене й говорить: «Я знаю, що я живу в твоїй колишній хаті. Я дещо підлагодив твій будинок, добудував і, якщо хочеш, повертайся додому. Гроші зможеш виплатити потроху...» Ось так: хоч і парторг, комуніст, а людина порядна була. Я сказав, що на Херсонщині живу добре, все маю, тому повернутися не зможу. Мені потім говорили, чому я з ним взагалі розмовляв, але я вважаю, що треба зрозуміти той час. У людей часто не було вибору. Хтось боявся за рідних, за своє життя, тож не можна одразу всіх звинувачувати.

— Іване Даниловичу, якщо озирнутися назад, поглянути на боротьбу УПА та ваш непростий життєвий шлях, чи важливим, на вашу думку, був повстанський рух для української державності?

— Хоч що б там говорили, а я пішов би тією ж дорогою. Звісно, наша боротьба допомогла здобути незалежність. Але чи такого життя ми хотіли? — Ні! Біда в тому, що за 20 років ми майже не виховали патріотичної молоді. А влада робить все за гроші. Бачте, ми йшли за ідею, за рідний край, і за це не платили, бо так нас виховали. Звісно, мені тепер прикро, що солдатів УПА держава не визнає, хоча вони за неї покладали життя. Коли Україна стала самостійною, я думав, що ми будемо вшановані на достойному рівні, отримаємо хорошу пенсію. А вийшло зовсім інакше. У західних областях місцева влада допомагає ветеранам УПА, а в нас цього не дочекатися. Це несправедливо, як на мене. Невже ще одну революцію треба робити?!

— А якщо без революції?

— Гадаю, ми самі винні в тому, що так живемо. Не треба шукати крайніх. Передусім у сім’ї, а далі — в школі має бути таке виховання, щоб усі діти знали свою історію, поважали культуру, мову, любили свою землю та вміли її захистити. Багато хто цього не розуміє й донині обдурений ходить. А депутатам того й треба. Мені комуністи вже обіцяли «светлое будущее»... І що ж — брехня! Знаєте, я вже в літах, але пішов би на боротьбу тільки заради нашої молоді. Одного лише не зрозумію: хоч з ким розмовляю на вулицях — всі проти такого життя, всі жаліються, а подивишся телевізор — рейтинги в них ростуть. Та неправда це, нам замилюють очі, дурять. А головне — не занепадати духом. Я вірю, що все налагодиться. Бо правда — на нашому боці.

ДОВІДКА «Дня»

Іван Данилович Гаврилюк народився 19 червня 1926 року в с. Гуштин Борщівського району Тернопільської області. Із 1941 року — член молодіжної організації «Сокіл». 1945 року вступив до лав УПА. 1946 року перебував у Службі безпеки УПА до арешту.

1947 року його заарештували. Цього ж року військовим трибуналом МВС УРСР у Тернопільські області за статтями КК УРСР 54-1 «а» (зрада Батьківщині) та 54-2 (збройне повстання) засуджений до 10 років позбавлення волі, з поразкою в правах на п’ять років. 1954 року достроково звільнений.

Через заборону повернутися й проживати в Тернопільській області з 1954 року проживає на Херсонщині. Має двох синів.

На підставі ст. 1 закону України про реабілітацію жертв політичних репресій від 17 квітня 1991 року Івана Даниловича Гаврилюка реабілітовано.

Нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни».